Птичку жалко
Сработал человеческий фактор, и бараны выбрали себе козла.
Из шендевров
Справу зроблено. Як гуркіт грому, що віддаляється, стихають виборчі емоції. То одні, то інші діячі ліниво ще докидають слівце-друге. По інерції. Або в розрахунку на майбутнє. Чи вірять вони самі в те, що говорять? Чи вірять вони, що їм вірять?
Панує атмосфера тотальної брехні і недовіри - до всіх і між собою.
У ці дні часто доводилося чути і читати: Чому лідери опозиції не ведуть у бій?
Хто кого буде вести? Куди? У бій? Думають, після того, як награлися в комп’ютерні війни і дійшли до якогось там рівня - то вже вояка? Чи навіть полководець! Може, хтось і не проти б підняти народ, щоб заїхати на Печерські пагорби на білому коні. Але в них ще вистачило глузду усвідомити, що нікого вони не піднімуть, бо люди їм просто не повірять. Скільки разів людей вже кидали. І немає сумніву, що кинули б і цей раз. Хоча багато хто готовий і зараз хоч у вогонь, хоч у воду. Але не за цими вождями, не той рівень довіри. Або, якщо і за цими - то не сьогодні.
А поки що - демонстрація синиці у руках. І нехай оптимісти пробачать тих, хто, навчені попереднім досвідом, передбачає перетворення синички не в журавля в синьому небі, а в тушку з запашком, і тому тільки похитують головою: «Птичку жалко…»