Латвія. Частина ІІ: Сігулда, Юрмала
Щось я зупинила свої спогади на півшляху, а сама ж потім жалкуватиму, що через пару років не зможу прочитати і нагадати.
Тим паче, що через три місяці (так, три місяці вже минуло!) ще особливо нічого не забулося, лише погане потьмяніло, а хороше - навпаки стало яскравішим.
Отже два дні своєї латвійської подорожі я вирішила виділити на Сігулду і Юрмалу.
Чесно кажучи, якщо Юрмала з дитинства була на слуху, то про Сігулду дізналася буквально перед відпусткою - колега, чиє дитинство пройшло в Латвії, настирливо рекомендував туди поїхати.
Поїхала - і не пожалкувала. І тепер всім рекомендуватиму туди поїхати, бо воно того варте.
По дорозі ще в Ризі мене привітали з міжнародним днем шоколаду - дівчинка в національному костюмі запропонувала взяти цукерочку в неї з кошика. Дрібничка, але приємно. Іхня кондитерська фабрика Лайма - це як наш Рошен, тільки історію має древнішу. В них характерні магазини, впізнавана символіка, однак шоколад, як на мене, поступається нашому Рошену. Цукерка, якою мене пригостили, була напрочуд хороша, тому я купила і додому грамів зо двісті (1 кг=12 євро). Тому реклама була ефективна)
Доїхати в Сігулду можна електричкою за євро з копійками, їхати трохи більше години теж з копійками.
Що мене вразило після - так це те, що в таке фантастично прекрасне місце їдуть порожні електрички. Ну реально - середина літа, найвищий, так сказати сезон, для цієї країни, а туристів майже нема. І я сумніваюсь, що їх було сильно більше до санкцій.
В електричці є вай-фай, тому час пролітає непомітно. Взагалі колега недавно повернулась з Італії, скаржилась на паскудний вай-фай на курортах або його відсутність. Але Балтія в цьому плані приємно дивує, бо до підключення до інтернету практично безперебійне і в усіх трьох країнах.
Я протупила і всю дорогу сиділа у фейсбучику, замість того, щоб скачати собі карту Сігулди. Додумалась до цього, під"їжджаючи до самого міста і тицьнула на першу ліпшу. А то виявилась радянська ще карта з радянськими назвами вулиць.
Туристичного стенда біля вокзалу я не побачила (він був, просто я помітила його вже при поверненні), тому покладалась на радянську карту.
А вже в місті мене захопила одна із тих фантастичних латвійських злив, якої жодної за все літо не було в Києві. Перечекавши негоду під деревом і парасолькою, я почала орієнтуватися за старою радянською картою в телефоні. Добре, що проспект Райня в радянські часи не наважились обізвати Леніна (Райніс - це як наш Шевченко, латиші його дуже шанують і пасть за нього порвут), тому в принципі це було потужним орієнтиром.А потім уже і туристичні стенди трапилися.
Загалом, до основної мети подорожі - Турайдського замку - потрібно вийти за межі Сігулди і пішки це кілометрів шість. Тому велопрокат там організовано не дарма. Але я була економною туристкою) Економною, та не пожлобилась на канатку.
Власне і до канатної дороги йти чимало, але проїхатись на ній варте того. Досі я лише мріяла про канатку і майже здійснила мрію піднятись на канатці на Ай-Петрі, але тоді було вітряно.
Тому мрію втілила в Сігулді. Квиток в один кінець коштує 5 є, можна взяти в обидва за 10 є, кеп. Чекати довелося довгенько, бо 15 хвилин канатка пливе туди, 15 назад, плюс час на завантаження вивантаження пасажирів. А перед нами ще й весілля забронювало вагончик, тому довелося чекати наступного рейсу.
Я взяла в один кінець - поспішати мені все одно було нікуди, зворотній квиток до Риги в мене був на останню електричку, майже о десятій вечора.
Канатка в Сігулді - це коли ти пливеш в повітрі над місцями, які називають латвійською Швейцарією. Там схили, порослі лісом, а внизу звивається річка Гауя. На одному із схилів вдалині видно середньовічний замок... казка!
І ще ця соковита зелень всюди! В Латвії дуже багато вологи, все поросле мохом і лишайниками і їм певно лише сниться таке сухе літо як наше, але зате вони мають дивовижну соковиту зелень і їхнім вологим повітрям легко дихати.
В кабінці на канатці красивих фото в мене не вийшло, бо вікна були в краплях недавнього дощу, але очі пам"ятають. Це дійсно неймовірна краса із тих, що врізаються в пам"ять назавжди.
На другому березі я мала мету дійти до Турайдського замку. Це ще чималий шматок. Спочатку я орієнтувалася на туристів, з якими приїхала в кабінці. Дійшла з ними до печери Гутманя - з нею по"язана цікава, романтична і печальна легенда про Турайдську троянду. Власне легенда спільна і для печери і для замку, бо героїня виховувалась в замку, а от загинула біля печери.
Після печери я втратила з виду "знайомих" туристів і пішла взагалі трохи іншим шляхом над берегом річки Гауя, яка таки дуже мальовнича.
Зараз я здогадуюсь уже куди мені слід було звернути, щоб іти "правильним" туристичним шляхом, але тоді я це не завважила і побачила більше.
Потім, коли вирішила піднятися до замку побачила біля сходів попереджувальну табличку, мовляв, путнік, не там ти піднімаєшся, каса геть на іншому боці, а якшо ти піднімешся тут, то доведеться все одно повертатися до каси. Тобто, є пєй Іванушка, козльоночком станєш, ага.
Але я ризикнула. По дорозі на прикладі богом забутих місць побачила, що в Латвії таки не смітять, бо якщо звичайні туристи все ж ходять, то прибиральники навряд чи прибирають на крутих схилах порослих лісом десь на "задворках".
Піднялась я в районі зеленої галявинки з конюшиною і чудернацькми скульптурами, яких би точно не побачила, йдучи від каси.
Між іншим, каса прямо біля замку все ж виявилася, я не могла пройти повз, хоча дівчинка і здивувалась: як це ви так не заплатили в касі? Тобто теоретично, я могла б зекономити 5 євро, бо та каса біля замку, певно, колись була основною і наразі існує для меблів.
Але для красивих замків не шкода 5 євро, правда ж?
Я піднялася на замкову вежу, з якої відкриваються ну дуже красиві краєвиди - на сам замок, на річку і на ліси. Потім пройшлася по музейних залах - чесно, майже не пам"ятаю, що там бачила (ну так, з історії самого замку експонати). Походила територією, нарвалась на новий дощ.
Взагалі місце дуже атмосферне - туристів небагато (хоча є), наглядачі за залами в середньовічному вбранні і практично непомітні, плющ, червоні стіни, зелень, море зелені.
Поверталась іншим шляхом, через касу.
Там побачила сувенірні ряди і безглуздо витратила 2 євро на магніт, який навіть негарний, який я навіть собі стидаюсь почепити на холодильник, не те що подарувати. Ну, сама вибирала, але пізніше побачила, скільки на ньому подряпин і потасканостей, наче він не один рік чекав, щоб його купила туристка, яка просто не може без магнітів і в час, коли вибору не буде, бо решта торгівців вже складалися.
Довелося пройти прямо по шосе, перш ніж дістатися печери Гутманя і знайомих місць (підозрюю, є і більш культурний шлях).
Над річкою йшла вже мостом і це теж було красиво.
А ще по дорозі побачила парасольки з квітів і саме тоді подумала, що парасолька могла б сати символом Латвії.
Потім було очікування потяга на вокзалі, бо прийшла зарано, але був вайфай, тому можна було сидіти.
В Ригу прибула по 11-й вечора, вже темніло. Стара Рига знову поплутала мене в своїх вуличках, стомила ще більше, але все ж довела до готелю.
Наступного дня була Юрмала.
Погода зранку давала надії: не було дощу, іноді прозирало сонце і плюс 16. Тому я ризикнула і вдягла купальник під сукню (ну не задурно я ж його везла?).
По дорозі до вокзалу поспостерігала за дитячим святом пісні у Ризі, зараз не пам"ятаю, чи писала про нього у своєму попередньому пості про Ригу.
Електрички до Юрмали їздять дуже часто, коштують євро з копійками, їхати з півгодини.
Основні станції на яких виходять туристи Майорі і Дзінтарі.
Зазвичай, якщо ти їдеш до Дзінтарі, то поім по пляжу чи по туристичній вулиці вдовж узбережжя доходиш до Майорі і звідти повертаєшся в Ригу і навпаки.
Цікаво, що я в залізничній касі в Ризі плюнула і зверталась до касирки російською, а от в Юрмалі, де населення ледь менше ніж повністю російськомовне - англійською.
Отже, прибула я до Дзінтарі - не потепліло, навіть навпаки, сонце проглядати перестало.
Сама станція нагадує якийсь Ворзель. Виходиш - роздовбані колії (до речі, в електричці на Юрмалу вай-фаю не було), з одного боку ліс, з другого будиночки, в тому числі курортні.
Я з якогось дива пішла в ліс і не пожалкувала.
Там була купа чорниці і суниці, тому заодно я ще й посмакувала. І це взагалі був перший раз в житті коли я збирала чорницю. І зрозуміла, що 15 грн за стакан у нас - це мізер, що я б цей стакан і за 1,5 євро в Ризі не стала б збирати.
Потім вже пішла у правильний бік, побачила концертний зал Дзінтарі, де відбувалась знаменита з дитинства "Нова хвиля". І - море....
Море в цей день штормило. Але воно ж від того не менш чудове. Майже ніхто не купався, народ був у куртках, на пляжі показувало температуру воли 17, повітря - 18.
Я повернулась "в місто", щоб купити маленький стаканчик лате (який коштує як два наших великих) і здійснити свою мрію попити кави на березі моря - там ще й лавки наче для цього поставили.
А ще на пляжі був вайфай, мені казали, що він навіть в лісі є, але я не перевіряла.
Пляжі надзвичайно чисті, і навіть шторм не викидав на берег сміття. На пляжі дивовижний білий пісок, який у прибої відливає сріблом - пишуть, що це кварцовий пісок так блищить.
Я пройшлася до Майорі і назад, заходила в воду по коліна, чи трохи далі максимум, бо хвилі. Балтійське море взагалі-то мілке, я навіть вражена була, як воно схоже на Азовське.
Потім розпогодилося, стало блакитне небо сонце, проте тепліше не стало. Я годувала чайок смачнючим латвійським хлібом, а вони ловили крихти прямо в повітрі. І йшла геть від Майорі і Дзінтарі, вдивляючись в брудну зеленавість Балтики.Так, вона сувора, але від того не менш гарна.
Потім я ще пройшлася основною туристичною вулицею Юрмали, яка мене не вразила, знову зайшла в ліс по чорниці і зрештою повернулась у Ригу.
Тим паче, що через три місяці (так, три місяці вже минуло!) ще особливо нічого не забулося, лише погане потьмяніло, а хороше - навпаки стало яскравішим.
Отже два дні своєї латвійської подорожі я вирішила виділити на Сігулду і Юрмалу.
Чесно кажучи, якщо Юрмала з дитинства була на слуху, то про Сігулду дізналася буквально перед відпусткою - колега, чиє дитинство пройшло в Латвії, настирливо рекомендував туди поїхати.
Поїхала - і не пожалкувала. І тепер всім рекомендуватиму туди поїхати, бо воно того варте.
По дорозі ще в Ризі мене привітали з міжнародним днем шоколаду - дівчинка в національному костюмі запропонувала взяти цукерочку в неї з кошика. Дрібничка, але приємно. Іхня кондитерська фабрика Лайма - це як наш Рошен, тільки історію має древнішу. В них характерні магазини, впізнавана символіка, однак шоколад, як на мене, поступається нашому Рошену. Цукерка, якою мене пригостили, була напрочуд хороша, тому я купила і додому грамів зо двісті (1 кг=12 євро). Тому реклама була ефективна)
Доїхати в Сігулду можна електричкою за євро з копійками, їхати трохи більше години теж з копійками.
Що мене вразило після - так це те, що в таке фантастично прекрасне місце їдуть порожні електрички. Ну реально - середина літа, найвищий, так сказати сезон, для цієї країни, а туристів майже нема. І я сумніваюсь, що їх було сильно більше до санкцій.
В електричці є вай-фай, тому час пролітає непомітно. Взагалі колега недавно повернулась з Італії, скаржилась на паскудний вай-фай на курортах або його відсутність. Але Балтія в цьому плані приємно дивує, бо до підключення до інтернету практично безперебійне і в усіх трьох країнах.
Я протупила і всю дорогу сиділа у фейсбучику, замість того, щоб скачати собі карту Сігулди. Додумалась до цього, під"їжджаючи до самого міста і тицьнула на першу ліпшу. А то виявилась радянська ще карта з радянськими назвами вулиць.
Туристичного стенда біля вокзалу я не побачила (він був, просто я помітила його вже при поверненні), тому покладалась на радянську карту.
А вже в місті мене захопила одна із тих фантастичних латвійських злив, якої жодної за все літо не було в Києві. Перечекавши негоду під деревом і парасолькою, я почала орієнтуватися за старою радянською картою в телефоні. Добре, що проспект Райня в радянські часи не наважились обізвати Леніна (Райніс - це як наш Шевченко, латиші його дуже шанують і пасть за нього порвут), тому в принципі це було потужним орієнтиром.А потім уже і туристичні стенди трапилися.
Загалом, до основної мети подорожі - Турайдського замку - потрібно вийти за межі Сігулди і пішки це кілометрів шість. Тому велопрокат там організовано не дарма. Але я була економною туристкою) Економною, та не пожлобилась на канатку.
Власне і до канатної дороги йти чимало, але проїхатись на ній варте того. Досі я лише мріяла про канатку і майже здійснила мрію піднятись на канатці на Ай-Петрі, але тоді було вітряно.
Тому мрію втілила в Сігулді. Квиток в один кінець коштує 5 є, можна взяти в обидва за 10 є, кеп. Чекати довелося довгенько, бо 15 хвилин канатка пливе туди, 15 назад, плюс час на завантаження вивантаження пасажирів. А перед нами ще й весілля забронювало вагончик, тому довелося чекати наступного рейсу.
Я взяла в один кінець - поспішати мені все одно було нікуди, зворотній квиток до Риги в мене був на останню електричку, майже о десятій вечора.
Канатка в Сігулді - це коли ти пливеш в повітрі над місцями, які називають латвійською Швейцарією. Там схили, порослі лісом, а внизу звивається річка Гауя. На одному із схилів вдалині видно середньовічний замок... казка!
І ще ця соковита зелень всюди! В Латвії дуже багато вологи, все поросле мохом і лишайниками і їм певно лише сниться таке сухе літо як наше, але зате вони мають дивовижну соковиту зелень і їхнім вологим повітрям легко дихати.
В кабінці на канатці красивих фото в мене не вийшло, бо вікна були в краплях недавнього дощу, але очі пам"ятають. Це дійсно неймовірна краса із тих, що врізаються в пам"ять назавжди.
На другому березі я мала мету дійти до Турайдського замку. Це ще чималий шматок. Спочатку я орієнтувалася на туристів, з якими приїхала в кабінці. Дійшла з ними до печери Гутманя - з нею по"язана цікава, романтична і печальна легенда про Турайдську троянду. Власне легенда спільна і для печери і для замку, бо героїня виховувалась в замку, а от загинула біля печери.
Після печери я втратила з виду "знайомих" туристів і пішла взагалі трохи іншим шляхом над берегом річки Гауя, яка таки дуже мальовнича.
Зараз я здогадуюсь уже куди мені слід було звернути, щоб іти "правильним" туристичним шляхом, але тоді я це не завважила і побачила більше.
Потім, коли вирішила піднятися до замку побачила біля сходів попереджувальну табличку, мовляв, путнік, не там ти піднімаєшся, каса геть на іншому боці, а якшо ти піднімешся тут, то доведеться все одно повертатися до каси. Тобто, є пєй Іванушка, козльоночком станєш, ага.
Але я ризикнула. По дорозі на прикладі богом забутих місць побачила, що в Латвії таки не смітять, бо якщо звичайні туристи все ж ходять, то прибиральники навряд чи прибирають на крутих схилах порослих лісом десь на "задворках".
Піднялась я в районі зеленої галявинки з конюшиною і чудернацькми скульптурами, яких би точно не побачила, йдучи від каси.
Між іншим, каса прямо біля замку все ж виявилася, я не могла пройти повз, хоча дівчинка і здивувалась: як це ви так не заплатили в касі? Тобто теоретично, я могла б зекономити 5 євро, бо та каса біля замку, певно, колись була основною і наразі існує для меблів.
Але для красивих замків не шкода 5 євро, правда ж?
Я піднялася на замкову вежу, з якої відкриваються ну дуже красиві краєвиди - на сам замок, на річку і на ліси. Потім пройшлася по музейних залах - чесно, майже не пам"ятаю, що там бачила (ну так, з історії самого замку експонати). Походила територією, нарвалась на новий дощ.
Взагалі місце дуже атмосферне - туристів небагато (хоча є), наглядачі за залами в середньовічному вбранні і практично непомітні, плющ, червоні стіни, зелень, море зелені.
Поверталась іншим шляхом, через касу.
Там побачила сувенірні ряди і безглуздо витратила 2 євро на магніт, який навіть негарний, який я навіть собі стидаюсь почепити на холодильник, не те що подарувати. Ну, сама вибирала, але пізніше побачила, скільки на ньому подряпин і потасканостей, наче він не один рік чекав, щоб його купила туристка, яка просто не може без магнітів і в час, коли вибору не буде, бо решта торгівців вже складалися.
Довелося пройти прямо по шосе, перш ніж дістатися печери Гутманя і знайомих місць (підозрюю, є і більш культурний шлях).
Над річкою йшла вже мостом і це теж було красиво.
А ще по дорозі побачила парасольки з квітів і саме тоді подумала, що парасолька могла б сати символом Латвії.
Потім було очікування потяга на вокзалі, бо прийшла зарано, але був вайфай, тому можна було сидіти.
В Ригу прибула по 11-й вечора, вже темніло. Стара Рига знову поплутала мене в своїх вуличках, стомила ще більше, але все ж довела до готелю.
Наступного дня була Юрмала.
Погода зранку давала надії: не було дощу, іноді прозирало сонце і плюс 16. Тому я ризикнула і вдягла купальник під сукню (ну не задурно я ж його везла?).
По дорозі до вокзалу поспостерігала за дитячим святом пісні у Ризі, зараз не пам"ятаю, чи писала про нього у своєму попередньому пості про Ригу.
Електрички до Юрмали їздять дуже часто, коштують євро з копійками, їхати з півгодини.
Основні станції на яких виходять туристи Майорі і Дзінтарі.
Зазвичай, якщо ти їдеш до Дзінтарі, то поім по пляжу чи по туристичній вулиці вдовж узбережжя доходиш до Майорі і звідти повертаєшся в Ригу і навпаки.
Цікаво, що я в залізничній касі в Ризі плюнула і зверталась до касирки російською, а от в Юрмалі, де населення ледь менше ніж повністю російськомовне - англійською.
Отже, прибула я до Дзінтарі - не потепліло, навіть навпаки, сонце проглядати перестало.
Сама станція нагадує якийсь Ворзель. Виходиш - роздовбані колії (до речі, в електричці на Юрмалу вай-фаю не було), з одного боку ліс, з другого будиночки, в тому числі курортні.
Я з якогось дива пішла в ліс і не пожалкувала.
Там була купа чорниці і суниці, тому заодно я ще й посмакувала. І це взагалі був перший раз в житті коли я збирала чорницю. І зрозуміла, що 15 грн за стакан у нас - це мізер, що я б цей стакан і за 1,5 євро в Ризі не стала б збирати.
Потім вже пішла у правильний бік, побачила концертний зал Дзінтарі, де відбувалась знаменита з дитинства "Нова хвиля". І - море....
Море в цей день штормило. Але воно ж від того не менш чудове. Майже ніхто не купався, народ був у куртках, на пляжі показувало температуру воли 17, повітря - 18.
Я повернулась "в місто", щоб купити маленький стаканчик лате (який коштує як два наших великих) і здійснити свою мрію попити кави на березі моря - там ще й лавки наче для цього поставили.
А ще на пляжі був вайфай, мені казали, що він навіть в лісі є, але я не перевіряла.
Пляжі надзвичайно чисті, і навіть шторм не викидав на берег сміття. На пляжі дивовижний білий пісок, який у прибої відливає сріблом - пишуть, що це кварцовий пісок так блищить.
Я пройшлася до Майорі і назад, заходила в воду по коліна, чи трохи далі максимум, бо хвилі. Балтійське море взагалі-то мілке, я навіть вражена була, як воно схоже на Азовське.
Потім розпогодилося, стало блакитне небо сонце, проте тепліше не стало. Я годувала чайок смачнючим латвійським хлібом, а вони ловили крихти прямо в повітрі. І йшла геть від Майорі і Дзінтарі, вдивляючись в брудну зеленавість Балтики.Так, вона сувора, але від того не менш гарна.
Потім я ще пройшлася основною туристичною вулицею Юрмали, яка мене не вразила, знову зайшла в ліс по чорниці і зрештою повернулась у Ригу.