потік думок
за працею. але вона така солодка, коли робиш її у Львові. він у таку пору насправді чудовий, що не бісять навіть тисячі туристів (як я:), львівський гламур і величезні дорогі авто на вузеньких вуличках. і мені знову захотілось туди переїхати. колись на кілька місяців я так і зроблю. але для назавжди він втратить свій шарм.
ще було багато чудового джазу. і внутрішньої дилеми щодо проведення фестивалю. звісно, правильним було через жалобу відмінити заходи. поза тим, у Києві тривала купа концертів і ніхто до них не чіплявся, бо спонсором був не певний банк. інколи треба не впадати у крайнощі або правила для всіх. без цього фесту Україна могла ніколи не побачити найкращих джазових виконавців світу. там не віртуози Москви чи якісь філіпи кіркорови пляшуть. музиканти зі сцени говорили про Україну. багато з них принципово їхали до Львова, щоб саме у цей важкий час підтримати і розрадити українців. якби наші люди слухали таку музику, окрім тєліка, знали, що таке книжки, театр і хороші фільми, то того, що маємо нині на Сході, ми б ніколи не допустили. більше того, президентом у нас би ніколи не стала така людина, як Яник.
щодо публіки - це інше питання. Львів часом настільки позірно-гламурний, що його прекрасна архітектура, кухня і гонор в момент перетворюються на руїни, гендель і хамство. усі луччі сукні, надуті губи, і найвищі каблуки дівчатка вигуляли під руку із підстаркуватими, але багатими кавалерами. але аж плакати хотілось, що половина цих дєвочєк і дєдушек втикали в телефони чи гортали журнальчик. знудилися бідненьки від джазу. коротше, статусна річ, прийшли потусіть.
але навряд мені вдалося розслабитись. зовсім не через те, що це була робота. новини, жахливі новини зі сходу. саме у Львові зрозуміла, що якби навіть не заглядати у стрічку новин, не читати газет, а втекти в Гренландію, наш схід туди я привезла б з собою. інколи я не можу читати ті новини, але й не можу не читати. навколо наче всі їдять, п'ють, ходять на роботу, одружуються (скільки весіль вчора було у Львові!), їдуть відпочивати, відвідують фестивалі, йдуть на побачення в кіно. начебто життя триває і воно мусить тривати. війни були завжди, але щороку приходить весна і треба засівати поля, треба народжувати дітей і писати книжки. з іншого боку хтось пішов воювати, а інший лишився. чи має право нині чоловік на вибір, а жінка - на прохання залишитися поряд неї. хоча це все політика, чи можемо ми триматися нейтралітету. чи всі на своїх місцях. наприклад, я у безпеці, п'ю каву, їжджу у Львів. чи достатньо моїх матеріалів, пересланих якихось коштів, якоїсь маленької допомоги.
все одно життя триває десь паралельно. є моє зовнішнє, яке наче звично собі тече. але особисте у якійсь суцільній марі останні півроку. часом втрачається смак, збудження, з'являється апатія. а буває той смак загострюється так потужно, наче востаннє, бо смерть стала буденністю й усвідомленням. любов під час чуми. а чума увірвалась у любов і надію. нічого не робиться, все з рук валиться, і я не можу повернутись до театру. знаю, що рано чи пізно це все закінчиться, принаймні для того, кого це не торкнулось. а в багатьох домівках, війна поселилась назавжди, бо когось вже забрала чи забере.
***
фото Оля Швед
ще було багато чудового джазу. і внутрішньої дилеми щодо проведення фестивалю. звісно, правильним було через жалобу відмінити заходи. поза тим, у Києві тривала купа концертів і ніхто до них не чіплявся, бо спонсором був не певний банк. інколи треба не впадати у крайнощі або правила для всіх. без цього фесту Україна могла ніколи не побачити найкращих джазових виконавців світу. там не віртуози Москви чи якісь філіпи кіркорови пляшуть. музиканти зі сцени говорили про Україну. багато з них принципово їхали до Львова, щоб саме у цей важкий час підтримати і розрадити українців. якби наші люди слухали таку музику, окрім тєліка, знали, що таке книжки, театр і хороші фільми, то того, що маємо нині на Сході, ми б ніколи не допустили. більше того, президентом у нас би ніколи не стала така людина, як Яник.
щодо публіки - це інше питання. Львів часом настільки позірно-гламурний, що його прекрасна архітектура, кухня і гонор в момент перетворюються на руїни, гендель і хамство. усі луччі сукні, надуті губи, і найвищі каблуки дівчатка вигуляли під руку із підстаркуватими, але багатими кавалерами. але аж плакати хотілось, що половина цих дєвочєк і дєдушек втикали в телефони чи гортали журнальчик. знудилися бідненьки від джазу. коротше, статусна річ, прийшли потусіть.
але навряд мені вдалося розслабитись. зовсім не через те, що це була робота. новини, жахливі новини зі сходу. саме у Львові зрозуміла, що якби навіть не заглядати у стрічку новин, не читати газет, а втекти в Гренландію, наш схід туди я привезла б з собою. інколи я не можу читати ті новини, але й не можу не читати. навколо наче всі їдять, п'ють, ходять на роботу, одружуються (скільки весіль вчора було у Львові!), їдуть відпочивати, відвідують фестивалі, йдуть на побачення в кіно. начебто життя триває і воно мусить тривати. війни були завжди, але щороку приходить весна і треба засівати поля, треба народжувати дітей і писати книжки. з іншого боку хтось пішов воювати, а інший лишився. чи має право нині чоловік на вибір, а жінка - на прохання залишитися поряд неї. хоча це все політика, чи можемо ми триматися нейтралітету. чи всі на своїх місцях. наприклад, я у безпеці, п'ю каву, їжджу у Львів. чи достатньо моїх матеріалів, пересланих якихось коштів, якоїсь маленької допомоги.
все одно життя триває десь паралельно. є моє зовнішнє, яке наче звично собі тече. але особисте у якійсь суцільній марі останні півроку. часом втрачається смак, збудження, з'являється апатія. а буває той смак загострюється так потужно, наче востаннє, бо смерть стала буденністю й усвідомленням. любов під час чуми. а чума увірвалась у любов і надію. нічого не робиться, все з рук валиться, і я не можу повернутись до театру. знаю, що рано чи пізно це все закінчиться, принаймні для того, кого це не торкнулось. а в багатьох домівках, війна поселилась назавжди, бо когось вже забрала чи забере.
***
фото Оля Швед