Проблема лабіринтів.
В чому проблематика відносин творця лабіринту і власне самого лабіринту?
Чи досконало творець знає своє дитя, чи визнає лабіринт свого батька?
Вивчити лабіринт можливо лиш прямолінійно. Знати дорогу від початку і до кінця. Від входу прямо, третій поворот ліворуч, одразу направо, тоді другий поворот праворуч і на розвилці - на ліво.
Вивчити кожне своє творіння можна досконало. Річ, дитину, твір. Знати з чого складається річ. Знати повадки її. Вподобання. Усіх речей, що ти створив. Крім лабіринту. Не вірю, що ця сукупність паттернів, що повторюються (беремо до уваги лиш "однорідний" лабіринт, коли він немає певних окремих частин, що відрізняються між собою) збиває з пантелику.
От уявімо, що буде, якщо людину, що знає весь маршрут: від точки входу до точки виходу, закинути десь в куток лабіринту. Чи то пак, ще цікавіше, для чистоти експерименту: закинути десь орієнтовно в середину маршруту. Чи одразу ж знайде ця людина відповідник маршруту за цим конкретним шматком "нового старту"? Не певен.
Мозок наш влаштований так, що він постійно підкидає нам із завалів пам’яті те, що, на його думку, наразі найбільше схоже до того, що відчувають органи чуття: зір, слух, запах.
І тому, замість того, щоб чітко і одазу визначити точку місцеперебування, мозок лиш плутатиметься щоразу "у показах": кожне нове місце він інтерпретуватиме із якоюсь частиною того, що він вже має в пам’яті.
Тому і знання цієї особи, що вміє проходити лабіринт від початку до кінця - беззмістовні. В сенсі тому, що сенсу вони не мають і користі не принесуть ніякої. Навпаки ж, вони лишень збиватимуть з пантелику, так як не дозволять "відчувати" лабіринт "холодною" головою. Намагатися вивчити його і шукати дорогу.
А знання прямої дороги - то настільки ж вартісна річ, як і знати розв’язку книжки, щойно почавши читати її. Немає цього азарту читання книги, чи то пак, адреналіну проходження лабіринту.
Так і творець: він знає лабіринт як сутність. Як явище. Як те, для чого він створений. Та він, відверто, не знає його.