ochi.
[превступ]
Допоки я продумував тіло цього запису я, як мінімум тричі, продумував як би краще було розпочати. І лиш коли вже взявся буквально до написання, народився ось цей абзац - як прелюдія до прелюдії. В школі мене вчили, що текст складається з трьох частин: зачин (вступ), основна частина і кінцівка (зачин). Тож, нехай цей абзац буде превступом
[вступ]
Я апріорі ставлюся з упередженням до усіх людей. Чи то пак, у мене є стереотипи стосовно усіх абсолютно людей: знайомих мені і абсолютно невідомих, тобто таких, кого я всього-лиш мимоходом побачив з вікна маршрутки. Стереотипи ці з’являються зважаючи на різні "показники" - зовнішність, одяг, походка, манера писати/розмовляти. І найцікавіше, що цей набір стереотипів далі лиш (переважно) скорочується: я пізнаю людину (якщо), відповідно й всілякі упередження зникають, руйнуються міфи.
До таких як він, я апріорі ставлюся з упередженням. Бо й сам бачив достатньо на власні очі, і чув ще більше. Не осуджую, розумію.
[основна частина]
Та він був не такий як усі. Це я помітив чи не одразу. Бо скромно мовчав. Бо з дивним сумом спостерігав. Бо посміхався.
Цікаво ж, куди він їхав. З чи до. Напевне-таки до: пакети з придбаними намарафеченими пасками та симпатичними рослинами, з листям схожим на чорничне, та черемшою. Чи може таки з - а це все, щоб облаштуватися там. І паска - як єдина можливість зараннє спробувати вкусити свята атмосферу з перебуваючи там. І вигляд пластикових пакетів натякає на те, що ними вже неодноразово користувалися, невже таки з?
Ба ні, він дістає ще один пакет з сумки, одразу видно - цей пакет типу "поїсти в дорозі", пакет теж "життя бачив": чорний, пошарпаний, в деяких місцях видніються дірки через які видно інші пакети, що лежать всередині. Він дістає вафлі.
Артек. Гм. Таки до.
Якби з - це скоріше за все був би бутерброд. Чи якась булочка, шматок пирога. А тут - вафлі, що можна придбати коло кожного магазину. А пошарпаність пакетів - це його бережливість.
Йому до сорока років. В нього немає на пальці обручки. Чомусь від цього факту мені сумно.
Але очі. Очі. Я завжди перше звертаю увагу на очі. (Банально, знаю, угу. Але)
Нас формує те, як ми сприймаємо світ. Бісову частину інформації ззовні ми сприймаємо візуально; отже, формують нас, в тому числі, і наші очі.
(Кумедний парадокс подумавсь щойно: нас формує те, що вже є частиною нас. Привіт, рекурсія!)
Відчутно, що ці очі бачили лайно. Відчутно, що ці очі бачили прекрасне. Відчутно, що зло, бачене, перемогло. Ця втома в очах.. Ні, не втома. Рішучість? Точно! Рішучість. Так виглядають очі людини, що знає як вона вчинить згодом. Злегка примружені (від того і помилково здаються трошки злими), зіниці бігають швидко. Коло виска пульсує жила, що з легкістю проглядається під короткою зачіскою.
Щоразу після декількох рухів (Наприклад, як ото дісавання вафлі) він важко починає важко дихати та сидить нерухомо декілька секунд, тримаючись за лівий бік.
Коли він заплющує очі, щоб посидіти нерухомо, видно, як в нього швидко рухаються зіниці попід віками. Нерви? Нерви. Брак спокою.
Він сумно посміхається та дивиться у даль, видно, як його погляд затримується на книжці, що я читаю, та примружується, намагаючись прочитати назву.
Задзвонив його телефон. (Я почую його голос!). Такий ж втомлено-рішучий, як і очі. Дружній, як і очі. Цікаво, як його звати?
Він важко роздягається, час від часу переводячи подих і тримаючись за бік. В ці моменти він заплющує очі і його зіниці бігають, таке відчуття, ще швидше. Починає стелити постіль. Застеливши, продовжує їсти вафлю. Чомусь дуже хочеться йому запропонувати свого апельсинового соку. Врешті-решт, влягається та вже за декілька хвилин засинає. (Я завжди заздрив людям що вміють миттєво засинати.)
[зачин]
Смішно ж, ні? Я все це придумав лиш спостерігаючи з півгодини за людиною. Подумати лишень, чи багато таких людей ходить навколо нас: людей, що мовчки спостерігають за нами, попиваючи апельсиновий сік, а потім описують нас так, як самі вважають за потрібне?
[постзачин]
Що я найбільше хотів би прямо зараз? Щоб у цьому потязі був принтер, та я зміг роздрукувати цей текст й, допоки він спить, лишити коло його речей. Думаю, він би зацінив. Або, йому було б приємно. Та головне - він би це побачив. Своїми очима.
Допоки я продумував тіло цього запису я, як мінімум тричі, продумував як би краще було розпочати. І лиш коли вже взявся буквально до написання, народився ось цей абзац - як прелюдія до прелюдії. В школі мене вчили, що текст складається з трьох частин: зачин (вступ), основна частина і кінцівка (зачин). Тож, нехай цей абзац буде превступом
[вступ]
Я апріорі ставлюся з упередженням до усіх людей. Чи то пак, у мене є стереотипи стосовно усіх абсолютно людей: знайомих мені і абсолютно невідомих, тобто таких, кого я всього-лиш мимоходом побачив з вікна маршрутки. Стереотипи ці з’являються зважаючи на різні "показники" - зовнішність, одяг, походка, манера писати/розмовляти. І найцікавіше, що цей набір стереотипів далі лиш (переважно) скорочується: я пізнаю людину (якщо), відповідно й всілякі упередження зникають, руйнуються міфи.
До таких як він, я апріорі ставлюся з упередженням. Бо й сам бачив достатньо на власні очі, і чув ще більше. Не осуджую, розумію.
[основна частина]
Та він був не такий як усі. Це я помітив чи не одразу. Бо скромно мовчав. Бо з дивним сумом спостерігав. Бо посміхався.
Цікаво ж, куди він їхав. З чи до. Напевне-таки до: пакети з придбаними намарафеченими пасками та симпатичними рослинами, з листям схожим на чорничне, та черемшою. Чи може таки з - а це все, щоб облаштуватися там. І паска - як єдина можливість зараннє спробувати вкусити свята атмосферу з перебуваючи там. І вигляд пластикових пакетів натякає на те, що ними вже неодноразово користувалися, невже таки з?
Ба ні, він дістає ще один пакет з сумки, одразу видно - цей пакет типу "поїсти в дорозі", пакет теж "життя бачив": чорний, пошарпаний, в деяких місцях видніються дірки через які видно інші пакети, що лежать всередині. Він дістає вафлі.
Артек. Гм. Таки до.
Якби з - це скоріше за все був би бутерброд. Чи якась булочка, шматок пирога. А тут - вафлі, що можна придбати коло кожного магазину. А пошарпаність пакетів - це його бережливість.
Йому до сорока років. В нього немає на пальці обручки. Чомусь від цього факту мені сумно.
Але очі. Очі. Я завжди перше звертаю увагу на очі. (Банально, знаю, угу. Але)
Нас формує те, як ми сприймаємо світ. Бісову частину інформації ззовні ми сприймаємо візуально; отже, формують нас, в тому числі, і наші очі.
(Кумедний парадокс подумавсь щойно: нас формує те, що вже є частиною нас. Привіт, рекурсія!)
Відчутно, що ці очі бачили лайно. Відчутно, що ці очі бачили прекрасне. Відчутно, що зло, бачене, перемогло. Ця втома в очах.. Ні, не втома. Рішучість? Точно! Рішучість. Так виглядають очі людини, що знає як вона вчинить згодом. Злегка примружені (від того і помилково здаються трошки злими), зіниці бігають швидко. Коло виска пульсує жила, що з легкістю проглядається під короткою зачіскою.
Щоразу після декількох рухів (Наприклад, як ото дісавання вафлі) він важко починає важко дихати та сидить нерухомо декілька секунд, тримаючись за лівий бік.
Коли він заплющує очі, щоб посидіти нерухомо, видно, як в нього швидко рухаються зіниці попід віками. Нерви? Нерви. Брак спокою.
Він сумно посміхається та дивиться у даль, видно, як його погляд затримується на книжці, що я читаю, та примружується, намагаючись прочитати назву.
Задзвонив його телефон. (Я почую його голос!). Такий ж втомлено-рішучий, як і очі. Дружній, як і очі. Цікаво, як його звати?
Він важко роздягається, час від часу переводячи подих і тримаючись за бік. В ці моменти він заплющує очі і його зіниці бігають, таке відчуття, ще швидше. Починає стелити постіль. Застеливши, продовжує їсти вафлю. Чомусь дуже хочеться йому запропонувати свого апельсинового соку. Врешті-решт, влягається та вже за декілька хвилин засинає. (Я завжди заздрив людям що вміють миттєво засинати.)
[зачин]
Смішно ж, ні? Я все це придумав лиш спостерігаючи з півгодини за людиною. Подумати лишень, чи багато таких людей ходить навколо нас: людей, що мовчки спостерігають за нами, попиваючи апельсиновий сік, а потім описують нас так, як самі вважають за потрібне?
[постзачин]
Що я найбільше хотів би прямо зараз? Щоб у цьому потязі був принтер, та я зміг роздрукувати цей текст й, допоки він спить, лишити коло його речей. Думаю, він би зацінив. Або, йому було б приємно. Та головне - він би це побачив. Своїми очима.