РОЗДІЛ ІIІ. «СУЧІ» ВІЙНИ
З ЦИКЛУ "КРИМІНАЛ І ВЛАДА"(ІСТОРІЯ І СЬОГОДЕННЯ «СУЧИХ» ВІЙН)
Важко сказати наскільки адміністрація «зон» причетна до первісного розпалення конфлікту між крадіями «в законі» і так званими «польськими ворами» (арештантами-ветеранами Другої Світової, які як колишні солдати були звинувачені у табуйованій для «законників» співпраці з владою). Але у 1946-1956 рр. міжарештантська війна фактично набула вигляду кривавих бойових дій. Саме в ці часи було повномасштабно запроваджено обряд «опускання» шляхом гвалтування арештантів. І це відбувалося за сприянням тюремної адміністрації. «Польські вори» отримали нецензурне прізвисько «суки», а сама середзлочинська усобиця була названа відповідно «Сучою» війною. Крадії у тій війні серйозно програвали.
До цього протистояння додався ще й черговий спалах політичного насильства «в зоні». Табори були заповнені не тільки кримінальним, але й політичним елементом, причому політичним елементом з бойовим, партизанським і підпільницьким досвідом (вояки УПА, прибалтійські «лісові брати», ваффен-есесівці, солдати вермахту та інші). Політичні бойовики реально почали претендувати на відновлення «козацької масті». Так одного разу група українських націоналістів, прибалтійських повстанців та німецьких нацистів (деякі джерела свідчать, що її очолював Мирослав Симчич, колишній сотник УПА «Кривоніс») вчинила у своєму таборі «мініреволюцію»: всі «блатні» були загнані в один барак, зачинені там і живцем спалені. Хоча такі випадки були й поодинокі, але над крадійською кастою нависла серйозна загроза: з одного боку на них тиснули «політичні» арештанти, з іншого арештанти «ссучені», при чому і ті, й інші мали бойовий досвід, тож перемогти їх так само легко як «контру» 1930-х можливостей не було. Тож крадіям довелося піти на деякі поступки, певною мірою реформувати «понятія». Так «ворам» тепер стало дозволено працювати, але лише на двох посадах - бригадир (що давало можливість прогодувати разом з собою кількох бійців) і перукар (що давало доступ до гострих предметів - ножиць та бритв). На цьому міжкримінальна війна припинилася і вище радянське пенітенціарне керівництво мало можливість зосередитися на придушенні політичних злочинців.
Важко сказати наскільки адміністрація «зон» причетна до первісного розпалення конфлікту між крадіями «в законі» і так званими «польськими ворами» (арештантами-ветеранами Другої Світової, які як колишні солдати були звинувачені у табуйованій для «законників» співпраці з владою). Але у 1946-1956 рр. міжарештантська війна фактично набула вигляду кривавих бойових дій. Саме в ці часи було повномасштабно запроваджено обряд «опускання» шляхом гвалтування арештантів. І це відбувалося за сприянням тюремної адміністрації. «Польські вори» отримали нецензурне прізвисько «суки», а сама середзлочинська усобиця була названа відповідно «Сучою» війною. Крадії у тій війні серйозно програвали.
До цього протистояння додався ще й черговий спалах політичного насильства «в зоні». Табори були заповнені не тільки кримінальним, але й політичним елементом, причому політичним елементом з бойовим, партизанським і підпільницьким досвідом (вояки УПА, прибалтійські «лісові брати», ваффен-есесівці, солдати вермахту та інші). Політичні бойовики реально почали претендувати на відновлення «козацької масті». Так одного разу група українських націоналістів, прибалтійських повстанців та німецьких нацистів (деякі джерела свідчать, що її очолював Мирослав Симчич, колишній сотник УПА «Кривоніс») вчинила у своєму таборі «мініреволюцію»: всі «блатні» були загнані в один барак, зачинені там і живцем спалені. Хоча такі випадки були й поодинокі, але над крадійською кастою нависла серйозна загроза: з одного боку на них тиснули «політичні» арештанти, з іншого арештанти «ссучені», при чому і ті, й інші мали бойовий досвід, тож перемогти їх так само легко як «контру» 1930-х можливостей не було. Тож крадіям довелося піти на деякі поступки, певною мірою реформувати «понятія». Так «ворам» тепер стало дозволено працювати, але лише на двох посадах - бригадир (що давало можливість прогодувати разом з собою кількох бійців) і перукар (що давало доступ до гострих предметів - ножиць та бритв). На цьому міжкримінальна війна припинилася і вище радянське пенітенціарне керівництво мало можливість зосередитися на придушенні політичних злочинців.