РОЗДІЛ ІІ. БІЛЬШОВИЦЬКА «ПІДМІНА ПОНЯТЬ»
З ЦИКЛУ "КРИМІНАЛ І ВЛАДА"(ІСТОРІЯ І СЬОГОДЕННЯ «СУЧИХ» ВІЙН)
Але уже сформовану кримінальну «піраміду влади» зруйнували революція і громадянська війна. Багато хто з колишніх арештантів зайняв у ті часи своє місце в історії, наприклад, кримінальні «козаки» Котовський і Махно. Між тим, нововстановлену радянську владу, яка значну частину населення країни переселила за грати, не міг не непокоїти такий порядок «в зоні». Більшість кримінальних «козаків» на волі ставали повстанськими отаманами (здебільшого антибільшовицької орієнтації), а «позакримінальні» повстанці, яких більшовицький режим спромігся запроторити за грати перетворювалися «в зоні» у «козацьких» отаманів. Що нерідко призводило до бунтів у тюрмах. Яскравий приклад - повстання Холодноярських отаманів у Лук’янівській в’язниці в 1923 р. Тож радянській владі необхідно було щось змінити у «загратованих» порядках арештантів. Тоді більшовицький режим вирішив піти на кардинальні міри. Так «козацьку масть» у тюрмах було ліквідовано фізично протягом 1920-х років і спочатку певною мірою штучно вивищено касту крадіїв. «Вори» фактично перетворилися на єдину «блатну» касту за гратами.
Впродовж 1930-х крадії зосередили в своїх руках всю неофіційну владу над арештантами. І хоча формально крадії все ще не співпрацювали з адміністрацією «зон», але фактично «вори» і влада стали союзниками, адже головним завданням і тих, і інших було не дати народитися новій кримінально-політичній «масті». А така загроза реально існувала, адже впродовж 1930-х (особливо наприкінці десятиліття) радянські в’язниці наповнилися так званою «контрою».
Але союз криміналу і влади тривав недовго. Організоване крадійське співтовариство поступово стало для пенітенціарної адміністрації не меншою проблемою, ніж вже слабка і абсолютно неорганізована «контра». Вже у середині 1940-х радянській владі конче було потрібно внести розбрат у знов-таки усталений неофіційний порядок «в зоні», адже якщо арештанти не мають ворогів всередині свого середовища, їх головним ворогом стає адміністрація, а це у свою чергу перший крок до повстань.
Яскравим прикладом такого «загальноарештантського бунту» для влади було Усть-Усинське повстання в’язнів 1942 р., коли ув’язнені (кримінальні і політичні разом) не тільки захопили «зону», але й взявши в руки зброю попередньо роззброєної охорони, повели звільнених арештантів на «штурм» навколишніх таборів, щоб згодом піти на з’єднання з німецькими чи фінськими військами, разом з якими рушити потім на Москву. Принаймні саме така інформація міститься у матеріалах кримінальної справи про Усть-Усинське повстання. Звісно наміри про плани з’єднання з військами країн Осі слідчі НКВС цілком могли написати «від себе», але по захопленні власної «зони» озброєні арештанти-повстанці дійсно не розбіглися, а рушили на «визволення» сусідніх таборів.
Тож необхідність розбрату всередині арештантського середовища у 1940-х виходить на перший план у порядку денному Головного Управління Таборів СРСР.
Але уже сформовану кримінальну «піраміду влади» зруйнували революція і громадянська війна. Багато хто з колишніх арештантів зайняв у ті часи своє місце в історії, наприклад, кримінальні «козаки» Котовський і Махно. Між тим, нововстановлену радянську владу, яка значну частину населення країни переселила за грати, не міг не непокоїти такий порядок «в зоні». Більшість кримінальних «козаків» на волі ставали повстанськими отаманами (здебільшого антибільшовицької орієнтації), а «позакримінальні» повстанці, яких більшовицький режим спромігся запроторити за грати перетворювалися «в зоні» у «козацьких» отаманів. Що нерідко призводило до бунтів у тюрмах. Яскравий приклад - повстання Холодноярських отаманів у Лук’янівській в’язниці в 1923 р. Тож радянській владі необхідно було щось змінити у «загратованих» порядках арештантів. Тоді більшовицький режим вирішив піти на кардинальні міри. Так «козацьку масть» у тюрмах було ліквідовано фізично протягом 1920-х років і спочатку певною мірою штучно вивищено касту крадіїв. «Вори» фактично перетворилися на єдину «блатну» касту за гратами.
Впродовж 1930-х крадії зосередили в своїх руках всю неофіційну владу над арештантами. І хоча формально крадії все ще не співпрацювали з адміністрацією «зон», але фактично «вори» і влада стали союзниками, адже головним завданням і тих, і інших було не дати народитися новій кримінально-політичній «масті». А така загроза реально існувала, адже впродовж 1930-х (особливо наприкінці десятиліття) радянські в’язниці наповнилися так званою «контрою».
Але союз криміналу і влади тривав недовго. Організоване крадійське співтовариство поступово стало для пенітенціарної адміністрації не меншою проблемою, ніж вже слабка і абсолютно неорганізована «контра». Вже у середині 1940-х радянській владі конче було потрібно внести розбрат у знов-таки усталений неофіційний порядок «в зоні», адже якщо арештанти не мають ворогів всередині свого середовища, їх головним ворогом стає адміністрація, а це у свою чергу перший крок до повстань.
Яскравим прикладом такого «загальноарештантського бунту» для влади було Усть-Усинське повстання в’язнів 1942 р., коли ув’язнені (кримінальні і політичні разом) не тільки захопили «зону», але й взявши в руки зброю попередньо роззброєної охорони, повели звільнених арештантів на «штурм» навколишніх таборів, щоб згодом піти на з’єднання з німецькими чи фінськими військами, разом з якими рушити потім на Москву. Принаймні саме така інформація міститься у матеріалах кримінальної справи про Усть-Усинське повстання. Звісно наміри про плани з’єднання з військами країн Осі слідчі НКВС цілком могли написати «від себе», але по захопленні власної «зони» озброєні арештанти-повстанці дійсно не розбіглися, а рушили на «визволення» сусідніх таборів.
Тож необхідність розбрату всередині арештантського середовища у 1940-х виходить на перший план у порядку денному Головного Управління Таборів СРСР.