Найдавніший київський монумент
НАЙДАВНІШИЙ КИЇВСЬКИЙ МОНУМЕНТ.
АРХІВНІ НОТАТКИ
Марія КАДОМСЬКА, головний мистецтвознавець інституту «НДІпроектреконструкція»
Вивчаючи історію забудови Києва упродовж кількох десятиліть, я дедалі більше переконуюсь, як мало ми знаємо навіть про відомі (і навіть дуже відомі) його споруди. Однією з таких, на мій погляд, є пам’ятник Магдебурзькому праву. Доречно нагадати, цього року виповнилося 210 років з часу зведення цього найстарішого серед усіх, що існують сьогодні, київських пам’ятників.
Споруджений на початку XIX ст. у глибокій балці, що здавна зветься Хрещатиком або Хрещатицьким яром, цей монумент, як візитівка міста у XIX, XX і XXI століттях, має значну іконографію. Його зображення ми знаходимо на численних малюнках, гравюрах, листівках і фотографіях, у популярних і спеціальних виданнях з історії міста, в альбомах з видами Києва з музейних і приватних колекцій.
Малюнок-заставка до плану Києва 1803 року
Однак, незважаючи на особливе значення цього пам’ятника в історії Києва та його силуету у дніпровських панорамах, спеціального, науково обґрунтованого дослідження про пам’ятник досі не підготовлено. Інформація про нього, хоча й значна за кількістю джерел, доволі однотипна і носить здебільшого загальноісторичний характер, причому з часів М. Закревського кількість таких відомостей зросла ненабагато. Не підтверджується документально і загальноприйняте за усталеною традицією авторство А. І. Меленського, який з 1799 року займав посаду міського архітектора Києва.
Готуючи у 1980 році історичну довідку, що передувала розробці проектної документації для реставрації колони, мені пощастило у Центральному державному історичному архіві СРСР у Ленінграді (зараз Російський державний історичний архів у Санкт-Петербурзі) виявити оригінал фасаду і плану пам’ятника, підписаний архітектором А. І. Меленським [1]. На недатованому кресленику з колекції графіки Головного управління шляхів сполучення і публічних споруд Росії є заголовний напис (цитати тут і далі подаються мовою оригіналу): «План и фасад нововыстроенному каменному памятнику cв. князю Владимиру из суммы общества киевских граждан, состоящий в 3-й части города в овраге на Крещатике». Отож, то був не проектний, а фіксаційний кресленик, і підпис А. Меленського на ньому ще не свідчить про саме його авторство.
Кресленик початку XIX століття, підписаний А. Меленським
Варто згадати, що Ф. Ернст свого часу висловив припущення, що автором проекту колони міг бути Олексій Ельдезін [2]. До слова, цей сумлінний дослідник іще 1923 року вперше припустив, що О. Ельдезін міг бути автором проекту першого Контрактового будинку на Подолі (вул. Покровська, 4) [3]. Сміливий здогад було підтверджено лише по кількох десятиліттях завдяки знахідці в архіві Київської області [4].
Що ж до пам’ятника на дніпровському крутосхилі, то допоки у науковому обігу відсутні проектні матеріали або інші достовірні первісні документи, ми можемо лише окреслювати варіанти авторства. О. Ельдезін - відставний військовий інженер, з 1788 року - київський губернський механік, а з 1798 року (замінивши на цій посаді Тихона Курбатова) - київський губернський архітектор. Перебуваючи на цій посаді, він плідно працював у Києві[5] до прикрого нещасного випадку восени 1804 року, коли його було звинувачено у ненавмисному вбивстві, після чого О. Ельдезіна було вислано до Східного Сибіру, у м. Нерчинськ [6]. Мистецький доробок і життєвий шлях О. Ельдезіна ще чекають на своїх дослідників, а відтак його можна розглядати як можливого автора проекту знакового пам’ятника, зведеного 1802 року, тобто, коли архітектор іще жив у Києві. Зазначимо, принагідно, що 1803 року О. Ельдезін отримав ділянку під забудову на парному боці тільки-но запроектованої вулиці - Хрещатику [7].
На заставці до посадибного плану Верхнього міста і Подолу 1803 року, складеного в керованій А. Меленським губернській креслярні, фасад колони розміщений поряд із зображенням Андріївської церкви - як двох найвизначніших і знакових місць тогочасного Києва. В експлікації його позначено як «памятник святого Владимира».
Аналіз наявних графічних зображень і фотографій, вивчення бібліографії і виявлення раніше неопублікованих архівних документів дозволяє відтворити первісний вигляд ампірної споруди, простежити її історію та основні перебудови [8].
Глибока балка у міжгір’ї, густо порослому деревами та чагарником, нині здається невідповідним місцем для встановлення монументу, який проглядається лише з боку Дніпра. Однак місце це обрано невипадково, воно є надзвичайно значущим для православ’я: багато хто з дослідників дотримується думки, що саме звідси пішло християнство по Русі. Тобто, вважається, що саме у цій місцині, де у давнину протікало Хрещатицьке джерело, яке впадало в річку Почайну, відбувався 988 року урочистий обряд хрещення дванадцятьох синів князя Володимира й усіх киян. Існує також припущення, що на місці нинішньої колони стояла Турова божниця [9], можливо, - перша церква, споруджена у Києві князем Володимиром Святославичем. Отож, історія цієї місцини являє неабиякий інтерес для окремого дослідження вцілому.
Фактом є те, що Хрещатицький яр, де зараз височіє колона, з найдавніших часів називався «святим місцем» і традиційно ця назва збереглася згодом. 1684 року до джерела було прокладено міст і встановлено над криницею невеличку дерев’яну каплицю, зображену на плані Києва 1695 року.
Над колодязем, на місці колишньої каплиці і було споруджено 1802 року пам’ятник з потрійним меморіальним значенням: на честь святого Володимира і Водохрещення, а також на честь Магдебурзького права, яке було даровано київським городянам ще за часів Великого князівства Литовського. Запровадження магдебурзького самоуправління у Києві дослідники відносять до початку XV ст., а найдавніша грамота, що засвідчує це право, яка дійшла до наших часів, датується 1494 роком [10].
Існують різні думки щодо оцінки ролі магдебурзького права у розвитку Києва, однак беззаперечним є те, що укорінення привілеїв та цехового устрою в українських землях були невіддільними для системи загальноєвропейських соціально-економічних і культурних процесів, які не поширювалися далі на схід - на територію Московської держави [11].
20 жовтня 1775 року Катерина II видала указ «О присоединении Киева к Малороссии», що позбавляв Київ автономного самоврядування і віддавав місто під руку малоросійського генерал-губернатора. Попередній устрій Києву було формально повернуто указами Павла І від 30 листопада 1796 і 16 вересня 1797 року [12]. То є останні документи щодо самоврядування Києва, які дійшли до наших часів.
Жалувана грамота Олександра І про підтвердження Києву Магдебурзького права, що її кияни сприйняли з великим ентузіазмом, не значиться у Зводі законів Російської імперії. Історик В. Щербина у своїй ґрунтовній розвідці «Боротьба Києва за автономію» висловив думку, що Микола І, за наказом якого складалося «Полное собрание законов Российской империи», вважав недоцільним внесення до цього зводу документального підтвердження прав, які саме він і скасував [13]. З усіх реліквій самоврядування, наведених у переліку Д. Щербаківським [14], пам’ятник Магдебурзькому праву - єдиний, що зберігся донині.
У літературі існують свідчення про освячення джерела під колоною 15 вересня 1802 року.
Відомо також, що імператор Олександр, не знаючи про спорудження пам’ятника, довідавшись про це через два місяці після його освячення, висловив своє невдоволення тодішньому Київському генерал-губернатору А. С. Феншу і видав спеціальний указ, що забороняв будувати пам’ятники без затвердження державними установами і особисто - імператором: «Сколько приятно мне было видеть знак усердия, изъявленного киевскими гражданами в сооружении памятника Святому и Равноапостольному Великому князю Владимиру, особенно по уважению моему к главной и благочестивой мысли сего памятника, столько крайне был я удивлен, что о предположении сем от Вас предуведомлен я не был. Здания сего рода настолько сами по себе важны, что не могут быть начинаемы с единого ведома местного начальства; и долг оного, весьма по мнению моему ясный, есть о них доносить высшему правительству» [15]. Указ цей було опубліковано 7 листопада 1802 року і невдовзі А. С. Фенша звільнили з посади Київського військового генерал-губернатора і замінили генералом О. П. Тормасовим.
Мабуть, суто ідеологічними чинниками пояснюється той факт, що у дореволюційній краєзнавчій літературі назва «пам’ятник Магдебурзькому праву» майже не зустрічається, хоча взагалі іменується по-різному: Святе Місце, Хрещатик, пам’ятник Хрещення, пам’ятник Хрещення Русі, пам’ятник св. Князю Володимиру, а після зведення у 1853 р. на верхній терасі Володимирської гірки нового монументу - Нижній пам’ятник св. Володимиру.
На численних зображеннях - кресленнях [16], малюнках і гравюрах першої половини позаминулого століття видно, що пам'ятник спочатку являв собою колону тосканського ордера з позолоченим завершенням у вигляді «держави» з хрестом («державне яблуко» - символ монархічної влади, в російській християнській традиції символізує Царство Небесне). У основі колона перехоплена трьома квадратними рустами, вище - укріплений декоративний пояс з зубцями на зразок царської корони. В середині склепінчастого постаменту колони знаходився восьмигранний басейн із фонтаном, що живився водою, яка надходила по дерев’яних трубах із резервуара-водозбірника, розташованого вище у горі.
Для подачі води в басейн було використано досить складне гідротехнічне спорудження, виявлене у 1940 році при грабарських роботах для пробного горизонтального буріння. У публікації про знахідку докладно описано, у який спосіб за допомогою дерев’яних висвердлених труб збиралася вода з джерел водоносного горизонту у рубаний резервуар, з якого вона так само дерев’яними трубами подавалася в басейн, влаштований у павільйоні під колоною [17]. Очевидно, система дерев'яних труб і резервуара виконувала ще і функції дренажу. Святе джерело біля пам’ятника відвідав новопризначений митрополит Серапіон і залишив у своєму щоденнику такий запис: «Сходили с горы к колодцу пешком сделанным деревянным помостом, из 14 уступов состоящим. Вода в нем не чиста, а мутновата, или желтовата, кажется, от всегдашнего биения фонтана, и вкусом не очень приятна» [18].
1804 року митрополитом Серапіоном було запроваджено хресний хід до пам’ятника і церемонія водоосвячення джерела. В описі Києва 1820 року історик Максим Берлинський висловлює сумнів щодо якості води в криниці Хрещатицького джерела під колоною: «Неизвестно, такая ли вода протекала тут и прежде, но теперь течет в малом количестве охренного вкуса и почти неспособна к употреблению» [19]. Однак, джерело вважалося цілющим - таким, що виліковує очні хвороби. Щорічно літньої пори біля колони збиралися прочани, що, за словами сучасників «молились тут об исцеления от глазных болезней, возжигали свечи у источника, бросали в него деньги, испивали воду и обмывали глаза, и многие, очень многие получали исцеление» [20]. Територія належала місту, а згодом - подільській церкві Різдва [21].
Великі зміни в розбудові місцевості відбулись у 40-х роках XIX ст.: у зв’язку з підготовкою до будівництва першого стаціонарного капітального мосту постало питання про впорядкуванні під’їзних шляхів уздовж Дніпра, спланування Михайлівської гори і Олександрівського (нині Володимирського) узвозу.
Земляні і шляхові роботи, якими керував інженер С. Бобрищєв-Пушкін, провадилися з 1843 р. впродовж п’яти років. На цей час хресний хід на Хрещатицьке джерело було припинено, ікони узяті на зберігання до подільської церкви Різдва, джерело замулилося, пам’ятник, залишений без догляду, почав швидко занепадати. Після відкриття Набережного шосе ніяких відбудовних робіт не проводилося ще упродовж 12 років. Змінилася вся місцевість колись мальовничої ущелини. У своїй фундаментальній праці з історії Києва, виданій 1868 року, М. Закревський писав: «Обделка горы в 1849 году окончена, открыто Набережное шоссе, а место, священное для всей России, оставалось в запустении. Деревья, росшие вокруг памятника и по склонам горных возвышенностей, составлявшие красоту этого привлекательного места, срублены; небольшие, лепившиеся по отлогостям возвышенностей, хижины, в коих некоторое время жительствовал церковный причт Рождественской церкви, наблюдавший за чистотой и порядком вокруг памятника, также уничтожены. Оставалась только одинокая оборванная колонна в память уже не существующих прав» [22].
На романтизованих пейзажах малюнків і гравюр середини XIX ст. бачимо за пам’ятником пагорби колишньої Михайлівської гори, ще не засаджені деревами, з ясно виділеними терасами. На щастя для дослідників, зовнішній вигляд пам’ятника 50-х років позаминулого століття було відображено і одними з перших київських фотографів. Мені відомі дві світлини, однією з них ілюструємо статтю.
Світлина 1850-х років
Після тривалої перерви, на 15 липня 1861 року було призначено хресний хід для освячення води на Хрещатицькому джерелі. До цієї події було виконано першочергові роботи з очищення колодязя і шляхів, що до нього вели [23]. Тоді природні тераси набули чітких форм, а згодом окультурили і зелені насадження, спланувавши стародавні київські крутосхили.
Докладний опис хресного ходу, що відбувся після сімнадцятирічної перерви 15 липня 1861 року, вміщено у «Киевских епархиальных ведомостях» [24]. По закінченні чину водоосвячення було оголошено збір коштів на спорудження церкви на місці водохрещення синів святого Володимира. Однак згодом збори по підписці було вирішено використати на поновлення вже існуючого пам’ятника. Тож 1862 року на гроші киян проведено ремонт колони і впорядкування довколишньої території.
Реконструкція пам’ятника значно змінила його зовнішній вигляд, не було відновлено зубців у вигляді корони, змінено форму завершення, наскрізний простір центральної арки п’єдесталу перетворено на закритий об’єм, замість декоративних балясин огородження стілобату, зроблено грати чавунного лиття: «Крест, водружённый наверху колонны и яблоко под ним вызолочены, под крестом… устроен род купола в форме закрытой крестильницы, обитой белым листовым железом; колонна вся оштукатурена и выбелена. Пьедестал, на котором утверждена колонна (состоящий из 8-ми столбов, из которых 4 средние сведены арками и представляют как бы балдахин над источником, а 4 остальные соединены также аркою, переброшенною чрез первые), отделан под серый мрамор. Восемь небольших колонок, украшающих собою террасу пьедестала, соединены решётками и окрашены зелёнок краскою, за исключением верхушек белого цвета. Здесь во время освящения воды 15 июля поставлены были знамёна, хранящиеся в киевских ремесленных цехах… Промежутки между 4-мя средними столбами заделаны с 4-х сторон до половины досками, а отсюда до верху стёклами, в средину которых вставлены кресты из разноцветных стёкол. От Крещатика устроена растворчатая дверь» [25].
Каплицю, облаштовану під колоною у п’єдесталі пам’ятника, було передано 1863 року у відання Києво-Печерській Лаврі. Розгорнутий опис каплиці, її внутрішнього оздоблення та облаштування знаходимо в Головних різничних описах 1860-1870-х років [26].
У документах архівного фонду Києво-Печерської Лаври знайдено лист видатного громадського діяча, мандрівника і письменника А. Муравйова: вийшовши у відставку, він оселився у Києві, поблизу Андріївського собору, і на той час розпоряджався міськими сумами та опікувався відновленням пам’ятника. У листі від 23 листопада 1866 року він повідомляв адміністрацію Лаври: «Художник Гуцлав, занимающийся цементными работами по Владимирскому собору и Андреевской церкви, представлял рисунок весьма изящной наши из цемента для воды внутри часовни Владимирской… Это необходимое украшение самой часовни, куда стекается такое множество народа со всех концов России» [27].
Опис декоративної чаші з фонтаном, що виконав у каплиці 1867 року майстер К. Биков за малюнком художника Гуцлава, знаходимо у церковному документі разом з відомостями про самий пам’ятник: «…В пьедестале, открытом с четырёх сторон арками, со сводом устроена часовня. Посредине её установлена, сделанная из цемента осьмиграннная ваза, украшенная рельефными листьями. На гранях чаши изображены четыре обыкновенных креста, а четыре Владимирских. Среди чаши возвышается обделанный цементом же фонтан, образующий корень, с пальмовыми листьями, увенчанный медным позолоченным крестом. Из которого водомёта струится в отверстия вода, наполняющая чашу, она протекает через подземную трубу из колодца, находящегося с южной стороны на пятисаженном возвышении» [28].
Тоді ж, у 1860-ті роки всередині каплиці і ззовні, з боку Дніпра, було облаштовано різнобарвну підлогу з цементу, постелено нову підлогу з новими балками по всій галереї, що оточує каплицю, зроблено ґратчасті двері в отвори під галерею, придбано чавунну фігурну піч для обігрівання каплиці у зимовий час, зроблено огорожу, і з лицьового боку влаштовано палісадник навколо всієї місцевості при каплиці.
Надалі пам’ятник підтримувався періодичними ремонтами, і саме його відновлений образ, після реконструкції 1860-х років, бачимо на численних зображеннях XIX-XX століть. Суттєво вигляд колони з плином часу не змінювався упродовж майже 100 років, до реставрації 1980 року.
Світлина Д. Біркіна. 1872 р.
Попри багаторічне існування пам'ятника, сходи до нього від Володимирського узвозу вперше було облаштовано лише на початку 1880-х років. Вони були дерев’яні дубові з цегляними площадками. Для відпочинку на площадках було зроблено лави, для захисту від негоди - павільйони.
У 1881 році Лавра відмовилася від завідування каплицею, утримання якої виявилося для неї збитковим. Відповідно до указу Київської духовної консисторії від 16 грудня 1882 року було вирішено: «Так как памятник над источником-крещальнею святого благоверного князя Владимира, в которой находится часовня, устроен городом па его земле и принадлежит городу, то заведывание означенным памятником в хозяйственном отношении передать городской управе, а наблюдение за сей часовней в церковном отношении поручить причту ближайшей приходской Христорождественской церкви, как и было до временной отдачи той часовни в ведение Киево-Печерской Лавры» [29].
Таке роздільне володіння не сприяло збереженню пам’ятника, регулярні ремонти не проводилися. І 1906 року його було передано у підпорядкування Братському монастиреві, правління якого вже через 10 років просить про звільнення від завідування каплицею-пам'ятником, що, на їхню думку, ніякої користі не приносить, а є тільки тягарем. Прохання не було задоволено, позаяк на запит консисторії підвідомчим монастирям про можливість прийняття каплиці у своє підпорядкування всі відповіли відмовою, у тому числі й Києво-Печерська Лавра [30].
Цегляний пам’ятник встояв, а от дерев’яні сходи, що вели до нього, постраждали найбільше, тож на початку минулого століття виникла нагальна потреба замінити їх на капітальні [31]. У січні 1908 року міською думою серед київських архітекторів було оголошено конкурс на проект нових сходів. Матеріал було задано: місцева цегла або залізобетон, для східців - граніт. Умови для конкурсу із заохочувальними призами було розроблено досить ретельно, фіксований термін подання конкурсних проектів - не пізніше 12 годин дня 15 квітня 1908 р. [32].
Рішенням конкурсного журі від 30 липня 1908 року першу премію здобув проект під девізом «Три концентричних кола», який представило Київське будівельне бюро архітекторів і інженерів під керівництвом архітектора-художника В. В. Ейснера. Ще два проекти під девізами «Пам’ятник Хрещення Русі» і «988 рік» отримали другу і третю премії. Проте, одразу після завершення конкурсу розпочалася судова тяганина щодо одержання грошової винагороди за проект, оскільки виділені на перебудову сходів кошти міське управління направило на інші потреби, тож перебудову сходів на той час здійснено не було.
У газеті «Киевлянин» від 20 вересня 1908 року з'явилася замітка: «Ввиду появившихся в местных и иногородних газетах сообщений о крайне неопрятном содержании находящегося в Киеве памятника Крещения Руси и ведущей к нему лестницы с окружающей местностью, Начальником Края поручено было чиновнику особых поручений князю Жевахову произвести осмотр прилегающей к памятнику местности. Произведенным осмотром выяснено, что самый памятник не ремонтируется уже несколько лет, лестница, ведущая к нему от Александровской улицы [йдеться про сучасний Володимирській узвіз - авт.] и прилегающая местность содержатся безобразно, загрязнены нечистотами мусором и вонючими стоками, заражающими воду в колодце памятника, а самый фасад памятника загорожен складами дров и купальнями» [33].
Минуло ще чотири роки, однак, судячи з акту огляду пам’ятника і навколишньої місцевості, складеного навесні 1912 року стан місцевості навколо «Святого місця» не змінився на краще «Теперешнее состояние памятника и окружающей местности нетерпимо не только как профанация памятника великого события, но и как санитарное зло, несовместимое с культурными задачами Киева… Так как памятник и лестница за последние годы настолько разрушились, что ремонтировать их дальше невозможно, то будет предложено выполнить утвержденный думой проект переустройства как самого памятника, так верхней и нижней площадок и всей лестницы» [34].
Справді, міська влада знову повернулася до невирішеної проблеми, і врешті-решт у 1913 році архітектор М. Бобрусов розробив проект сходів і двох аркових входів - з боку Володимирського узвозу і Набережної. Три аркуші цього проекту у вигляді синьок збереглися в колекції карт архіву Київської області [35]. З огляду на досить високу вартість проекту (близько 25 тисяч руб.), було вирішено розділити будівництво на дві черги і наступного будівельного сезону розпочати зведення тільки верхньої частини сходів, з боку Володимирського узвозу. Торги на будівельні роботи були проведені міською управою 10 грудня 1913 року, за ними замовлення на спорудження сходів отримав київський підрядчик Борисов.
Проект сходів. 1913 р. Архітектор М. Бобрусов
Належна увага з боку київської громадськості підтримувалася регулярними публікаціями в тогочасній пресі. Цитуємо допис від 3 грудня 1913 року: «Строительное отделение Киевской городской управы в настоящее время закончило проект устройства капитального спуска к нижнему памятнику Крещения Руси и упорядочения площадки вокруг памятника. Существующая деревянная неудобная, полуразвалившаяся лестница будет заменена капиталъной железобетонной, с незначительными уклонами и удобными ступенями. Наверху лестница будет украшена изящной аркой с 4-мя пилонами. Все это будет помещено на просторной площадке; такие же площадки будут устроены на средине лестницы и в конце ея - у памятника. Помимо этих площадок, между пролетами лестницы будут устроены еще 9 небольших площадок. Число ступеней лестницы достигает 260. По сторонам спуска будут устроены также из железобетона ограждения, а на площадках будут помещены скамейки для отдыха. Лестница па всем своем протяжении будет иметь всего лишь один изгиб. Вокруг памятника Крещения Руси будет устроена обширная бетонированная площадка. С весны будущего года будет приступлено к постройке верхней ея части (половина). В связи с устройством лестницы разрабатывается вопрос об упорядочении откосов местности, по которой пройдет спуск» [36].
З березня 1914 року прохід до Набережної через колону було закрито і дерев’яні сходи розібрано. Відповідно до проекту М. Бобрусова, витриманого у стилістиці неокласицизму, споруджено верхній вхід з боку Володимирського узвозу у вигляді цегляної аркади та бетонно-гранітні сходи до колони, підняті над яром на бетонних стояках.
Навесні 1915 року міська влада висловлювала припущення щодо можливості будівництва християнського храму на місці пам’ятника над Хрещатицьким джерелом. Однак Раді київського Товариства охорони пам’ятників старовини і мистецтва вдалося довести доцільність збереження колони як цікавого пам’ятника мистецтва початку XIX ст. Про це йдеться у звіті про діяльність київського відділення Товариства охорони пам’ятників старовини і мистецтва: «Весной 1915 года высказывались предположения относительно нижнего памятника над Крещатицким источником, на месте коего в память 900-летия кончины св. князя Владимира, предположена якобы постройка храма и странноприимницы. Совет Общества обратился в Киевское городское управление с представлением о принятии мер для сохранения колонны как интересного памятника искусства Александровской эпохи» [37].
Подальші події у світі і в імперській Росії не сприяли будівельній активності, тож будівництво другої черги, передбаченої проектом М. Бобрусова - капітальні сходи нижче колони і вхід з боку набережної Дніпра, - здійснено не було. В архівному фонді Києво-Печерської Лаври останні відомості про церемонію проведення хресного ходу від Володимирського собору до пам'ятника Хрещення Русі датується 1927 роком [38].
Після перенесення столиці України з Харкова до Києва значні кошти було виділено на будівництво набережної підпірної стіни, озеленення і укріплення схилів правого берега Дніпра, створення сучасного Набережного шосе. У статті одного з авторів проекту, опублікованій у журналі «Соціалістичний Київ» за 1936 рік, обґрунтовується необхідність реконструкції сходів до колони Магдебурзького права водночас з організацією гранітної Набережної: «…Перші сходи, які йдуть по схилах, - це наявні сходи коло «пам’ятника повернення Києву Магдебурзького права». Залізобетонні у своїй верхній частині, ці сходи реконструюються і продовжуються до самого пам’ятника, навколо якого розбивається колонада, що оформлює і організує майдан навколо нього. Розташований по осі сходів пам’ятник-монумент завершує перспективу з боку схилів» [39].
У цьому ж номері журналу «Соціалістичний Київ» було вміщено фото грандіозного макету - проект генеральної реконструкції пам’ятника і сходів до нього, архітектор Р. Крамер (архітектурно-планувальна група Гідрошляхтресту).
До експертно-технічного бюро Київської міськради було направлено у січні 1939 року проект реконструкції нижньої частини сходів від пам’ятника Магдебурзькому праву. У фонді міського архіву збереглися два кресленика - перспектива і фасад з боку набережної [40]. Архітектор І. Довгалюк, розглянувши цей ескізний проект, надав свої висновки на засідання техніко-експертної і архітектурної ради від 7 лютого 1939 р. У постанові засідання зазначено: «Эскизный проект реконструкции нижней части лестницы у памятника Магдебургского права в ортогональной проекции рекомендовать как общее архитектурное решение» [41].
Варіант водного каскаду на схилах правого берега Дніпра. Проект архітектурно-планувальної групи гідрошляхтересту (керівник групи - архітектор В. Безпалий)
Втім, проект на той час залишився не здійсненим. Гранітні сходи від колони до набережної облаштовано лише у 1950-1953 роках, коли велись підготовчі роботи для будівництва 400-метрового пішохідного Паркового мосту.
Серед документів архіву міста Києва є цінні свідоцтва інженерно-геологічних досліджень схилів долини Дніпра, проекти реконструкції Володимирського узвозу 1970-х років, інформації щодо дренажних систем в районі пам’ятника Магдебурзькому праву та сходів, що ведуть до нього [42].
Під час підготовки до ювілейних урочистостей з нагоди тисячоліття християнізації Русі-України було розроблено комплексні заходи, спрямовані на реконструкцію Набережної і благоустрій дніпровських схилів. У 1980 році підготовлено проектну документацію для реставрації колони (автор проекту - архітектор реставратор В. Отченашко). Проект складено з урахуванням беззаперечної архітектурно-художньої цінності первісного образу пам’ятника, однієї з небагатьох збережених у Києві ампірних споруд. В основу ретельно розробленого проекту лягли не лише іконографічні джерела та їх пропорційній аналіз, а й натурні дослідження. Повернуто заповнення між круглими стовпчиками постаменту, первинне завершення і декоративний пояс на астрагалі, що оперізує колону в середній частині, символізуючи корону. Ще під час ремонтно-реставраційних робіт 1974 року було віднайдено залізні анкери, за допомогою яких кріпилися зубці корони до перебудови 1862 року (по 2 анкери на кожен зубець). Кількість анкерів дозволила визначити точну кількість зубців. Виявлений також аутентичний спосіб кріплення первісного хреста до металевої стійки, що збереглася.
У 1985 році виконано архітектурний обмір сходів до пам’ятника Магдебурзькому праву і розроблено проект їхньої реконструкції та відновлення (автор проекту - архітектор-реставратор І. Малакова). Проектом передбачалося: брукування площадок сходів гранітними плитками, заміна пошкоджених балясин, поруччя і фігурних стовпчиків, відновлення системи електроосвітлення і електрообладнання, декорування торшерів тощо. Було підготовлено також проектні розробки щодо верхньої аркади-входу: реставрація, відновлення тинькування і первісного пофарбування, організація виходу з правої арки на алею. За результатами обстеження і лабораторних досліджень підготовлено висновки щодо технології фарбування аркади і огородження сходів.
У переддень святкування тисячоліття Хрещення Русі (1988 р.) сходи було капітально відремонтовано і всю навколишню місцевість впорядковано. Тоді ж від колони до Дніпра збудували перехід під Набережним шосе. Однак значна кількість ідей, закладених в проекті реставрації сходів, залишилася не реалізованою (обміри сходів і проект реставрації знаходяться у науково-технічному архіві інституту «УкрНДіреставрація»).
Внаслідок зсуву основи конструкції вночі 21 грудня 2003 року сталося руйнування маршу сходів. На замовлення корпорації «Київавтодор» комплексне обстеження сходів ще в грудні того ж року здійснив АТЗТ «Київсоюзшляхпроект», зроблено відповідні висновки і рекомендації щодо подальшої експлуатації та вжиття необхідних ремонтних заходів. Дослідження пам’ятки виконані також 2004 року інститутом НДІпроекреконструкція. Проте сучасний стан сходів потребує проведення негайних протиаварійних і відновлювальних робіт. І це при тому, що верхній вхід і сходи мають охоронний статус пам’ятки цивільної архітектури і є складовою комплексу найдавнішого київського монументу - пам’ятки архітектури і історії національного значення, - а весь ансамбль включено до Державного Реєстру нерухомих пам’яток України. До того ж, уся прилегла територія, що входить до прадавнього Старокиївського плато, розчленованого балками та ярами, - перебуває в зоні природного ландшафту, що охороняється, та у межах пам’ятки «Схили Дніпра», нещодавно включеної до Державного Реєстру нерухомих пам’яток України.
------
Кадомська Марія. Найдавніший київський монумент // Київ і кияни : матеріали щорічної наук.-практ. конференції. - Вип. 12. - Київ : Видавництво Кий, 2013. - С. 25-43.
------
1. РДІА, ф. 1488, оп. 2, спр. 101, арк. 1.
2. Ернст Ф. Контракти і контрактовий будинок у Києві. - К. 1923. - C. 28. Київ. Провідник. За ред. Ф. Ериста. - К, 1930. - С. 557.
3. Ернст Ф. Контракти і контрактовий будинок у Києві. - К. 1923. - С. 14-15.
4. ДАКО. ф. 2, он. 3. сир. 428, арк. 58; Виноградова З. Т., Виноградова М. В. Старий Контрактовий будинок у Києві та його автор // Мистецтво і сучасність. Збірник наукових праць. - К., 1980. - С. 215-217.
5. Маємо чимало проектів приватних і громадських споруд, підписаних О. Ельдезіним, з архівів Києва, Москви та Санкт-Петербурга.
6. ЦДІАК України, ф. 533. оп. 1, спр. 783, арк. 126; Кальницький М. Витвір несамовитого архітектора // Янус. - 2000. - № 4. - С. 16-17; Тищенко А. Киевские зодчие классицизма, связанные с петербургской архитектурной школою // Киевский альбом. - Вип. 3. - 2004. - С. 109.
7. Ернст Ф. Контракти і контрактовий будинок у Києві. - К., 1923. - С. 89.
8. Кадомская М. А. Колонна Магдебургского права. Историческая записка. К. 1980. - Науково-технічний архів інституту УкрНДІреставранія; Кадомська М. Сходи до пам’ятника Магдебурзького права // Реконструкція житла. - 2009. - Вип. 11. - С. 79-95.
9. Максимович М. Обозрение старого Киева. - К., 1840. - С. 93; Фундуклей И. Обозрение Киева в отношении к древностям - К., 1847. - С. 6; Д. Т. Обзор Киева и план его с описанием. - К., 1860. - С. 5.
10. Акты Западной России. - Т. 1. - № 120; Каманин И. Новые данные для истории Киевского городского самоуправлении в 17 в. // Сб. статей по истории права. - К., 1904. - С. 178; Щербаківський Д. Реліквії старого київського самоврядування. // Київ та його околиці в історії та пам’ятках. - К., 1926. - С. 219
11. Білоус Н. Магдебурзькі старожитності на Київщині у 15 - першій половині 17 ст. // Старожитності. - 1993. - № 2. - С. 22.
12. Полное собрание законов Российской империи, т. 24. №№ 17594, 17634.
13. Щербина В. Боротьба Києва за автономію // Київ та його околиці в історії та пам'ятках. - К., 1926. - С. 212.
14. Щербаківський Д. Реліквії старого київського самоврядування // Київ та його околиці в історії та пам’ятках. - К., 1926. - С. 217-264.
15. Полное собрание законов Российской империи. - Т. 27. - 1802. - № 20. - С. 99.
16. I. Фундуклей наводить фасад з фонтаном і план пам’ятника у своїй книзі «Обозрение Киева в отношении к древностям, виданій 1847 року. Напис під креслеником «Памятник св. Владимиру на Крещатике, сооруженный 15 сентября 1802 года».
17. Самойловський І. Давнє гідротехнічне спорудження // Архітектура Радянської України. - 1940. - № 10. - С. 43.
18. Хроника Киевской общественной жизни по дневнику митрополита Серапиона (1804-1824) // Киевская старина. - 1884. - Т. IX. - С. 435.
19. Берлинский М. Описание Киева. - К., 1820. - С. 59.
20. Галерея Киевских достопримечательных видов и древностей. - К., 1857. - С. 12.
21. ДАК, ф. 1, оп. 2, спр. 1529.
22. Закревский Н. Описание Киева. - М., 1868. - Т. 1. - С. 421-425. Найавторитетніший києвознавець цим висловом нагадував, що Магдебурзьке право на самоврядування Микола І остаточно скасував ще 1834 року, а управління Києвом було переведено на основу загального міського положення, яке існувало тоді в Російській імперії.
23. ДАКО. ф. 2, оп. 176, спр. 305, арк. 1.
24. Киевские епархиальные ведомости. - 1861. - С. 359.
25. Киевские епархиальные ведомости. - 1862. - С. 497-526.
26. ЦДІАК України. ф. 128. оп. 1заг., спр. 302, спр. 2400, арк. 20-25, 32-39.
27. ЦДІАК України, ф. 128, оп. 1заг., спр. 2400, арк. 9-10.
28. Там само, спр. 302, арк. 5.
29. Там само, спр. 2400, арк. 135.
30. Там само. ф. 127, оп. 1058, спр. 150, арк. 28.
31. ДАК, ф. 163. оп. 41, спр. 5973, арк. 3; спр. 6051, арк. 13; спр. 6134, арк. 4-5.
32. ДАК. ф. 163, оп. 41, спр. 6166, арк. 3.
33. К упорядочению памятника Крещения Руси // Киевлянин. - 1908. - № 261. - С. 3.
34. К приведению в благоустроенный вид памятника Крещения Руси // Киевлянин. - 1912. - № 197. - С. 3.
35. ДАКО, ф. 1542, оп. 1, спр. 383.
36. К упорядочению местности у памятника Крещения Руси // Киевлянин. - 1913. - № 333. - С. 3-4.
37. ЦДГАК України, ф. 725, оп. 1, спр. 44, арк. 2.
38. Там само, ф. 128, оп. 2заг., спр. 613.
39. Безпалий В. Архітектура київської набережної // Соціалістичний Київ. - 1936. - № 2. - С. 20-23. Цікавий момент для теми «Київ і кияни»: у проектуванні київської набережної брала участь архітектор Ніна Олександрівна Геккер - онука А.-Ф. К. Геккера, головного архітектор Києва в 1877-1892 роках.
40. ДАК, ф. Р-330, оп. 1, спр. 896, арк. 6-7.
41. Там само, арк. 6зв.
42. ДАК, ф. P-6, оп. 3, спр. 1956; 11870, 12129, 12138, 12129, арк.; спр. 12138, арк. 4.
АРХІВНІ НОТАТКИ
Марія КАДОМСЬКА, головний мистецтвознавець інституту «НДІпроектреконструкція»
Вивчаючи історію забудови Києва упродовж кількох десятиліть, я дедалі більше переконуюсь, як мало ми знаємо навіть про відомі (і навіть дуже відомі) його споруди. Однією з таких, на мій погляд, є пам’ятник Магдебурзькому праву. Доречно нагадати, цього року виповнилося 210 років з часу зведення цього найстарішого серед усіх, що існують сьогодні, київських пам’ятників.
Споруджений на початку XIX ст. у глибокій балці, що здавна зветься Хрещатиком або Хрещатицьким яром, цей монумент, як візитівка міста у XIX, XX і XXI століттях, має значну іконографію. Його зображення ми знаходимо на численних малюнках, гравюрах, листівках і фотографіях, у популярних і спеціальних виданнях з історії міста, в альбомах з видами Києва з музейних і приватних колекцій.
Малюнок-заставка до плану Києва 1803 року
Однак, незважаючи на особливе значення цього пам’ятника в історії Києва та його силуету у дніпровських панорамах, спеціального, науково обґрунтованого дослідження про пам’ятник досі не підготовлено. Інформація про нього, хоча й значна за кількістю джерел, доволі однотипна і носить здебільшого загальноісторичний характер, причому з часів М. Закревського кількість таких відомостей зросла ненабагато. Не підтверджується документально і загальноприйняте за усталеною традицією авторство А. І. Меленського, який з 1799 року займав посаду міського архітектора Києва.
Готуючи у 1980 році історичну довідку, що передувала розробці проектної документації для реставрації колони, мені пощастило у Центральному державному історичному архіві СРСР у Ленінграді (зараз Російський державний історичний архів у Санкт-Петербурзі) виявити оригінал фасаду і плану пам’ятника, підписаний архітектором А. І. Меленським [1]. На недатованому кресленику з колекції графіки Головного управління шляхів сполучення і публічних споруд Росії є заголовний напис (цитати тут і далі подаються мовою оригіналу): «План и фасад нововыстроенному каменному памятнику cв. князю Владимиру из суммы общества киевских граждан, состоящий в 3-й части города в овраге на Крещатике». Отож, то був не проектний, а фіксаційний кресленик, і підпис А. Меленського на ньому ще не свідчить про саме його авторство.
Кресленик початку XIX століття, підписаний А. Меленським
Варто згадати, що Ф. Ернст свого часу висловив припущення, що автором проекту колони міг бути Олексій Ельдезін [2]. До слова, цей сумлінний дослідник іще 1923 року вперше припустив, що О. Ельдезін міг бути автором проекту першого Контрактового будинку на Подолі (вул. Покровська, 4) [3]. Сміливий здогад було підтверджено лише по кількох десятиліттях завдяки знахідці в архіві Київської області [4].
Що ж до пам’ятника на дніпровському крутосхилі, то допоки у науковому обігу відсутні проектні матеріали або інші достовірні первісні документи, ми можемо лише окреслювати варіанти авторства. О. Ельдезін - відставний військовий інженер, з 1788 року - київський губернський механік, а з 1798 року (замінивши на цій посаді Тихона Курбатова) - київський губернський архітектор. Перебуваючи на цій посаді, він плідно працював у Києві[5] до прикрого нещасного випадку восени 1804 року, коли його було звинувачено у ненавмисному вбивстві, після чого О. Ельдезіна було вислано до Східного Сибіру, у м. Нерчинськ [6]. Мистецький доробок і життєвий шлях О. Ельдезіна ще чекають на своїх дослідників, а відтак його можна розглядати як можливого автора проекту знакового пам’ятника, зведеного 1802 року, тобто, коли архітектор іще жив у Києві. Зазначимо, принагідно, що 1803 року О. Ельдезін отримав ділянку під забудову на парному боці тільки-но запроектованої вулиці - Хрещатику [7].
На заставці до посадибного плану Верхнього міста і Подолу 1803 року, складеного в керованій А. Меленським губернській креслярні, фасад колони розміщений поряд із зображенням Андріївської церкви - як двох найвизначніших і знакових місць тогочасного Києва. В експлікації його позначено як «памятник святого Владимира».
Аналіз наявних графічних зображень і фотографій, вивчення бібліографії і виявлення раніше неопублікованих архівних документів дозволяє відтворити первісний вигляд ампірної споруди, простежити її історію та основні перебудови [8].
Глибока балка у міжгір’ї, густо порослому деревами та чагарником, нині здається невідповідним місцем для встановлення монументу, який проглядається лише з боку Дніпра. Однак місце це обрано невипадково, воно є надзвичайно значущим для православ’я: багато хто з дослідників дотримується думки, що саме звідси пішло християнство по Русі. Тобто, вважається, що саме у цій місцині, де у давнину протікало Хрещатицьке джерело, яке впадало в річку Почайну, відбувався 988 року урочистий обряд хрещення дванадцятьох синів князя Володимира й усіх киян. Існує також припущення, що на місці нинішньої колони стояла Турова божниця [9], можливо, - перша церква, споруджена у Києві князем Володимиром Святославичем. Отож, історія цієї місцини являє неабиякий інтерес для окремого дослідження вцілому.
Фактом є те, що Хрещатицький яр, де зараз височіє колона, з найдавніших часів називався «святим місцем» і традиційно ця назва збереглася згодом. 1684 року до джерела було прокладено міст і встановлено над криницею невеличку дерев’яну каплицю, зображену на плані Києва 1695 року.
Над колодязем, на місці колишньої каплиці і було споруджено 1802 року пам’ятник з потрійним меморіальним значенням: на честь святого Володимира і Водохрещення, а також на честь Магдебурзького права, яке було даровано київським городянам ще за часів Великого князівства Литовського. Запровадження магдебурзького самоуправління у Києві дослідники відносять до початку XV ст., а найдавніша грамота, що засвідчує це право, яка дійшла до наших часів, датується 1494 роком [10].
Існують різні думки щодо оцінки ролі магдебурзького права у розвитку Києва, однак беззаперечним є те, що укорінення привілеїв та цехового устрою в українських землях були невіддільними для системи загальноєвропейських соціально-економічних і культурних процесів, які не поширювалися далі на схід - на територію Московської держави [11].
20 жовтня 1775 року Катерина II видала указ «О присоединении Киева к Малороссии», що позбавляв Київ автономного самоврядування і віддавав місто під руку малоросійського генерал-губернатора. Попередній устрій Києву було формально повернуто указами Павла І від 30 листопада 1796 і 16 вересня 1797 року [12]. То є останні документи щодо самоврядування Києва, які дійшли до наших часів.
Жалувана грамота Олександра І про підтвердження Києву Магдебурзького права, що її кияни сприйняли з великим ентузіазмом, не значиться у Зводі законів Російської імперії. Історик В. Щербина у своїй ґрунтовній розвідці «Боротьба Києва за автономію» висловив думку, що Микола І, за наказом якого складалося «Полное собрание законов Российской империи», вважав недоцільним внесення до цього зводу документального підтвердження прав, які саме він і скасував [13]. З усіх реліквій самоврядування, наведених у переліку Д. Щербаківським [14], пам’ятник Магдебурзькому праву - єдиний, що зберігся донині.
У літературі існують свідчення про освячення джерела під колоною 15 вересня 1802 року.
Відомо також, що імператор Олександр, не знаючи про спорудження пам’ятника, довідавшись про це через два місяці після його освячення, висловив своє невдоволення тодішньому Київському генерал-губернатору А. С. Феншу і видав спеціальний указ, що забороняв будувати пам’ятники без затвердження державними установами і особисто - імператором: «Сколько приятно мне было видеть знак усердия, изъявленного киевскими гражданами в сооружении памятника Святому и Равноапостольному Великому князю Владимиру, особенно по уважению моему к главной и благочестивой мысли сего памятника, столько крайне был я удивлен, что о предположении сем от Вас предуведомлен я не был. Здания сего рода настолько сами по себе важны, что не могут быть начинаемы с единого ведома местного начальства; и долг оного, весьма по мнению моему ясный, есть о них доносить высшему правительству» [15]. Указ цей було опубліковано 7 листопада 1802 року і невдовзі А. С. Фенша звільнили з посади Київського військового генерал-губернатора і замінили генералом О. П. Тормасовим.
Мабуть, суто ідеологічними чинниками пояснюється той факт, що у дореволюційній краєзнавчій літературі назва «пам’ятник Магдебурзькому праву» майже не зустрічається, хоча взагалі іменується по-різному: Святе Місце, Хрещатик, пам’ятник Хрещення, пам’ятник Хрещення Русі, пам’ятник св. Князю Володимиру, а після зведення у 1853 р. на верхній терасі Володимирської гірки нового монументу - Нижній пам’ятник св. Володимиру.
На численних зображеннях - кресленнях [16], малюнках і гравюрах першої половини позаминулого століття видно, що пам'ятник спочатку являв собою колону тосканського ордера з позолоченим завершенням у вигляді «держави» з хрестом («державне яблуко» - символ монархічної влади, в російській християнській традиції символізує Царство Небесне). У основі колона перехоплена трьома квадратними рустами, вище - укріплений декоративний пояс з зубцями на зразок царської корони. В середині склепінчастого постаменту колони знаходився восьмигранний басейн із фонтаном, що живився водою, яка надходила по дерев’яних трубах із резервуара-водозбірника, розташованого вище у горі.
Для подачі води в басейн було використано досить складне гідротехнічне спорудження, виявлене у 1940 році при грабарських роботах для пробного горизонтального буріння. У публікації про знахідку докладно описано, у який спосіб за допомогою дерев’яних висвердлених труб збиралася вода з джерел водоносного горизонту у рубаний резервуар, з якого вона так само дерев’яними трубами подавалася в басейн, влаштований у павільйоні під колоною [17]. Очевидно, система дерев'яних труб і резервуара виконувала ще і функції дренажу. Святе джерело біля пам’ятника відвідав новопризначений митрополит Серапіон і залишив у своєму щоденнику такий запис: «Сходили с горы к колодцу пешком сделанным деревянным помостом, из 14 уступов состоящим. Вода в нем не чиста, а мутновата, или желтовата, кажется, от всегдашнего биения фонтана, и вкусом не очень приятна» [18].
1804 року митрополитом Серапіоном було запроваджено хресний хід до пам’ятника і церемонія водоосвячення джерела. В описі Києва 1820 року історик Максим Берлинський висловлює сумнів щодо якості води в криниці Хрещатицького джерела під колоною: «Неизвестно, такая ли вода протекала тут и прежде, но теперь течет в малом количестве охренного вкуса и почти неспособна к употреблению» [19]. Однак, джерело вважалося цілющим - таким, що виліковує очні хвороби. Щорічно літньої пори біля колони збиралися прочани, що, за словами сучасників «молились тут об исцеления от глазных болезней, возжигали свечи у источника, бросали в него деньги, испивали воду и обмывали глаза, и многие, очень многие получали исцеление» [20]. Територія належала місту, а згодом - подільській церкві Різдва [21].
Великі зміни в розбудові місцевості відбулись у 40-х роках XIX ст.: у зв’язку з підготовкою до будівництва першого стаціонарного капітального мосту постало питання про впорядкуванні під’їзних шляхів уздовж Дніпра, спланування Михайлівської гори і Олександрівського (нині Володимирського) узвозу.
Земляні і шляхові роботи, якими керував інженер С. Бобрищєв-Пушкін, провадилися з 1843 р. впродовж п’яти років. На цей час хресний хід на Хрещатицьке джерело було припинено, ікони узяті на зберігання до подільської церкви Різдва, джерело замулилося, пам’ятник, залишений без догляду, почав швидко занепадати. Після відкриття Набережного шосе ніяких відбудовних робіт не проводилося ще упродовж 12 років. Змінилася вся місцевість колись мальовничої ущелини. У своїй фундаментальній праці з історії Києва, виданій 1868 року, М. Закревський писав: «Обделка горы в 1849 году окончена, открыто Набережное шоссе, а место, священное для всей России, оставалось в запустении. Деревья, росшие вокруг памятника и по склонам горных возвышенностей, составлявшие красоту этого привлекательного места, срублены; небольшие, лепившиеся по отлогостям возвышенностей, хижины, в коих некоторое время жительствовал церковный причт Рождественской церкви, наблюдавший за чистотой и порядком вокруг памятника, также уничтожены. Оставалась только одинокая оборванная колонна в память уже не существующих прав» [22].
На романтизованих пейзажах малюнків і гравюр середини XIX ст. бачимо за пам’ятником пагорби колишньої Михайлівської гори, ще не засаджені деревами, з ясно виділеними терасами. На щастя для дослідників, зовнішній вигляд пам’ятника 50-х років позаминулого століття було відображено і одними з перших київських фотографів. Мені відомі дві світлини, однією з них ілюструємо статтю.
Світлина 1850-х років
Після тривалої перерви, на 15 липня 1861 року було призначено хресний хід для освячення води на Хрещатицькому джерелі. До цієї події було виконано першочергові роботи з очищення колодязя і шляхів, що до нього вели [23]. Тоді природні тераси набули чітких форм, а згодом окультурили і зелені насадження, спланувавши стародавні київські крутосхили.
Докладний опис хресного ходу, що відбувся після сімнадцятирічної перерви 15 липня 1861 року, вміщено у «Киевских епархиальных ведомостях» [24]. По закінченні чину водоосвячення було оголошено збір коштів на спорудження церкви на місці водохрещення синів святого Володимира. Однак згодом збори по підписці було вирішено використати на поновлення вже існуючого пам’ятника. Тож 1862 року на гроші киян проведено ремонт колони і впорядкування довколишньої території.
Реконструкція пам’ятника значно змінила його зовнішній вигляд, не було відновлено зубців у вигляді корони, змінено форму завершення, наскрізний простір центральної арки п’єдесталу перетворено на закритий об’єм, замість декоративних балясин огородження стілобату, зроблено грати чавунного лиття: «Крест, водружённый наверху колонны и яблоко под ним вызолочены, под крестом… устроен род купола в форме закрытой крестильницы, обитой белым листовым железом; колонна вся оштукатурена и выбелена. Пьедестал, на котором утверждена колонна (состоящий из 8-ми столбов, из которых 4 средние сведены арками и представляют как бы балдахин над источником, а 4 остальные соединены также аркою, переброшенною чрез первые), отделан под серый мрамор. Восемь небольших колонок, украшающих собою террасу пьедестала, соединены решётками и окрашены зелёнок краскою, за исключением верхушек белого цвета. Здесь во время освящения воды 15 июля поставлены были знамёна, хранящиеся в киевских ремесленных цехах… Промежутки между 4-мя средними столбами заделаны с 4-х сторон до половины досками, а отсюда до верху стёклами, в средину которых вставлены кресты из разноцветных стёкол. От Крещатика устроена растворчатая дверь» [25].
Каплицю, облаштовану під колоною у п’єдесталі пам’ятника, було передано 1863 року у відання Києво-Печерській Лаврі. Розгорнутий опис каплиці, її внутрішнього оздоблення та облаштування знаходимо в Головних різничних описах 1860-1870-х років [26].
У документах архівного фонду Києво-Печерської Лаври знайдено лист видатного громадського діяча, мандрівника і письменника А. Муравйова: вийшовши у відставку, він оселився у Києві, поблизу Андріївського собору, і на той час розпоряджався міськими сумами та опікувався відновленням пам’ятника. У листі від 23 листопада 1866 року він повідомляв адміністрацію Лаври: «Художник Гуцлав, занимающийся цементными работами по Владимирскому собору и Андреевской церкви, представлял рисунок весьма изящной наши из цемента для воды внутри часовни Владимирской… Это необходимое украшение самой часовни, куда стекается такое множество народа со всех концов России» [27].
Опис декоративної чаші з фонтаном, що виконав у каплиці 1867 року майстер К. Биков за малюнком художника Гуцлава, знаходимо у церковному документі разом з відомостями про самий пам’ятник: «…В пьедестале, открытом с четырёх сторон арками, со сводом устроена часовня. Посредине её установлена, сделанная из цемента осьмиграннная ваза, украшенная рельефными листьями. На гранях чаши изображены четыре обыкновенных креста, а четыре Владимирских. Среди чаши возвышается обделанный цементом же фонтан, образующий корень, с пальмовыми листьями, увенчанный медным позолоченным крестом. Из которого водомёта струится в отверстия вода, наполняющая чашу, она протекает через подземную трубу из колодца, находящегося с южной стороны на пятисаженном возвышении» [28].
Тоді ж, у 1860-ті роки всередині каплиці і ззовні, з боку Дніпра, було облаштовано різнобарвну підлогу з цементу, постелено нову підлогу з новими балками по всій галереї, що оточує каплицю, зроблено ґратчасті двері в отвори під галерею, придбано чавунну фігурну піч для обігрівання каплиці у зимовий час, зроблено огорожу, і з лицьового боку влаштовано палісадник навколо всієї місцевості при каплиці.
Надалі пам’ятник підтримувався періодичними ремонтами, і саме його відновлений образ, після реконструкції 1860-х років, бачимо на численних зображеннях XIX-XX століть. Суттєво вигляд колони з плином часу не змінювався упродовж майже 100 років, до реставрації 1980 року.
Світлина Д. Біркіна. 1872 р.
Попри багаторічне існування пам'ятника, сходи до нього від Володимирського узвозу вперше було облаштовано лише на початку 1880-х років. Вони були дерев’яні дубові з цегляними площадками. Для відпочинку на площадках було зроблено лави, для захисту від негоди - павільйони.
У 1881 році Лавра відмовилася від завідування каплицею, утримання якої виявилося для неї збитковим. Відповідно до указу Київської духовної консисторії від 16 грудня 1882 року було вирішено: «Так как памятник над источником-крещальнею святого благоверного князя Владимира, в которой находится часовня, устроен городом па его земле и принадлежит городу, то заведывание означенным памятником в хозяйственном отношении передать городской управе, а наблюдение за сей часовней в церковном отношении поручить причту ближайшей приходской Христорождественской церкви, как и было до временной отдачи той часовни в ведение Киево-Печерской Лавры» [29].
Таке роздільне володіння не сприяло збереженню пам’ятника, регулярні ремонти не проводилися. І 1906 року його було передано у підпорядкування Братському монастиреві, правління якого вже через 10 років просить про звільнення від завідування каплицею-пам'ятником, що, на їхню думку, ніякої користі не приносить, а є тільки тягарем. Прохання не було задоволено, позаяк на запит консисторії підвідомчим монастирям про можливість прийняття каплиці у своє підпорядкування всі відповіли відмовою, у тому числі й Києво-Печерська Лавра [30].
Цегляний пам’ятник встояв, а от дерев’яні сходи, що вели до нього, постраждали найбільше, тож на початку минулого століття виникла нагальна потреба замінити їх на капітальні [31]. У січні 1908 року міською думою серед київських архітекторів було оголошено конкурс на проект нових сходів. Матеріал було задано: місцева цегла або залізобетон, для східців - граніт. Умови для конкурсу із заохочувальними призами було розроблено досить ретельно, фіксований термін подання конкурсних проектів - не пізніше 12 годин дня 15 квітня 1908 р. [32].
Рішенням конкурсного журі від 30 липня 1908 року першу премію здобув проект під девізом «Три концентричних кола», який представило Київське будівельне бюро архітекторів і інженерів під керівництвом архітектора-художника В. В. Ейснера. Ще два проекти під девізами «Пам’ятник Хрещення Русі» і «988 рік» отримали другу і третю премії. Проте, одразу після завершення конкурсу розпочалася судова тяганина щодо одержання грошової винагороди за проект, оскільки виділені на перебудову сходів кошти міське управління направило на інші потреби, тож перебудову сходів на той час здійснено не було.
У газеті «Киевлянин» від 20 вересня 1908 року з'явилася замітка: «Ввиду появившихся в местных и иногородних газетах сообщений о крайне неопрятном содержании находящегося в Киеве памятника Крещения Руси и ведущей к нему лестницы с окружающей местностью, Начальником Края поручено было чиновнику особых поручений князю Жевахову произвести осмотр прилегающей к памятнику местности. Произведенным осмотром выяснено, что самый памятник не ремонтируется уже несколько лет, лестница, ведущая к нему от Александровской улицы [йдеться про сучасний Володимирській узвіз - авт.] и прилегающая местность содержатся безобразно, загрязнены нечистотами мусором и вонючими стоками, заражающими воду в колодце памятника, а самый фасад памятника загорожен складами дров и купальнями» [33].
Минуло ще чотири роки, однак, судячи з акту огляду пам’ятника і навколишньої місцевості, складеного навесні 1912 року стан місцевості навколо «Святого місця» не змінився на краще «Теперешнее состояние памятника и окружающей местности нетерпимо не только как профанация памятника великого события, но и как санитарное зло, несовместимое с культурными задачами Киева… Так как памятник и лестница за последние годы настолько разрушились, что ремонтировать их дальше невозможно, то будет предложено выполнить утвержденный думой проект переустройства как самого памятника, так верхней и нижней площадок и всей лестницы» [34].
Справді, міська влада знову повернулася до невирішеної проблеми, і врешті-решт у 1913 році архітектор М. Бобрусов розробив проект сходів і двох аркових входів - з боку Володимирського узвозу і Набережної. Три аркуші цього проекту у вигляді синьок збереглися в колекції карт архіву Київської області [35]. З огляду на досить високу вартість проекту (близько 25 тисяч руб.), було вирішено розділити будівництво на дві черги і наступного будівельного сезону розпочати зведення тільки верхньої частини сходів, з боку Володимирського узвозу. Торги на будівельні роботи були проведені міською управою 10 грудня 1913 року, за ними замовлення на спорудження сходів отримав київський підрядчик Борисов.
Проект сходів. 1913 р. Архітектор М. Бобрусов
Належна увага з боку київської громадськості підтримувалася регулярними публікаціями в тогочасній пресі. Цитуємо допис від 3 грудня 1913 року: «Строительное отделение Киевской городской управы в настоящее время закончило проект устройства капитального спуска к нижнему памятнику Крещения Руси и упорядочения площадки вокруг памятника. Существующая деревянная неудобная, полуразвалившаяся лестница будет заменена капиталъной железобетонной, с незначительными уклонами и удобными ступенями. Наверху лестница будет украшена изящной аркой с 4-мя пилонами. Все это будет помещено на просторной площадке; такие же площадки будут устроены на средине лестницы и в конце ея - у памятника. Помимо этих площадок, между пролетами лестницы будут устроены еще 9 небольших площадок. Число ступеней лестницы достигает 260. По сторонам спуска будут устроены также из железобетона ограждения, а на площадках будут помещены скамейки для отдыха. Лестница па всем своем протяжении будет иметь всего лишь один изгиб. Вокруг памятника Крещения Руси будет устроена обширная бетонированная площадка. С весны будущего года будет приступлено к постройке верхней ея части (половина). В связи с устройством лестницы разрабатывается вопрос об упорядочении откосов местности, по которой пройдет спуск» [36].
З березня 1914 року прохід до Набережної через колону було закрито і дерев’яні сходи розібрано. Відповідно до проекту М. Бобрусова, витриманого у стилістиці неокласицизму, споруджено верхній вхід з боку Володимирського узвозу у вигляді цегляної аркади та бетонно-гранітні сходи до колони, підняті над яром на бетонних стояках.
Навесні 1915 року міська влада висловлювала припущення щодо можливості будівництва християнського храму на місці пам’ятника над Хрещатицьким джерелом. Однак Раді київського Товариства охорони пам’ятників старовини і мистецтва вдалося довести доцільність збереження колони як цікавого пам’ятника мистецтва початку XIX ст. Про це йдеться у звіті про діяльність київського відділення Товариства охорони пам’ятників старовини і мистецтва: «Весной 1915 года высказывались предположения относительно нижнего памятника над Крещатицким источником, на месте коего в память 900-летия кончины св. князя Владимира, предположена якобы постройка храма и странноприимницы. Совет Общества обратился в Киевское городское управление с представлением о принятии мер для сохранения колонны как интересного памятника искусства Александровской эпохи» [37].
Подальші події у світі і в імперській Росії не сприяли будівельній активності, тож будівництво другої черги, передбаченої проектом М. Бобрусова - капітальні сходи нижче колони і вхід з боку набережної Дніпра, - здійснено не було. В архівному фонді Києво-Печерської Лаври останні відомості про церемонію проведення хресного ходу від Володимирського собору до пам'ятника Хрещення Русі датується 1927 роком [38].
Після перенесення столиці України з Харкова до Києва значні кошти було виділено на будівництво набережної підпірної стіни, озеленення і укріплення схилів правого берега Дніпра, створення сучасного Набережного шосе. У статті одного з авторів проекту, опублікованій у журналі «Соціалістичний Київ» за 1936 рік, обґрунтовується необхідність реконструкції сходів до колони Магдебурзького права водночас з організацією гранітної Набережної: «…Перші сходи, які йдуть по схилах, - це наявні сходи коло «пам’ятника повернення Києву Магдебурзького права». Залізобетонні у своїй верхній частині, ці сходи реконструюються і продовжуються до самого пам’ятника, навколо якого розбивається колонада, що оформлює і організує майдан навколо нього. Розташований по осі сходів пам’ятник-монумент завершує перспективу з боку схилів» [39].
У цьому ж номері журналу «Соціалістичний Київ» було вміщено фото грандіозного макету - проект генеральної реконструкції пам’ятника і сходів до нього, архітектор Р. Крамер (архітектурно-планувальна група Гідрошляхтресту).
До експертно-технічного бюро Київської міськради було направлено у січні 1939 року проект реконструкції нижньої частини сходів від пам’ятника Магдебурзькому праву. У фонді міського архіву збереглися два кресленика - перспектива і фасад з боку набережної [40]. Архітектор І. Довгалюк, розглянувши цей ескізний проект, надав свої висновки на засідання техніко-експертної і архітектурної ради від 7 лютого 1939 р. У постанові засідання зазначено: «Эскизный проект реконструкции нижней части лестницы у памятника Магдебургского права в ортогональной проекции рекомендовать как общее архитектурное решение» [41].
Варіант водного каскаду на схилах правого берега Дніпра. Проект архітектурно-планувальної групи гідрошляхтересту (керівник групи - архітектор В. Безпалий)
Втім, проект на той час залишився не здійсненим. Гранітні сходи від колони до набережної облаштовано лише у 1950-1953 роках, коли велись підготовчі роботи для будівництва 400-метрового пішохідного Паркового мосту.
Серед документів архіву міста Києва є цінні свідоцтва інженерно-геологічних досліджень схилів долини Дніпра, проекти реконструкції Володимирського узвозу 1970-х років, інформації щодо дренажних систем в районі пам’ятника Магдебурзькому праву та сходів, що ведуть до нього [42].
Під час підготовки до ювілейних урочистостей з нагоди тисячоліття християнізації Русі-України було розроблено комплексні заходи, спрямовані на реконструкцію Набережної і благоустрій дніпровських схилів. У 1980 році підготовлено проектну документацію для реставрації колони (автор проекту - архітектор реставратор В. Отченашко). Проект складено з урахуванням беззаперечної архітектурно-художньої цінності первісного образу пам’ятника, однієї з небагатьох збережених у Києві ампірних споруд. В основу ретельно розробленого проекту лягли не лише іконографічні джерела та їх пропорційній аналіз, а й натурні дослідження. Повернуто заповнення між круглими стовпчиками постаменту, первинне завершення і декоративний пояс на астрагалі, що оперізує колону в середній частині, символізуючи корону. Ще під час ремонтно-реставраційних робіт 1974 року було віднайдено залізні анкери, за допомогою яких кріпилися зубці корони до перебудови 1862 року (по 2 анкери на кожен зубець). Кількість анкерів дозволила визначити точну кількість зубців. Виявлений також аутентичний спосіб кріплення первісного хреста до металевої стійки, що збереглася.
У 1985 році виконано архітектурний обмір сходів до пам’ятника Магдебурзькому праву і розроблено проект їхньої реконструкції та відновлення (автор проекту - архітектор-реставратор І. Малакова). Проектом передбачалося: брукування площадок сходів гранітними плитками, заміна пошкоджених балясин, поруччя і фігурних стовпчиків, відновлення системи електроосвітлення і електрообладнання, декорування торшерів тощо. Було підготовлено також проектні розробки щодо верхньої аркади-входу: реставрація, відновлення тинькування і первісного пофарбування, організація виходу з правої арки на алею. За результатами обстеження і лабораторних досліджень підготовлено висновки щодо технології фарбування аркади і огородження сходів.
У переддень святкування тисячоліття Хрещення Русі (1988 р.) сходи було капітально відремонтовано і всю навколишню місцевість впорядковано. Тоді ж від колони до Дніпра збудували перехід під Набережним шосе. Однак значна кількість ідей, закладених в проекті реставрації сходів, залишилася не реалізованою (обміри сходів і проект реставрації знаходяться у науково-технічному архіві інституту «УкрНДіреставрація»).
Внаслідок зсуву основи конструкції вночі 21 грудня 2003 року сталося руйнування маршу сходів. На замовлення корпорації «Київавтодор» комплексне обстеження сходів ще в грудні того ж року здійснив АТЗТ «Київсоюзшляхпроект», зроблено відповідні висновки і рекомендації щодо подальшої експлуатації та вжиття необхідних ремонтних заходів. Дослідження пам’ятки виконані також 2004 року інститутом НДІпроекреконструкція. Проте сучасний стан сходів потребує проведення негайних протиаварійних і відновлювальних робіт. І це при тому, що верхній вхід і сходи мають охоронний статус пам’ятки цивільної архітектури і є складовою комплексу найдавнішого київського монументу - пам’ятки архітектури і історії національного значення, - а весь ансамбль включено до Державного Реєстру нерухомих пам’яток України. До того ж, уся прилегла територія, що входить до прадавнього Старокиївського плато, розчленованого балками та ярами, - перебуває в зоні природного ландшафту, що охороняється, та у межах пам’ятки «Схили Дніпра», нещодавно включеної до Державного Реєстру нерухомих пам’яток України.
------
Кадомська Марія. Найдавніший київський монумент // Київ і кияни : матеріали щорічної наук.-практ. конференції. - Вип. 12. - Київ : Видавництво Кий, 2013. - С. 25-43.
------
1. РДІА, ф. 1488, оп. 2, спр. 101, арк. 1.
2. Ернст Ф. Контракти і контрактовий будинок у Києві. - К. 1923. - C. 28. Київ. Провідник. За ред. Ф. Ериста. - К, 1930. - С. 557.
3. Ернст Ф. Контракти і контрактовий будинок у Києві. - К. 1923. - С. 14-15.
4. ДАКО. ф. 2, он. 3. сир. 428, арк. 58; Виноградова З. Т., Виноградова М. В. Старий Контрактовий будинок у Києві та його автор // Мистецтво і сучасність. Збірник наукових праць. - К., 1980. - С. 215-217.
5. Маємо чимало проектів приватних і громадських споруд, підписаних О. Ельдезіним, з архівів Києва, Москви та Санкт-Петербурга.
6. ЦДІАК України, ф. 533. оп. 1, спр. 783, арк. 126; Кальницький М. Витвір несамовитого архітектора // Янус. - 2000. - № 4. - С. 16-17; Тищенко А. Киевские зодчие классицизма, связанные с петербургской архитектурной школою // Киевский альбом. - Вип. 3. - 2004. - С. 109.
7. Ернст Ф. Контракти і контрактовий будинок у Києві. - К., 1923. - С. 89.
8. Кадомская М. А. Колонна Магдебургского права. Историческая записка. К. 1980. - Науково-технічний архів інституту УкрНДІреставранія; Кадомська М. Сходи до пам’ятника Магдебурзького права // Реконструкція житла. - 2009. - Вип. 11. - С. 79-95.
9. Максимович М. Обозрение старого Киева. - К., 1840. - С. 93; Фундуклей И. Обозрение Киева в отношении к древностям - К., 1847. - С. 6; Д. Т. Обзор Киева и план его с описанием. - К., 1860. - С. 5.
10. Акты Западной России. - Т. 1. - № 120; Каманин И. Новые данные для истории Киевского городского самоуправлении в 17 в. // Сб. статей по истории права. - К., 1904. - С. 178; Щербаківський Д. Реліквії старого київського самоврядування. // Київ та його околиці в історії та пам’ятках. - К., 1926. - С. 219
11. Білоус Н. Магдебурзькі старожитності на Київщині у 15 - першій половині 17 ст. // Старожитності. - 1993. - № 2. - С. 22.
12. Полное собрание законов Российской империи, т. 24. №№ 17594, 17634.
13. Щербина В. Боротьба Києва за автономію // Київ та його околиці в історії та пам'ятках. - К., 1926. - С. 212.
14. Щербаківський Д. Реліквії старого київського самоврядування // Київ та його околиці в історії та пам’ятках. - К., 1926. - С. 217-264.
15. Полное собрание законов Российской империи. - Т. 27. - 1802. - № 20. - С. 99.
16. I. Фундуклей наводить фасад з фонтаном і план пам’ятника у своїй книзі «Обозрение Киева в отношении к древностям, виданій 1847 року. Напис під креслеником «Памятник св. Владимиру на Крещатике, сооруженный 15 сентября 1802 года».
17. Самойловський І. Давнє гідротехнічне спорудження // Архітектура Радянської України. - 1940. - № 10. - С. 43.
18. Хроника Киевской общественной жизни по дневнику митрополита Серапиона (1804-1824) // Киевская старина. - 1884. - Т. IX. - С. 435.
19. Берлинский М. Описание Киева. - К., 1820. - С. 59.
20. Галерея Киевских достопримечательных видов и древностей. - К., 1857. - С. 12.
21. ДАК, ф. 1, оп. 2, спр. 1529.
22. Закревский Н. Описание Киева. - М., 1868. - Т. 1. - С. 421-425. Найавторитетніший києвознавець цим висловом нагадував, що Магдебурзьке право на самоврядування Микола І остаточно скасував ще 1834 року, а управління Києвом було переведено на основу загального міського положення, яке існувало тоді в Російській імперії.
23. ДАКО. ф. 2, оп. 176, спр. 305, арк. 1.
24. Киевские епархиальные ведомости. - 1861. - С. 359.
25. Киевские епархиальные ведомости. - 1862. - С. 497-526.
26. ЦДІАК України. ф. 128. оп. 1заг., спр. 302, спр. 2400, арк. 20-25, 32-39.
27. ЦДІАК України, ф. 128, оп. 1заг., спр. 2400, арк. 9-10.
28. Там само, спр. 302, арк. 5.
29. Там само, спр. 2400, арк. 135.
30. Там само. ф. 127, оп. 1058, спр. 150, арк. 28.
31. ДАК, ф. 163. оп. 41, спр. 5973, арк. 3; спр. 6051, арк. 13; спр. 6134, арк. 4-5.
32. ДАК. ф. 163, оп. 41, спр. 6166, арк. 3.
33. К упорядочению памятника Крещения Руси // Киевлянин. - 1908. - № 261. - С. 3.
34. К приведению в благоустроенный вид памятника Крещения Руси // Киевлянин. - 1912. - № 197. - С. 3.
35. ДАКО, ф. 1542, оп. 1, спр. 383.
36. К упорядочению местности у памятника Крещения Руси // Киевлянин. - 1913. - № 333. - С. 3-4.
37. ЦДГАК України, ф. 725, оп. 1, спр. 44, арк. 2.
38. Там само, ф. 128, оп. 2заг., спр. 613.
39. Безпалий В. Архітектура київської набережної // Соціалістичний Київ. - 1936. - № 2. - С. 20-23. Цікавий момент для теми «Київ і кияни»: у проектуванні київської набережної брала участь архітектор Ніна Олександрівна Геккер - онука А.-Ф. К. Геккера, головного архітектор Києва в 1877-1892 роках.
40. ДАК, ф. Р-330, оп. 1, спр. 896, арк. 6-7.
41. Там само, арк. 6зв.
42. ДАК, ф. P-6, оп. 3, спр. 1956; 11870, 12129, 12138, 12129, арк.; спр. 12138, арк. 4.