Відвертості та роздумів пост
Я свідомо не пишу про то, шо нині відбувається
Бо шо є моя думка... І шо я знаю.
Можна писати в кон'юктуру, але мені то не тра.
Та тут, кілька днів тому, чи й тиждень,
мене журналіст з Польщі попитав
і я скорше з бажання допомогти йому,
а не від того, щоб "виразитись",
відповів.
Але спочатку "преамбула":
Колись... За два місяці до Майдану
я писав, шо ми ніколи не вигравали воєн. Битви вигравали, але не війни.
Процитую:
"І навіть ті часвідчасні випади у бік заґарбників однак нічого не давали. Бо частенько зводились до воювання саме між собою.
Аж до гуманізації світу, завдяки якій ми отримали сяку-таку, проте історично-вмотивовану незалежність. Але ми "тєрпІли"…
І мені при таких репліках часто наводять приклади Хмельниччини, Коліївщини, Холодноярщини, УПА, чи помаранчевої революції. Але самі погляньте чим у нас се все закінчується. Завжди хтось зрадить, продасться, чи затупить, чи просто не знатиме, шо робити з тим здобутим і зрештою теж те здобуте, перепрошую, просре. Чи просто того "когось" вбивають/лякають/засилають і все глохне."
Отаке писав. Тепер переінтерпретую.
То все були битви для того, аби перемогти у війні.
Кінець преамбули.
Далі, власне, моя відповідь.
Загалом, у нас чоловіки діляться на тих, хто вже там, хто не хоче взагалі туди йти та на тих, хто пішов би, але... і хто пішов би, якби... І в кожного свої аргументи. Хто не хоче, той пояснює це просто: я не готовий вмирати за цю країну, я не готовий вмирати за ігри політиків, чи «хай віддадуть той Донбас, то нам легше буде». чи їм просто пофіг, бо то їх не торкається буквально. В моєму оточенні найбільше таких, хто пішов би, але... і хто пішов би, якби... Хтось каже "Піду, як призвуть" - і йде, як призвуть. Чи вже потім шукає відмовки. Хтось каже: "Піду, як Росія нападатиме на Харків», тобто коли вийде за межі теперішньої зони АТО і посуне своїм озброєним мордором на решту України. Хтось пішов би, але ж сім’я… чи робота, чи ще там щось. Хтось каже, що нехай спочатку чоловіки-переселенці запишуться до лав армії, а не ми повинні за них туди їхати, а вони тут відсиджуватись. Найбільше ж причиною вказують відсутність фронту як такого, відсутність якоїсь чіткої задачі. Якесь штучне затягування війни. Жодна сторона і не уявляє собі як це має закінчитись і просто «підтримують вогонь у багатті». Аби був наказ вигнати всю цю нечисть до кордону з Росією і стати там стіною, то всі б дружно це зробили. А не йти і невідомо чого чекати: сьогодні стояти там просто під обстрілами, завтра нападати, потім відступати, а потім знов нападати трішки і знов стояти. Незрозуміло де і в чому її завершення. Якою має бути перемога. І це найстрашніше.
Та якісь загальні тенденції виокремити важко. Он одного друга нещодавно призвали - і він одразу пішов. Один пішов сам, бо відчув обов’язок. А інший втік в Італію, аби не призвали. Для багатьох ця війна далеко, хоч і в їхній державі. І невідомо чи оці «але» і «якби» - це умова, чи відмовка.
Щодо мене, то я двічі ходив у військоммат. Ще восени. Таємно від батьків. Мене не взяли, бо я не служив у війську, а тоді якраз брали тих, хто має військові спеціальності. В добровольчі батальйони не просився, бо так і невідомий їх статус. Зрештою, хто дійсно хоче воювати там - той потрапить туди і йому байдуже буде, чи то добровольчий батальйон, чи ЗСУ. Так і щодо мене. Може комусь здасться, що це не по-чоловічому, зрештою так і є, та я не раз говорив про це з дівчиною і батьками. Мовляв, це мій обов’язок. Бо хто ж як не я. Бувають такі «приступи». І цілком серйозні. Не на показ. Мати категорично проти. Її аргумент простий: «Загинеш незрозуміло за що, а мене тоді ніхто не запитає, як тебе виховувала, ростила, навчала і вдягала. Вони там самі колотять, а ви йдіть і вмирайте...». Я оце подумав, то мені не себе шкода, а її. При чому більше в рази, ніж себе. Проте тиждень тому я охолов трохи, коли після чергового «перемир’я» в Черкаси привезли мого знайомого, бійця батальйону Азов чудового хлопця молодшого за мене на рік. Пішов туди від самого початку. Пішов боронити Україну без «але» і «якби». З ультрасів сам був. Начитаний, здібний. Загинув… Це трошки мене остудило (хоч мало б бути навпаки) і підняло різні думки. Але як призвуть, то тікати, відкуплятись і ховатись не буду. Але не можна сказати, що у мене зовсім нема питань до всього того, що відбувається. І скорше мене теж можна зарахувати до тих, хто пішов би, якби… Якби було чітке завдання.
____________________________________
І резюмую:
Ми мусимо виграти не битву, а війну.
Не тільки мені здається, що оце, прямо нині, поки я це друкую в теплій хаті, з кавою і можливістю спокійно покурити, якраз якось так... а... "гібридно" та війна і триває. За рахунок тих хлопців, що без "але" і "якби" та їхніх сімей.
Але... Шось, блядь, знов не так... Шось нам завжди не так.
Поступ то є. Але досить вигравати/програвати битви. Треба виграти війну. Та все ж, поки "шось нам не так" війну ми не виграємо.
Бо шо є моя думка... І шо я знаю.
Можна писати в кон'юктуру, але мені то не тра.
Та тут, кілька днів тому, чи й тиждень,
мене журналіст з Польщі попитав
і я скорше з бажання допомогти йому,
а не від того, щоб "виразитись",
відповів.
Але спочатку "преамбула":
Колись... За два місяці до Майдану
я писав, шо ми ніколи не вигравали воєн. Битви вигравали, але не війни.
Процитую:
"І навіть ті часвідчасні випади у бік заґарбників однак нічого не давали. Бо частенько зводились до воювання саме між собою.
Аж до гуманізації світу, завдяки якій ми отримали сяку-таку, проте історично-вмотивовану незалежність. Але ми "тєрпІли"…
І мені при таких репліках часто наводять приклади Хмельниччини, Коліївщини, Холодноярщини, УПА, чи помаранчевої революції. Але самі погляньте чим у нас се все закінчується. Завжди хтось зрадить, продасться, чи затупить, чи просто не знатиме, шо робити з тим здобутим і зрештою теж те здобуте, перепрошую, просре. Чи просто того "когось" вбивають/лякають/засилають і все глохне."
Отаке писав. Тепер переінтерпретую.
То все були битви для того, аби перемогти у війні.
Кінець преамбули.
Далі, власне, моя відповідь.
Загалом, у нас чоловіки діляться на тих, хто вже там, хто не хоче взагалі туди йти та на тих, хто пішов би, але... і хто пішов би, якби... І в кожного свої аргументи. Хто не хоче, той пояснює це просто: я не готовий вмирати за цю країну, я не готовий вмирати за ігри політиків, чи «хай віддадуть той Донбас, то нам легше буде». чи їм просто пофіг, бо то їх не торкається буквально. В моєму оточенні найбільше таких, хто пішов би, але... і хто пішов би, якби... Хтось каже "Піду, як призвуть" - і йде, як призвуть. Чи вже потім шукає відмовки. Хтось каже: "Піду, як Росія нападатиме на Харків», тобто коли вийде за межі теперішньої зони АТО і посуне своїм озброєним мордором на решту України. Хтось пішов би, але ж сім’я… чи робота, чи ще там щось. Хтось каже, що нехай спочатку чоловіки-переселенці запишуться до лав армії, а не ми повинні за них туди їхати, а вони тут відсиджуватись. Найбільше ж причиною вказують відсутність фронту як такого, відсутність якоїсь чіткої задачі. Якесь штучне затягування війни. Жодна сторона і не уявляє собі як це має закінчитись і просто «підтримують вогонь у багатті». Аби був наказ вигнати всю цю нечисть до кордону з Росією і стати там стіною, то всі б дружно це зробили. А не йти і невідомо чого чекати: сьогодні стояти там просто під обстрілами, завтра нападати, потім відступати, а потім знов нападати трішки і знов стояти. Незрозуміло де і в чому її завершення. Якою має бути перемога. І це найстрашніше.
Та якісь загальні тенденції виокремити важко. Он одного друга нещодавно призвали - і він одразу пішов. Один пішов сам, бо відчув обов’язок. А інший втік в Італію, аби не призвали. Для багатьох ця війна далеко, хоч і в їхній державі. І невідомо чи оці «але» і «якби» - це умова, чи відмовка.
Щодо мене, то я двічі ходив у військоммат. Ще восени. Таємно від батьків. Мене не взяли, бо я не служив у війську, а тоді якраз брали тих, хто має військові спеціальності. В добровольчі батальйони не просився, бо так і невідомий їх статус. Зрештою, хто дійсно хоче воювати там - той потрапить туди і йому байдуже буде, чи то добровольчий батальйон, чи ЗСУ. Так і щодо мене. Може комусь здасться, що це не по-чоловічому, зрештою так і є, та я не раз говорив про це з дівчиною і батьками. Мовляв, це мій обов’язок. Бо хто ж як не я. Бувають такі «приступи». І цілком серйозні. Не на показ. Мати категорично проти. Її аргумент простий: «Загинеш незрозуміло за що, а мене тоді ніхто не запитає, як тебе виховувала, ростила, навчала і вдягала. Вони там самі колотять, а ви йдіть і вмирайте...». Я оце подумав, то мені не себе шкода, а її. При чому більше в рази, ніж себе. Проте тиждень тому я охолов трохи, коли після чергового «перемир’я» в Черкаси привезли мого знайомого, бійця батальйону Азов чудового хлопця молодшого за мене на рік. Пішов туди від самого початку. Пішов боронити Україну без «але» і «якби». З ультрасів сам був. Начитаний, здібний. Загинув… Це трошки мене остудило (хоч мало б бути навпаки) і підняло різні думки. Але як призвуть, то тікати, відкуплятись і ховатись не буду. Але не можна сказати, що у мене зовсім нема питань до всього того, що відбувається. І скорше мене теж можна зарахувати до тих, хто пішов би, якби… Якби було чітке завдання.
____________________________________
І резюмую:
Ми мусимо виграти не битву, а війну.
Не тільки мені здається, що оце, прямо нині, поки я це друкую в теплій хаті, з кавою і можливістю спокійно покурити, якраз якось так... а... "гібридно" та війна і триває. За рахунок тих хлопців, що без "але" і "якби" та їхніх сімей.
Але... Шось, блядь, знов не так... Шось нам завжди не так.
Поступ то є. Але досить вигравати/програвати битви. Треба виграти війну. Та все ж, поки "шось нам не так" війну ми не виграємо.