Bohater* [або] Трохи його воєн та життя

[3axapko]

*Bohater - (пол.) "герой". Тут: герой репортажу.

- Ви водітіль?
Говорю:
- Я водітіль.
- Ми будем снімать.
Кореспондєнтша з ICTV, оператор і вона, снімали там всіх. А я заїхав поранше і возлі держобладміністрації став. Куди ж я там грузовиком впруся. Остановлять же. Правда проскочив і заховав за облрадою. Стою. Жарко. Пішов у парк де ото ззаді фонтан. Діти там гуляють. І пить мені хочеться. Квасу. Один стакан, другий. Морожана взяв і ше стакан квасу. А я бачив, шо вони ходили інтерв’ю брали. Вони заглядали шось і постукали в машину. Ну понятно кого шукають.
- Стоп, стоп, стоп, - говорю. - Дєвушка, осьо Вам морожано! Осьо Вам квас! У мене до Вас велика просьба: тіки мене не знімайте і не показуйте.
- Чого?
- Бо дома ніхто не знає куди я поїхав. І я не хочу шоб знали.
І вона:
- Харашо-харашо.
- Спереді машину не нада показувать і номер тоже не нада показувать, бо ж знають.
- А чим Ви загружені?
- Кирпич, доски, цемент, рубероїд. Снімайте все, шо хочте. Тіки мене не снімайте і номер машини.
- Харашо.
То я й не бачив. Открив їм фуру, шо в фурі. Вони зняли. Ну я ж попросив не знімати і на слово їм повірив. А вони збоку зняли як я з нею говорю. А на другий день в 10 часов ранку батьки дзвонять з дому:
- Ти де?
- На Харьков їду…
- Шо ти брешиш? Який Харьков? Ти куди поїхав? Куди ти поперся?

48-річний Володимир з Черкас розповідає як возив у Лисичанськ гуманітарну допомогу. Я автостопом діставався Києва, а він зголосився мене підвезти. Падав лапатий сніг, дорога слизька, тож у його ДАФі така поїздка обіцяла безпеку, комфорт і розмову. З магнітоли лунав шансон, Любэ та інші вже звичні бувалому автостопнику шлягери. Водій з довгими козацькими вусами "підковою" довго не давався на розмову і тільки підтакував, коли я щось розповідав. Або ж казав «От осел!» колегам на дорозі, «ох… як стікло!» - про слизьке покриття, чи «Ого! Йоб твою мать!» коли бачив на узбіччі перевернуту автівку. Він служив у Афганістані. На початку 2000-х був на заробітках у Москві - водив автобус. Неодружений, розлучився два роки тому. Все життя пропрацював водієм. Вантажівки водить вже 10 років. Ближче до Переяслава якось я його розговорив.

Трохи його війни
Я возив десь 29-30 іюля з Черкас на Лісічанськ гуманітарку. Якраз коли Лісічанск зайняли наші. Дєвушці морожана купив і канфєт - тіки не показуйте мене по тілівізору, шоб дома не взнали куди я поїхав. Бо сказав, шо на Харків. Туди приїхав на четверті сутки як наші зайняли Лісічанск. Люди якраз вилазили з подвалов. Я города не взнав… Це страшне!

І зо мною з [обл]адміністрації [чоловік] їхав ше. Бо я віз стройматєріали: стікло, цемент, кирпіч, одежу якусь. А ше одна машина продукти везла в рефрежираторі. То я города не взнав. В прошлом году я був у Лісічанску, то такого не було. А це страшне.

Це пів біди. Приїхала машина хліб привезла, то з машини прямо хліб роздавали, а жінки стоять з дітьми… Дитина схватила хліб і їсть зразу! Гризе! А тут же й спекуляція зразу. Обізатільно. Бутилка води мініральної - 25 гривень. Ти представ! Буханка хліба, білий, чорний, черствий, цвілий… По барабану! 10 гривін. Це я на свої очі бачив. Це дурдом.
Оце ж перший замістітєль голови черкаської облради їхав з нами… Як його..? Мужик. Десь в мене є і записаний його номер. Год шіїсят йому. Короче… Ми в’їхали в АТО і це ж він сопровождав. Та же ш в Черкасах снімали та куда! І в Лісічанську там фотографірувались, бля. Ну в’їхали ми в АТО, коло заправки остановилися. Ну а ми з сопровождєніям: хлопці черкаські, міліціонери. Впереді - гаїшніків машина, а ззаді спецназ нас прикривав. Стали і кажуть: «Так, мужики, одіваїмся!». Він до ніх в багажнік і бронєжилєт бере. Та й ка’е: «Мені послєдній клас!». Дали йому. Натягє він на себе бронєжилєт. От… Забув як його фамілія. Там їх в тій раді дохрена! Бере він броніжилєт у ніх. А хлопці молоді, по років 30. І ця Тойота в них як решето прострелена. Вони хоть і гаїшніки, але вони не гаїшніки. Споровождєнія.
- Вам і пістоля треба? - питають у його.
- Ну да!
(Володя копіює гордовиту інтонацію)
І він на рємєнь ципляє пістолєт і кабуру.
- Ну тоді для повної екіпіровки і штик-нож! - кажуть йому.
Ше й штик-ножа прицепив. А ці солдати сміються. Спецназовці то були в бронєжилєтах полностю одіті. А гаїшніки то ні. І ми ні.
- Так, хлопці, одіваємся!
- У шо одіваємся? - кажу.
- У броніки.
- А де ж вони, ті, нахер, броніки? Давай!
Ну і до нього, до того замістітєля.
- Де водітєлям броніки?
- А ми за них забули…
То ці хлопці міліціонери кажуть:
- Так, мужики, давайте одівайте наші броніки.
Подивився я на нього…
- Лєйтєнант скіки тобі год?
- Трицять три.
- Сім’я є?
- Є.
- Любовніца є?
- Є.
- Ну, - ка’у, - мені сорок восім. У мене сім’ї немає. Любовніц було перебуло. Ото переїбеш їх стільки скільки я переїбав - тоді будеш віддавати броніка. А щас, - ка’у, - давай одівай цього броніка. Тобі ше жить та жить. Я понімаю по вашій машині де ви були і шо вам не позавідуїш.
А вони такі не падають духом. В настроєнії. Стали дивляться.
- Так, мужики, одівайте!
- Ну то шо ви будете в майках, а ми як сволочі повдіваїм бронєжилєти? - ка’у.
Вони ті бронєжилєти покидали в багажнік і поїхали.
А цей бігом натянув. Вооружився.
Чого? Бо він жить хоче! В нього є за шо жить!
А в Лісічанську то куда там. В касці! З нього іздівалися ці хлопці.
- А каску?
- Давайте-давайте, - ка’е.
- Та Вам її нада підрегуліровать!
То вони підрегулірували… І він як натянув! Сміються з нього. Ну про шо можна говорить? Це раз. А друге… Коли грузився, то саме перве нагрузив у Дубіївкє (село неподалік Черкас) доски. П’ять кубів. Потом в Черкасах загрузився цементом, краскою. Дохрена так загрузив. І кажуть їхать на Епіцентр, бо Черкаська обласна рада дарить дві пачки шифера, ґвозді і сєтку-рабицю. І тут чоловік дзвонить, шо до шесті нада загрузиться так і так. Возлє кольца по Смілянській якийсь таксопарк бивший, чи шо. Там кірпіч.
- Я щас на Епіцентрі, бо облрада буде грузить, - ка’у йому. - А скільки у вас кирпича?
- А скільки Ви возьмете?
- Та сіки мєста останеться…
- Ну то візьмете чотири, шість, вісім пачок… Скільки можна. Скільки влізе і по тонажу.
- Харашо.
Приїхав в Епіцентр. Стою. Жарко. Жаріще таке. Час жду поки приїдуть з облради і куплять цей шифер. Шо ти думаєш? Дзвонять:
- Під'їжджайте!
Заїжджаю на тіріторію. Жду ше півчаса. На время постоянно дивлюсь, бо ж люди ждуть з кирпічом шоб загрузить. Коли стукають у двері:
- Откривайте фуру!
Откриваю.
- Ну а шо ж грузить? - питаю.
- Осьово, - показує.
На тачці привезли: два рулончика сєтки-рабиці і дві пачки ґвоздєй [сміється]. Твою мать! Як оце казать? А шифер? Який шифер? Вісім тисяч пачка [100 листів, ред.]. Це сильно дорого. І сєтки рулони не такі здорові круглі, а 15-20 сантіметров в діаметрі. Про шо можна говорить? А отчиталися небось, шо і шифер і метал купили і все на світі.

Ми туда в’їжджали і должни були йти через мост, но мост взірвали буквально за дваціть минут поперед нами. І ми пішли в об’єзд. Приїхали туди. Вони пофотографірувались і всьо. Нас должни були під сопровождєніям оттуда і вивезти. До Харьковскої області. Ну машини ж гружоні. Їх вигружать нада. Ти думаїш ждали? Він забрав полностю сопровождєніє все.
- Нам нада у Словянськ заїхать подивиться, - ка’е.
Який нахер Слов’янськ? Ми тоді в Ізюмі на заправку заїхали, а вони сиділи пили.

А оттудова шо ти вивезеш? Порожняком.
Ми поїхали через Артьомовськ. Молодий ше пацан був зо мной на рефрежераторі. Ну і возлє Артьомовська блокпост. Останавлює. Стали. Цей «реф» [рефрежератор, ред.] впереді, а я за ним був. Ну він одкрив і до мене підходять... Пацан! Ше дитина. Ни бриїця ше.
- Ваші докумєнти.
- Пожалуста.
- Шо везем?
- Пустий. Сюда привезли гуманітарку.
- Открийте фуру.
- Нема питань.
Откриваю. Він подивився. Ну пуста. Там сміття тіки хіба. Ну кірпіч битий, кора з досток. Мусор. Дивлюсь на нього і кажу:
- Синок, а ти хоть одного сєпаратіста бачив?
А другий там мужик стоїть сміється. Ка'е:
- Та в нашого Славіка руки дрожать!
- Як дрожать? - ка'у.
- А він, - ка'е, - ото як уловив сєпара і заставляє ствол сосать. А руки дрожать… І вистріл! То мозгами тут всьо засрав. Воніщє тіки і мухи ліають.
- Даааа, - ка'у.
- Єслі б ти свою сестру найшов у подвалі з розпопротим животом, то я б подивився шо б ти їм робив.
А то мєсний, виходить, пацан. Оказується там у подвалі найшли болєє сотні молодих жінок. Всі трупи. Ізнасіловані, розстріляні, порізані. Я вже вдома через тиждинь в новостях почув, шо це булла Жириновського гуманітарна помощь в ДНР і ЛНР: наркотіки і віагра. Уже пізніше тоді найшли склад наркоти, віагри і всякої херні. Це шо я в новостях почув.

Попри дорогу танки стоять попалені. Фура Сканія. Я по чому взнав - по кабіні. Знов потом танк. То я цьому пацану кажу в рацію:
- Давай хоч який танк візьмемо та здамо на металолом. Шо ж ми порожняком. Шось заработаїм. Бо нам же ні зарплати... нічо і ніхто не заплотить.
Посміялися та й усе. Техніки попаленої повно. Мєсні десь її здають. Ну але це видно, шо свіже, бо тільки пройшли бої. На четверті сутки ми попали туда.
Нас облрада тіки заправила. А фірма дала машину і водітіля безплатно. Мені ні зарплати, ніхрена. Шеф дав 200 гривнів преміальних. За те шо я приїхав і фура прострелена.

Як взорвали мост, то нас зразу остановили.
- На розворот!
Я давай розвертаться. Коли там з сосонок хтось смальнув. Опа! Харашо… А хто, шо? Не бачу… Фуру прострілили. Восім отвєрствій. Приїхав і кажу:
- Шо це я за свої гроші буду клєїть? Чи шо?
- А шо це? - шеф питає.
- А шо не видно шо воно? Пулі прошли.
- Ох! Ну слава Богу… Це херня.

Знакомий у мене. Тож водітіль. Воювати туди поїхав. І раз мені дзвонить та розказує. Уже каже надоїло. Тіки раняні і 200-ті йдуть. Ка’е, шо дві неділі вони тіки сиділи, а їх довбали. Дощі якраз ішли. В грязюці. Їсти нема, води нема. Комбат їм каже: «Хто зо мною - пішли. Хто не хоче - остаєця.» Бо ж приказа зверху нема. А виживать якось тре. Не видержали і пішли. А там же ж немає сел, а такі посьолки городского тіпа. Ка’е взяли в кольцо, вибили всіх, вирізали. Плєнних не брали. По карманах - набрали грошей. Набрали жратви, водки, усе. Там в них все є. Ка’е да’е наркота є. Шість тисяч доларів він привіз. Насобирав там. Тим же Росія платить. То всьо Росія спонсірує ті ДНР і ЛНР. Ка’е він, шо і долари в них там по карманах і шо хоч. А зараз вдома сидить. Батько його в погріб закрив. Каже, шо луче сам поїде замість нього.

Смілянські всі врачі в АТО, а звідти в Смілій сидять. Ти кажеш защищать… Кого? Ну да… За жінок, за дітей і розговорів бути не може. Ну мужики здорові… Чого ви не там? Я піду туди воювать, а вони сюди приїхали і будуть їбать мою жінку? Да? Ну як це назвати? Візьмем цих переселенців… Переселяються сюди ті, в кого гроші є. І то… Їм тіки Київ дай! В мене в селі, 70 кілометрів від Черкас, нові хати стоять валяться. Ідіть живіть! Нє! Нам дай тіки Київ! Бо я, блядь, у селі не можу! Не можу на городі копаться. В мене манікюр і пиздікюр! Ти роби і продавай мені задарма молоко, м’ясо сметану. Даром давай! Я жрать хочу! Я бєженєц… Це не того я так кажу, шо я націоналіст там, чи шо… Обідно. За своїх батьків обідно. Вони щас через двір не перейдуть - гробатилися всю жизнь… А в них даром забирали тих бичків і свиней. А ці ше й з жиру бісяться… Зробили войну.

Москва

Та в мене друзья в Москві!
Напарник мій. А його жена - астролог Путіна. В них такі хороми… Я там перший раз ікру чорну попробував. А у нього таке було… Ну він міг нічого не робити, але з дєтства мічьтав водити автобус.
- Нашо воно тобі? - питаю його.
- Для душі. Грошей тут не зароблю, но мені і не нада.
Я робив там на автобусі. З двохтисячного по четвертий. У них там автобуси не так як в нас ходять. Там виїхав на маршрут і обізатільно на сікундомєр: врємя і остановки. Плюс-мінус дві минути допускається. Єслі ти там опаздуїш на три-чотири минути, то це всі должні опаздувать. Ну там пробки і тому подобне. Ну якшо ти на три минути приїхав на остановку ранше того времені, яке там у тебе є, то щитай ти півмісяця одробив даром. Вони все тіки копійкою били, по зарплаті. Там немає такого гону, як оце в нас, шо обганяють автобус автобуса. Там цього немає. І оце там в часи пік ти, як водітіль, їдеш і дивишся тільки в дзеркало. На остановці: більше двох автобусів, або автобус і тролєйбус, а третій немає права стать. Автобус і тролєйбус має право стоять нє болєє одной мінути. Открив двері і тобі главнее шоб вийшли люди. І вони там спішать як в метро. Жалоби ни принімаються, шо я не вспів:
- Водітєль, подождіть, бо я не вспів.
- На слєдующій вийдеш!
А ті, шо біжять до автобуса, то там ніхто нікого не жде. Це в Смілій, в Черкасах маршрутки стали в центрі, з десяток, шо нема де курці клюнути, і виглядають чи ніхто там ни біжить. Це ж правда. Так само і в Київі. А там нє. Успів ускочити - то вскочив. Другий раз двері не откриваються. Це опять же ж штраф водітілю, якшо ти открив двері. Єслі ти їх закрив, то це всьо - вийдеш на слєдующій остановці.
В Москві я проходив комісію по Ленінскому проспєкту, 32 мєдсанчасть. Це хіба шо я в армію йшов і проходив таку комісію, як в Москві. Гроші там не проходять. Взятки вони не беруть.
- Та поставте. Я нормально себе чуствую!
Ніхрена! Там тобі ніхто не повірить, шо ти нормально себе чуствуїш.
На маршруті можеш їздить п'яний за рульом, но не дай Бог ти сказав, шо ти заболів. Заболів - автобус ставиш на станції. Здаєш білєти, ключі, документи. Диспетчер тебе питає: тобі визвать скору помощ, ілі ти сам доберешся додому? Тебе ніхто не провіряє чи ти був у санчасті, чи не був. Но утром ти взяв путьовку і всамперед ідеш до врача. Там сидить медсестра, лежить аппарат і бокс стоїть із муштуками. Здав путьовку, береш муштук, подув і він заввітиться або красним, або зільоним. Якшо красним - значить єсть остаток. Зільоний - ссвободєн. На тобі печать і підпис. Якшо ти прийшов до неї і сказав там… чи зуб болить, чи погано себе чуствуїш. Це без ніяких питань. Ніхто тобі нічого не скаже. Тобі визивать скору? Чи пройдеш одлежишся день? Були такі, шо на лінію виїжджав трезвий, а приїде в гараж і він з автобуса випадає, або його витягнуть не можна з-за руля.

Як з Грузійой начали войну, то Путін всіх чорних депортіровав. Я не боявся в Москві, бо я в государстві робив. Платив налоги. І мені парк робив, Мосгортранс, розрішеніє на трудову дєятільность. Мені предоставляли жильйо, роботу. Я не був нелєгалом - я був лєгально. А як дєпортіровали чорножопих, то йдуть ОМОНовці і опа: чорножопий! Чи азєр там. Вони да'е документів не питаються. Де тут береться той УАЗік... Бог його знає… Ото в машину! Якшо ше будеш ошкіряться - дубінками по ребрах! Нє - то ше й газу дадуть понюхати. Вкинули і все. То тоді Москва пустою була. Магазіни пусті, казіно, ларьки на ринках, ресторани. Це все держали чорножопі.




Ікарус 415 первий в мене був. Їх ніде більше по Росії немає і в нас немає. Тіки в Москві вони. Можна побачить у кіно «Камєнська». Там показували. В Черкассах ЛіАЗи ходять - то і такі тоже. Ікаруси-гармошки - це 453-ті. Стікляшками їх називають. Турецькі Мерси були. І МАЗи були 103-ті і 105-ті.

Якшо в тебе там їдуть безбілєтні, то тобі по барабану. Це як я був, то переходили на валідатори. Талончики продавли по 5 рублів, а потом ціни пішли підніматься. Послєдні були по 15 рублів. Були такі карточки як кредітні. Тіки бомажняна. В метро вони. І то валідатор стоїть. Виход - задні і средні, а вход тіки на передні двері. Немає карточки - у водітіля можна купить. Без здачі. 15 рублів. Щас наверно дорожче. Взяв карточку,пропустив через валідатор і на ній вибивається дата і время.

Контрольори провірали обізатільно. Вони там ревізорами називаються. Вскочили в автобус на остановці пять-шесть чіловєк і до слєдующої остановки його провірили. Єслі ти попався без білєта, чи без талона - там нема балачок - сразу штраф і купляєш талон. Штраф тоді був 100 рублів. Єслі не купляєш… Ну… Ти полюбому заплотиш. Під руки вивели з автобуса, по ребрах і тут же ж міліція під'їжджає. Там такого немає шоб не заплатив. Ошкірився - по ребрах. Ше й в обізьяннік возьмуть. Умудрялись під валідатором проскочить. Ну та скакай раді Бога! Я сидю й сміюся. Давай-давай! Ше й по ребрах получиш. Він побачив, шо я сміюсь і бігом у двері виходить. І обратно на передні дері і вже карточкою платить.

Воно зразу видно де москвичі, а де ліміта. Під'їжджаєш до остановки, а там од бардюра ти можеш стати не дальше ніж 30 сантіметров. І оце заходять:
- Ооох… Панаєхалі сюда, хахли ванючіє.
І це ж дивиться на тебе і тобі каже. Ну от шо ти їй скажеш? Ото зразу:
- Йобана ти галушка полтавська! 15 год смоктала на МКАДІ хуй шоб висосать московську прописку, а тепер мааасквічькай стала?
Тіки лип! Голову вжала в плечі, очі опустила… І пішла назад. Стоїть і стидно очі піднять. А чо так? Об'ясню. Потому, шо москвічка цього ніколи не скаже. Потому, шо знає, шо москвічі на автобусах не роблять. Для них це дуже мала зарплата. Москвичі більш лояльно относились. Понімали це все. Жаліли. Бо ми такі самі люди, як і вони. Так само як і лєнінградци корінні. А ото тіки бовкнула - то не москвічка. В Москві процентов 10 насілєнія корінного. А то все ліміта. Вони себе даже ведуть не так. Там населення того не пощитать. А нєлєгалів скільки. І цих чорних. Скіки Путін там вибив тих чеченців? А вибрали Кадирова - і той продав народ. Просто задавили за нєфть.

Армія (СА)

Я як служив в Афгані, то в нас був і чеченець - нормальний парінь, узбек, азербайджнець, казахи. Но азербаджанці подлі. Да'е був поляк і три німця. Правда казахські німці. І поляк казахський. А були чеченці, дагестанці - то нормальні хлопці. І дідовщина була у нас. Діди їбали зальотчиків молодих. Занятія з воєнної подготовки - на ізмор. Падаєш як труп. Потом я начав понімати чого так іздівалися, бо це стояло жизні твоєй. Ну і коли обстрілювали, то діди ховали за спину, закривали. Находили канєшно таких, шо іздівалися. Синків маминих. Він не вспіває ні побриться, ні помитьсь.. Нічо! Соплі розвісив: «Я не можу!». От їх і їбали в хвіст і в гриву.

[Кілька разів я обережно підіймав тему його комісування з Афганістану: проблеми зі здоров'ям? поранення? Проте Володя тут мене ігнорував. Далі виходить, шо в нього були проблеми з нирками і печінкою. Чому? Свої побили (моя версія)? Невідомо, загалом. То тонке для нього.]

Мене комісували. А це ж позор. Відправили на комісію, а там воєнврачь - подполковнік Гонтарь. Там то їх цілий спортзал. І заходиш туди в чьом мать роділа. І до каждого врача з документами.
«Цього тіки комісувать. Нє годєн. Печінка розбита. Почки. І льогка забита. Права сторона».
А він на мене так подивився:
«Шо, земляк?! Служити хоч?»- по-українськи.
Дивлюся. Очі вилупив.
«Так точно, товариш воєнврач!».
Бо він в халаті і не видно яке званіє.
«В Союзі будеш служить!»
Наложив візу. Но це ж не значить, шо він один.
«Іди вдівайся!»
Вийшов, вдівся і сидю як на іголках. Там кого комісували довольні такі. Один недовольний. І мене зазивають: «Зайди за докумєнтами і за направлєніям». То я дослужував уже в Подмосков'ї, Сєрпуховский район. Стройбат! Та й хер с ним! Хай буде стройбат! Попав в автовзвод, водітільом. Дали ЗІЛа мені, а я ніколи на ньому не їздив. В бокс заїжджать, то це поворотніки ті позносить. Заступаю в наряд - ночь - то треніруюсь заїжджать і виїжджать з боксу. Позносю ті поворотніки, зеркала подавлю. А рядишком сусідній гараж стояв, гражданський. Скільки я там перекрав цих поворотніків і зеркал!

Якось вечором після служби привезли в казарму, а командір взвода був сам тоже афганєц, білорус. Ніколай Алєксандрович, старший на шість год од мене. Ну він кантужений був, списаний.Чорний як смола. Вуса такі довгі. Нам весь полк за нього завідував. І був старшина Чєрєнков. Помню, бо хокеїст такий був Черінков. Ну і цей старшина заходить п'яний в роту. Днєвальний крикнув «Смірно!». І було два мордвіна: Фєдя і Женя Інкін. Вже «діди» були. Ну а вони обоє спокойні. Женя ше й в очках. Ну тряпка одним словом. Ну і старшина заходить: «Рядовий Інкін!». Шось він там сказав йому зробить, а той не зробив. Ну і по морді трісь його! Бля! Я як сидів на табурєтці, то так зірвався: «Дорогу»!» І тому старшині з кулака в морду. В носяру. Він і ноги задер. Ці повскакували:
- Хахол, ти чьо надєлал? Тєбє піздєц! Згноїт!
- Пашол он нахуй, - кажу.
Сааме главне: йому ніхто руку не подав і не поміг встать. Він сидить на сраці, а ніхто ж не підводить його. Ну і якось він вже встає:
- Тібє піздєц…
- Харашо, - говорю, - подивимось.
Минут через пять днєвальний кричить: «До командіра роти в канцелярію!».
Зайшов. Капітан Шубін. Той як открив їбальніка! Ка'у:
- Хулі ви мене лякате? Чим ви мене лякаїте? Дісбатом? Та я оттудова [з Афганістану] приїхав сюди і не обосрався, а ви дісбатом лякаїте? Ну я хуй ложив на вас і ваший дісбат!
-Ти як розговаріваєш?
А комвзвода сидить улибається. На нього «Міша» казали. А капітан піниться. Піна литить. Красний весь. Ну а шо… Через хуй кинув його рядовий. Та ше й слон! Ше й полгода не прослужив.
Ну а взводний мені:
- Хахол, на автобусє служить будєш?
- Як прикажете. А прикази не обсуждаються.
- Я спрашиваю єст лі жиланіє?
А на автобусі служить - це еліта. Там ні подйомів, ні отбоїв, ні уборок немає. Ну ніхуя в тебе немає. І гроші постоянно в тебе є, бо це ж автобус.
- Ну как... радітєлі вишлют дєньгі?
- Вишлют.
- Вийді!
Минут 10 стояв в коридорі. Днєвальний кричить «Зайди!». Зайшов. Командір спокойний і даже не дивиця на мене. Старшина сидить тоже голову нагнув і соплі витирає.
- Хохол, садісь піши пісьмо домой: чтоб радітєлі вислалі дєньгі. 70 рублєй тобі нада. З завтрашнєго дня в автошколу єдіш.
А возили в Сєрпухов в автошколу. Я вже без прав на автобусі служив. Получив права потом. Ну а перед дємбєльом всі катєгорії мені открили і класность. Ну але ми не так вчились шо це купляні права. Навчились! От служби освобождаїся, возять тебе в автошколу, ти учишся: вождєнія, правила, екзамени здаєш. Там не куплялося. Здав усі катєгорії. У мене 26 октября дєнь рождєнія і в 2 часа дня отправка в армію була іменно у 18 лєт. А 23-го я получив права в школі. А вчився на ГАЗ 66.

Як в Афган попав? Та таких як я туди тіки і кидали. В школі як де тіки драка - там я. В Наточаївкє двері вибили - я там. В Мар’янівкє вікна вибили - я там. Я й екзамени в десятом класі не здавав - теплицю стеріг. Дірєктор школи перехрестилась як я ушов.

Був у мене товариш в армії. Архенгельська область, поштове отділєніє Шошильци. Короче тайга. Дірєвня в них - 55 ізб. Говорю: Ігор, шо ви там робите? Зімою: вирізка лісу, коли тайга замерзла. А літом охота на болотах. Це їм вертольотом у магазін доставляють продукти. Дороги як такої немає. Він на полгода ранше уволився. А я до осені оставався. Переписувалися. Він на Україну хтів. Але там женився. Я йому ше свій отпуск отдав шоб він до дівчини поїхав. То він на ній женився. Вона у Вологді вчилась на педагога. Він уже не в тих Шошельцах. Не переписуємся.

А прийшов у Смілу на роботу - то на автобус сажали - треба шоб 21 год був. Після армії - дваціть з половиною. А я прийшов після армії у 20. Півроку слєсарив на ямі. Був затичкою, короче. Ну воно мені пригодилося. В Харків їздив на повишенія кваліфікації моторістів по Ікарусах. Я півтора года поробив на ЛАЗі на пригороді. На городі возив екскурсії. В Переяслав, Умань, по цих селах по області. А потом перевели в міждугородку на Ікарус. А як розсипався союз, то мєждугородки нестало. Поїхав у Москву. З Москви вернувся, то вже інше государство. Всьо приватізіроване. Ікарусів… і тих нема. В Смілій ото три тіки осталось. А по городу їздить не привично. І я пішов на фуру.
____________________________________________________________________________

Володя висадив мене на Харківській, потис руку і поїхав далі зы своїми думками. Гарна мені практика, а йому можливість позгадувати передумати, розповісти. Ну, власне, я переконаний, що всім є що розповісти.. Головне: вміти питати. Тож вчуся.
Дякую всім, хто осилив.