3. Confiteor
Ти звеш квітень-місяць апрілем, а мене нарік Мерілен - без варіантів, ти сказав, коли ми тільки-но познайомились. Я пробурчала: ще букву д в кінці - і я перетворюсь на американський штат. На що ти заперечив, що Меріленд в перекладі ледве чи не земля обітована і ти мене так не зватимеш, як би я не просила.
Ти єдиний, про кому я майже постійно мовчу. Мені просто хочеться слухати тебе, та й що можу розказати тобі я? Все, що я знаю, знаєш і ти, більшу частину ти ж мені розповів і показав. Твої пальці і губи твої так часто грішили з моїми очима і щоками - зціловували і витирали солоні-пресолоні сльози (це ти розповів мені про їхній смак), які я проливала із-за тебе ж. Ти розказував мені історії, які завжди закінчувались сльозами - або так проймало чуже горе, або ж смішно було до кольок в животі - іноді я не могла дихати. Жодних нудних золотих середин, завжди баланс на краю - це був твій закон не тільки в історіях - ти так жив насправді.
Завдяки тобі я живу в трьох вимірах: в своєму, в твоєму і в позасвітовому. Ти навчив мене дивитися наскрізь і бачити справжнє. Навчив розрізняти відтінки хмар і зелені на деревах, ти дав мені можливість бути собою і не стримуватись. З тобою я дихала свободою і нелімітованим чистим повітрям. Саме ти одного вечора підштовхнув мене до вибору, який я хотіла зробити, але дико боялась провалу. Ти підштовхнув - і я зважилась, і все вийшло, вийшло просто, як заснути після трьох ночей без сну. Я почала розуміти, як ти бачиш світ, і таке сприйняття мене зачарувало.
Люди в своїй більшості вважали тебе довбанутим, вічно обкуреним хіппі, який нічого в своєму житті не робить, а ти ж навіть травки не пробував, що там травка - навіть не курив ніколи. А ще ти був безмежно відкритим і людяним, справжньою і непоказною людяністю, без якої ти - чесно - був би паскудником.
Саме людяність штовхнула тебе туди, куди ніхто не насмілився прорватись. Ті люди таки вижили, і тільки завдяки тобі, бо самі вони не відкрили б ті двері вчасно. Знаєш, це було би неправильно - бажати, щоб ти був менш людяним, щоб, коли ми побачили пожежу, бажати, щоб ти просто дивився і переймався зі сторони, що сім’я згорає в домі заживо, а ніхто не наважується зайти в приміщення і допомогти їм. Це було би неправильно, і я пишаюся твоїм вчинком і люблю тебе ще більше.
Ми всі зараз стоїмо біля твоєї труни, і це нестерпно. Ні я, ні ти - ми не вірили в життя після смерті. Але тепер я хочу, щоб воно було, попри всі докази розуму, і щоб ти почув те, що я зараз кажу. На початку я говорю так, ніби ти все ще з нами, і я запросто можу подзвонити тобі і сказати: Бо, давай наробимо суші, зламаємо замок на даху і вилізем туди, щоб зіграти партію в го. І ти, як ні в чому не бувало, скажеш: ок, Мерілен, ламати будемо мій дах чи твій, і якщо мій, як ти довезеш столик?
Але ти дійсно з нами. Бо доки жива я і моя пам’ять, ти житимеш. Ти житимеш, доки живі всі, хто знав і любив тебе. Я хочу одного дня побачити твою улюблену пагоду, коли розквітають сакури. Ти стільки розповідав про неї, що ця пагода проросла у моєму серці, як і в твоєму. І коли я побачу її, нас там буде двоє. Одного апріля ми разом будемо в прекрасній квітучій пагоді, обіцяю тобі.
А коли я помру, ти продовжиш жити у моїх книгах.