Історія зеленого черевичка
Присв. "Ляльці", тим дивним дням і мені 18-річній
Як у всіх черевичків, у мене є брат-близнюк. Щоправда характери у нас зовсім різні. Коли він чемно йде, куди його просять, ваш покірний слуга, умудряється задивитися на якусь прекрасність і набити гулю на лобі.
Проте, виводять нас погуляти не так часто - зелений колір, кажуть, непрактичний. А я думаю, що то все брехні. Дайте мені спокій з тим чорним.
Але сьогодні саме той день - третій за все моє життя - коли мене з братом таки візьмуть “на вихід”. Я бачу, як господиня збирається на вечірку і відчуваю легке почісування в своєму лівому обцасі.
Її звати Ліза. Зранку вона нервово бігала по хаті, їй страшенно хотілося гарячого шоколаду, так вона принаймні розповідала своїй подрузі Олесі по телефону. Тоді ми і почули про ту рок-н-рольну вечірку. Але ж не думалось, що все так закінчиться.
[Що далі?]
Ліза вийшла з дому, вечірка розпочиналась о восьмій, машини сигналили їй вслід. Поєднання зеленого з рудим таки не найгірше. На площі Ринок вона домовилася попередньо зустрітися з Олесею, і час зараз був не на її боці.
Стара бруківка, це скажу вам, найгірше, що може бути для взуття, особливо на каблуках, особливо у темпі фокстрот. Проте, Ліза спішила і ми раз-у-раз попадали у ці підступні щілини, хай їм грець. Коли накінець вона добігла до одного з півоголених богів, виявилося, що подруги ще нема на місці.
Незабаром підійшла Олеся у своїх ботильйонах “кава з молоком”, ми стримано привіталися і почимчикували далі.
Ліза побачила трамвай темно-коричневого кольору, і поділилася міркуваннями, що тут бракує лиш інсталяції у вигляді вершків на даху. Ото би була потіха гостям міста!
Вечірка, як завжди у Ляльці, починалася о восьмій. Легендарні парасольки ще висіли під стелею і на столах різношерстний народ потягував алкоголь. Сьогодні сюди зійшлися учні танцювальної школи, саме вони мали запалювати публіку.
Подруги примостилися біля самої сцени, виявляється в Олесі був знайомий серед організаторів дійства. Музика грала шумно, наші носи майже дотикалися з тими кавовими, дівчата про щось жваво гомоніли. Аж раптом до столика хтось підійшов. О цей чорний колір блискучої шкіри не міг віщувати добра!
- Ми звідкись знайомі? - спитав власник чорних мештів, і не вагаючись всівся за наш столик.
- Здається, так. Це ви були еко-волонтером минулого року? Ще досі в тій організації? Але я не пам'ятаю імені…
- Я власне організатор. Влад.
Потім вони почали знайомитися, пити, танцювати, і додам подекуди наступати мені на ногу. Видно було Влад зацікавився Лізою, Олесі ставало нудно.
- Я мабуть піду... Залишаєшся?
Ліза на мить задумалась, терези переважили на бік Влада.
- Так, залишусь. Зідзвонимось завтра, добре? - Ліза чмокнула подругу у щоку.
Стукіт кавових мештів загубився у сутіні залу.
Ближче до півночі почали грати джаз і стомлені пари поволі плавали залом серед світлин зірок.
- Може вийдемо, прогуляємось? - спитав Влад. Тут стає душно.
Дійсно атмосфера ставала густою, адже більшість відвідувачів курили.
- Я не проти.
Ніжний травневий вечір. Він взяв її за руку.
- Знаєш, у мене ноги болять. Далеко я не зайду.
- Земля тепла. Роззуйся, спробуй. Ну, не бійся.
- Справді.
Ще деякий час Ліза несла черевички у руках. Та врешті після довгої подорожі вона забула їх під однією з лавочок, зовсім недалеко від Високого замку.
Останнє, що ми почули дзвінкий поцілунок, що зникав у темряві зоряної безвітряної ночі старого міста.
*
На наступний день нас підібрав один з дивакуватих сучасних митців, він саме шукав матеріал для своєї вінтажної інсталяції у “Дзизі”. Хто зна, може на нашу честь, він назвав її “Шалена зеленість”.