Серпнева ніч, осінній день
Я побачила тебе, коли ти грав у провулку біля церкви Андрія. Мене звабила напевно ця легкість, з якою ти відкривався чужим людям у музиці, як невмолимо ти змінював їх обідні перерви, робочі дні, відпустки і мандрівки. Ти був зникаючою декорацією мого міста, міста дощів, закладкою у щоденнику пам’яті, зіркою на якій загадують бажання, яка приречена на коротке і щасливе життя.
31 серпня 20** року, у мокрий і холодний день, коли вітер пробирав перехожих до кісток, ти сидів на камені і співав одну з тих рок-балад, які пережили смерть рок-н-ролу. Так сталося, я була у кепському настрої, всі мої найкращі друзі вимкнули мобільні, мені страшенно хотілося палити. Я зупинилася послухати пісню і запитала чи не знайдеться у тебе цигарки. Ти витягнув “Harvest” - мої улюблені, і ми почали говорити.
Ми говорили про сліди диких звірів на снігу, наші татуювання, музичні інструменти, подорожі літаками, різницю в часі, улюблені книжки та напої… Ми говорили на одному подихові, сидячи під відкритим небом, наче у безчассі кав'ярень. Наша розмова оголювала незнані ландшафти кожного з нас, ми хотіли отак розмовляти до смерті. Якщо хочеться з кимось розмовляти аж так довго - це щось, та й значить.
Для мене наш роман був романом про надію після року цинізму. Між нами не виникало незручних пауз - це перевага розмов між спорідненими душами.
Нас переповнювала радість і віра, що ми таки збудемося. І це робило нас мріями Бога. Ти любив бачити людей щасливими, а того дня щастя сягало мені брів. Ти співав у повен голос. Перехожі оберталися, називали мене музою. Я присоромлено опускала очі.
Замикати душу було пізно, надто прагнула вона тепла, нехай і на балконі того чужого будинку, втопленого у квітах. Ти відчинив будинок одним із тих багаточисельних ключів, які тобі давали люди, що просто тебе любили - люди з різних країн, міст, історій.
- Ти мені подобаєшся. Поїхали зі мною? - спитав ти мене після тієї ночі на вулиці, яка давно змінила назву.
Я знала, що моя відповідь змінить все, стане початком тисяч днів і ночей, сповнених музики, що мені доведеться співати у смердючих барах, на узбіччях доріг, у ліжках придорожніх готелів, на шепітливих узбережжях і на мостах, сповнених туристів. У наших днях було би достатньо солі і перцю, бурхливої ніжності і незнайомців. Ми складали би музику на ходу, тонули в нескінченних дзеркалах імпровізацій. А ти казав би: от бачиш, все просто, варто тільки змішати коктейль вітру, любові і музики. Я намагалася би не думати, скільки це триватиме, не згадувати привидів минулого, а просто жити одним днем, складати і співати пісні, відчувати твоє дихання, засинати у тебе на колінах.
Однак, у свіжості осіннього ранку все виглядало по-іншому.
- Вибач, мушу бігти, - я посміхнулася, махнула рукою і перейшла на інший бік вулиці. Ти ще щось говорив, але я не повернула голови. Кудись спішили люди, сигналили машини і разом з усім цим шумом металевим присмаком у життя вривалася реальність.