Клітка для Елеонори
Навесні 1991 року ти вміла сміятися як ніхто. Посмішки злітали з твоїх вуст як золоті стрекози і своїми прозорими крильцями та зелено-синіми тільцями торкалися моїх щік. Пам’ятаю, як ми сиділи в одній з “наших” кав’ярень, ти говорила, що з віком часу все менше, особливо на важливі дрібниці, про те, що приходить момент, коли жодна хвиля не здатна сколихнути вузьких душевних плес… Ти говорила багато всіляких дурниць, але все ж, ці розмови ні про що були такими прекрасними, що я би віддав за них півжиття. А коли ти посміхалася, наче сотня весняних злив спадали на мій пустельний берег.
Здається, твоя присутність могла би запобігати стихійним лихам, поліпшувати серцево-судинну діяльність, ламати хребти гір, гірчити і водночас підсолоджувати мою щоденну каву.
[Продовження]
Але одного дня ти десь зникла. Перестала відповідати на дзвінки. Нещодавно від спільного знайомого я дізнався, що ти працюєш у знаному магазині модного одягу “Katrina”. З дня у день сидиш у вітрині у велетенській, у людський зріст, позолоченій клітці. Схожа на птаху з великими, підведеними чорним, очима, делікатна, як німфетка, у довгій античній сукні персикового кольору. Ти - живий манекен, маленький нестерпно красивий гвинтик чиєїсь системи. Твоє завдання - привертати увагу до магазину покупців, але про що ти думаєш зараз?
Кожної миті думки змінюються, пливуть нестримним потоком, як і брунатні тротуари після дощу наповнюються пішоходами. Деякі - ошатні, деякі - потріпані часом. Як кольори світлофорів миготять їх щасливі, нещасні, а найчастіше байдужі обличчя. Можливо за твоїм застиглим поглядом ховається думка про натруджені руки бабусі або про те, що на кухні варто би було замінити білу плитку на червону, про жмутки засушених квітів на університетських стінах, відгомін чийогось закостенілого язичництва, а можливо часом ти навіть згадуєш мене.
Але як непорушна біла статуетка будди, ти не робиш жодного руху. Врешті це нагадує практику медитації, яку ти колись любила.
Іноді, для різноманітності, тобі дають реквізит. Буває, що ти тримаєш пір'їну, лук, арфу або квітучу гілку жасмину. Одного разу тобі навіть дозволили пускати мильні бульбашки, але вони псували вітрину, тому адміністратор невдовзі відмовився від цієї ідеї.
Під сліпучим сонцем тобі хотілося би надіти темні окуляри, та це заборонено корпоративною етикою. Не завжди зручно сидіти, однак позу можна міняти лише раз на годину, а раз на дві години розминати закам’янілі м’язи. Також таким, як ти, не можна дивитися в очі людям за вітриною.
Ніжна моя квітко, спалах минулого, мереживо снів, якби знати, що все між нами закінчиться саме так? Шкода, що кнопка RESET, не вмотована в наше життя.
Як правило, після роботи ти виходиш з клітки, розминаєш скуте тіло, переодягаєшся в джинси і майку з Мікі Маусом. Здається, твоя постать - настільки легка, що ти могла би злетіти. Вже дозволено дивитися людям в очі, але ти не робиш цього, лише сумно посміхаєшся сама до себе.
Вечорами я сідаю у закуток придорожнього кафе, кидаю у чай дольку лимону. Чаїнки здіймаються, як вихор спогадів і я розповідаю свою історію бармену, бо ж крім нас обох у закладі нікого нема. Поки він терпляче слухає мою історію, за вікном починає накрапати дощ. Зіщулені люди біжать один за одним, навіть під парасолями вітер гаптує їх дощовою крупою.
- Тоді у 91-му її звали Елеонора. Дивні, золоті, мереживні дні нашого кохання, коли довге русяве волосся лоскотало мої зап’ястя. Вже минуло 5 років, але мені стає погано від кожного відблиску жовтих вечірніх ліхтарів, на які ми дивилися разом. Вони примушують мене задихатися. Давно би слід було втекти з цього міста, де кожен поворот нагадує про неї. Але я не виказую своєї присутності, просто слідкую. Тепер бачу її іншою. Після днів за склом Елеонора виходить іншою. У неї повільно гасне погляд.
- Так і є, все життя ми блукаємо від однієї клітки до іншої, - з мудрістю індійського гуру, додає бармен. - Цього неможливо позбутися. Ми можемо прокладати мости з одної безодні до іншої, але ніколи не будемо вільними повністю. Ми всі - заручники золотих кліток над містом, у яких допізна горить світло і так хочеться польоту, але нас чекають лише переїзди з одної клітки до іншої, спалахи надії, що може десь колись, у якомусь із світів ми будемо сидіти в одній клітці. І хоча тоді, коли йде дощ, здається, що сидіти в клітці не так вже й погано, без любові клітки здаються ще вужчими, ніж є. І вона колись це зрозуміє.
Бармен вмикає блюз і за кошт закладу доливає в чай рому. Чаїнки здіймаються, як вихор спогадів, та з часом повертаються вниз, на своє місце.