Снежные войны
У меня как в звездный войнах, все не по-порядку. Часть первая выйдет после части второй. На ваш суд неофициальный рассказ №11 от моего прекрасного анонима. Поскольку свое творение я по правилам игры пока вывесить не могу - вот вам Снег-2. Анонимный.
В цей день йшов сніг. З самого ранку хуртовина ганяла його вулицями міста, старанно забиваючи кожну маленьку щілинку. Запорошувала підвіконня, кружляла несамовито, вимальовуючи в просторі абстракції.
Марті не хотілося на роботу. Ні, не просто не хотілося, а так, що аж кричи! Кричи, тікай та ховайся за зачинені двері, в надії, що ніхто не знайде. Але у тому й проблема, що, окрім сумління, навряд чи хтось став би її шукати за цим ділом.
«Ну, добре, - розважала Марта. - Ну, хоча б і не зовсім пропасувати, а хоч спізнитися. Хіба на це я не маю права?»
Ще й у носі страшенно свербіло - все цей клятий сніг, здається, от-от почнеться звичний нежить.
Зітхнувши, Марта причинила вікно і з-за цієї прозорої барикади ще раз поглянула на вулицю. Ось в легкому пухнастому шлейфі затанцював тролейбус, рушивши з зупинки. А он там, поряд зі старою зеленою лавкою, біляве янголятко в картатому комбінезоні набирає цілі пригоршні білого. А тополі похитують собі посивілими кронами, і невагомі пластівці все падають-падають-падають вниз…
«І коли вже відпустка?»
Повагавшись ще трохи, але все ж вигравши двобій із набридливим сумлінням, Марта пішла до кухні і зробила собі міцної кави. Відкопала в буфеті чверть шоколадної плитки - з малиновим наповнювачем, смакота-а! - дещо засмутилась, бо то був НЗ на чорний день, потім посміхнулась, бо, виходить, сьогодні цей день і настав, і вмостилася за стіл читати книгу.
Через півгодини справи пішли на краще. Через півгодини Марта зрозуміла, що от вже саме час. Покинула книжку, чашку, швидко зібралася, і, вже повністю готова до сьогоденних випробувань, висковзнула на вулицю, в спекотний задушливий день.
В цей день йшов сніг. Хіба сніг? Ні, в цей день летів пух з тополь.
В цей день йшов сніг. З самого ранку хуртовина ганяла його вулицями міста, старанно забиваючи кожну маленьку щілинку. Запорошувала підвіконня, кружляла несамовито, вимальовуючи в просторі абстракції.
Марті не хотілося на роботу. Ні, не просто не хотілося, а так, що аж кричи! Кричи, тікай та ховайся за зачинені двері, в надії, що ніхто не знайде. Але у тому й проблема, що, окрім сумління, навряд чи хтось став би її шукати за цим ділом.
«Ну, добре, - розважала Марта. - Ну, хоча б і не зовсім пропасувати, а хоч спізнитися. Хіба на це я не маю права?»
Ще й у носі страшенно свербіло - все цей клятий сніг, здається, от-от почнеться звичний нежить.
Зітхнувши, Марта причинила вікно і з-за цієї прозорої барикади ще раз поглянула на вулицю. Ось в легкому пухнастому шлейфі затанцював тролейбус, рушивши з зупинки. А он там, поряд зі старою зеленою лавкою, біляве янголятко в картатому комбінезоні набирає цілі пригоршні білого. А тополі похитують собі посивілими кронами, і невагомі пластівці все падають-падають-падають вниз…
«І коли вже відпустка?»
Повагавшись ще трохи, але все ж вигравши двобій із набридливим сумлінням, Марта пішла до кухні і зробила собі міцної кави. Відкопала в буфеті чверть шоколадної плитки - з малиновим наповнювачем, смакота-а! - дещо засмутилась, бо то був НЗ на чорний день, потім посміхнулась, бо, виходить, сьогодні цей день і настав, і вмостилася за стіл читати книгу.
Через півгодини справи пішли на краще. Через півгодини Марта зрозуміла, що от вже саме час. Покинула книжку, чашку, швидко зібралася, і, вже повністю готова до сьогоденних випробувань, висковзнула на вулицю, в спекотний задушливий день.
В цей день йшов сніг. Хіба сніг? Ні, в цей день летів пух з тополь.