вечірньо
ми говоримо про різні речі, вона ретельно добирає слова, намагається не загубитися у флешбеках, поясненнях і відступах, не надто віддалятися з напрямку, торованого шляху розповіді
і все-все сказати
розумно, чітко, натхненно і дуже чуттєво
але з нею говориш, як направді йдеш по стежці, з котрої вона раз по раз зіскакує - надто багато цікавого по обидві сторони, ой, а дивися сюди! ой а що оно там?! - і брик зі стежки кудись, і вже пропала, вже понеслася.. і ми не йдемо вперед, куди йшли, ми вже гасаємо галявинами, кущами, дремо штани об колючки, б'ємося лобами об гілля, налітаємо на гострі камені босими ногами - а так багато цікавого треба побачити, показати, сказати!!
і де та стежка вже?.. загубилася
а коли повертаємося до неї, до стежки - то вже замучені, вже набігалися, хекаємо, куди там далі йти.. і навіть не прощаємося як би пасувало, а просто розходимося: папа! - папа!
ехх..
от би знайти містера Q, та отримати від нього такий собі чарівний декодер:
- увімкнув «на передачу» і те, що ти кажеш враз стає зрозумілим тому, хто слухає.. а увімкнув «на прийом» - і ти розумієш те, що людина насправді хоче сказати
і наші розмови би набрали інших барвів
чорт
вибач
то напевно тому, що ми так мало насправді просто розмовляємо, і нам просто бракує часу
