спогадове застільно посвяткове, про щастя
- насправді мені подобалась тільки ти - мій ідеал, моє мірило світу, у всіх жінках були твої і обриси і риси, і пахощі твої, і сяйва твоїх очей, твоя душа і звуки твоїх слів.. і твої страхи і тривоги, неспання, шахіди й доля всіх євреїв, вкупі теорій змов і мрій про волю, недосяжне марево визнання.. Бог із тобою, ти - зі мною, моє нерозуміння, моя Доле
сьогодні теж Новий Рік, підгулявший, заспаний, з роботи тільки-но, бррр
щось потягнуло написати сюди, в жж, розказати історію про мій самий класний Святвечір, що запам'ятався донині, і зринає в пам'яті кожного року, кожного разу, хоч ти встрелься, попри кажне отаке свято
так от, Святвечір той, він був
табором родинним, столом вкритим - є їсти, випити, десерти куплено, розставлено страв 12, все чин по чину, ялинка в кутку, блимає-сяє, всипана блискучим, кіно по телевізору, здається - французьке
нема тільки діда, і ще декого нема - поріділи ряди.. як сказала тітка - «черга на цвинтар посунулась»..
ми пробуємо святкувати як раніше, та дарма - не виходить з того нічого путнього
ми всі молоді, осиротілі онуки, ми не знаємо старих дідових пісень, не знаємо дідових історій, у нас за столом просто вечеря, і розмови такі, що накриває туга, липка й гірка на смак, невміла.. ми не дорослі, а діти, що грають дорослих, кожен по-своєму
розбишаками ми вибігаємо смалити цигарки на мороз, сміємося з себе таких, штурхаємося - я, вона і мій кузен (у решти за столом - Здоровий Спосіб Життя, упередження, обмеження, фу-фу-фу...)
ще рано, ще сидіти нам довго, їсти-пити, слухати одне одного, не чуючи, і дивитися кіно, напевно французьке, розбрідатися думками-вівцями - хто куди
а я дивлюся в її очі, вона й не здогадується, що я задумав
вкриваючи її плечі я шепочу їй у волосся над вушком:
- ми зараз втечемо!
і кажу брату:
- ми втікаємо!
він каже:
- ееееемм..
а я хапаю її за руку, тягну за собою, вона й встигає що зойкнути, але зривається з місця легко (ми не встигли надто засидіти ноги), і біжимо-втікаємо в ніч морозяну, зимову, зоряну, хутко, вмить зігріваючись, від усіх геть, подалі від липкої застільно-родинної туги, туди, де нас жде машина
двигун не прогріваємо, зриваємося з місця з гуркотом, фарами розрізаємо чорноту вулиці на шмаття і, набираючи швидкості, мчимо під тими святковими нічними зорями
- куди ми? - питає вона, а я сміюся у відповідь, радісний, наглий, дурнуватий на всю голову, в очах у мене щось зірвибашту, а нога вперто тисне на педалю акселератора
- ти божевільний! - майже кричить вона
- ага, - майже кричу у відповідь. - накинь ремінь безпеки!
і ми несемося в ніч, за місто, порожнісіньким шляхом, як у космос ракетою - напрямком на котрийсь Марс, чи яку Венеру..
- "..най береже тебе від болю, від звіра лютого, від недоброго ока, від хороби, злого умислу.." а у горлі ховається "я люблю тебе", от-от вирветься
ми влетіли у центр області, як у центр Всесвіту, тільки-но засніженого, де людей на вулицях парами-юрбами, де вогні і спалахи, і колядки, і ряди торгові з пахучими глінтвейнами, і кавою і смаколиками.. ми ходили, тримаючись за руки, нам кричали - "Христос народився", ми кричали "Славімо його!" і сміялися..
і блукали парками - дерева в інею, ліхтарі, гультяки.. сиділи на лавках, їли щось і запивали, обпікаючи губи і сміялися
я дивився на неї - сяяла
- ти щаслива? - питав.
- я хочу цю ніч зупинити.. - казала у відповідь
а я казав:
- то давай її зупинимо!
а вона питалася:
- а як?
я казав:
- ми щось вигадаємо!
і знову кудись йшли, за руки.. я пробував співати, вона - підспівувати
а ще я декламував їй вірші, якісь з голови, смішні, невмілі. а вона казала, що ми наче в Задзеркаллі і нам треба ще випити чаю, і цитувала:
- ".. завтра ніколи не буде сьогодні! Хіба ж можна прокинутись вранці і сказати - о, завтра вже настало!", - і додавала щось по-французьки. вона знала, як я шалію, коли вона щось каже по-французьки
а ще ми розповідали одне одному щось смішне, дитяче, чого досі не згадувалося чомусь, а тут раз і спливало в пам'яті
і горнулися одне до одного, як діти. і між нас наче струм проходив, і за ним - тепло по тілу
а потім ми геть зморилися
- а їдемо додому, поки ця ніч триває, поки вона не зупинилася, ти ж обіцяв. і спатимем на підлозі, під ялинкою, давай?
- а давай!
і ми повернулися додому ще за ночі. і щоби ту ніч зупинити - ми зашторили вікна наглухо цупкими ковдрами, геть по всіх кімнатах
і у нас була пахуча велика ялинка в гірляндах і додаткові гірлянди ми порозкладали по кімнаті - ми були наче поміж зірок
ми постелили собі на підлозі - накидали ковдр, перин і подушок
у нас було що випити, що смачного їсти і ціла купа гарних треків та кіно.
і під якусь гарну музику ми купалися і лежали у гарячій пахучій ванні, муркали собі щось і цілувалися
а потім багато, довго і дуже класно кохалися - до знеможення, до солодкого забуття
і ще, і потім ще..
а потім вона заснула-затихла в моїх обіймах, така пахуча, заспокоєна, як казкова царівна
я чув як б'ється її серденько - тук-тук, тук-тук
і останнє що я подумав, що то, напевно, і є щастя
-----------------------
але ні, закінчу думкою
важливою, не дуже святковою, проте - потрібною, щоб не забути
..коли ми страшенно були щасливі, або коли плакали, чи сварилися, коли ми ладні були одне одного вбити-проклясти і вигнати одне одного геть - здається, що виділялося щось життєво важливе, якась субстанція-енергія..
ми лякалися того як печерні люди-мавпи, ми думали, нам здавалося - ох, то Криза
і нам ставало страшно..
ми хутко мирилися, горнулися одне до одного, гріли одне одного диханням і мріяли про щось класне..
і що я тобі скажу: мені здається, що "Криза" - то коли не плачеш, не сваришся, коли між нас просто нічого не відбувається
тако