наснилося...
Встав сьогодні наче не з тої ноги, весь злий і непанятна шо...
Наснилося всілякого абищо, з минулого накотилося...
в
Колись, то ще було за Брєжнєва (це було дуж давно, малята), до нас у будинок в"їхав один генерал відставний разом зі своєю сім"єю. Генерал важний такий, у штанях воєнних з лампасами, набурмосений вічно, брови докупи, чимсь на генераліссімуса Г.К.Жукова схожий страшенно, у виконанні артиста Ульянова. В"їхали вони в трикімнатну квартиру, звідки щойно з"їхав лікар-поляк (його дочка Оля - мої перші охи-здохи)... Генерал був відставним, та його одразу оприділили на керівну посаду на одне з наших підприємств, видали персонального "бобика" з шофером...
Ходив він вічно всім недовольний, особливо діставалося нам, малим пацанам, шо вічно отиралися у дворі, на своїй лавці. І одягнені не так, і не вітаємося (честь му мали віддавати, не йначе!) до старших, і взагалі наше місце - уроки вчити та по гуртках ДОСААФу оприділятися, а не байдикувать після уроків...
Медальований дядько був шо нада! Солідно. Вся грудь була в орденах-медалях! Попри роботу свою, він занадився чогось до нас у школу ходити, виступи-диспути з нами організовувати, на лінійках наших виступати,на зборах дружини піонерської, про керівну роль КПРС, про політику, про війну та про себе на войні розказувати, як він мало не голіруч, сам-один, всіх фашистів з нашої країни в плечі випхав! А вже як паради (оті совєцькі феєричні фантасмагорії) відбувалися в місті, то він по-любому на трибуні попереду стояв, при власнім параді, при медалях-орденах, поряд з партелітою, представниками влади і іншим збродом...
"Слава комуністичній партії Радянського Союзу! Ура, товариші!" - і маса люду:"Урррррааааа!"
"Слава правоохоронним органам! Ура, товариші!" - і ше більша маса: "Уррррраааааа!"
"Слава радянським піонерам! Ура, товариші!" - і тут ми, набравши повні легені повітря:"Уррррряяяяяяяя!"
І стався був Афган... То зараз всі про Афган знають багато, шо там було і чого туди крелівські маразматики поперлися, а тоді - то було шось зовсім неясне. Конфлікт якийсь, діти гинуть, кляті американські маріонетки там мирний нарід тисячами убивають... Ніхто ж нічого й не знав, шо там, де навіть той Афганістан...
О, тут наш генерал у нагоді й став! (я от ніяк не можу допетрати - ЧОГО ЙОМУ,СУКА, ТАК СВЕРБІЛО?) На політінформації приходив, на лінійках виступав, з листочка щось зачитував, у груди себе бив. А клятим імперіалістам як діставалося! Ууууххх, ми вам! Впирав, в основному, на патріотизм радянський, на інтернаціональний "долг"... Саме більше, зрозуміло, діставалося нашим старшокласникам, котрим от-от до війська малося йти...
коротше, домігся він-таки, шо троє з наших написали заяви до військкомату "...добровільно... Афганістан... інтернаціональний обов"язок... допомога братньому народові..." А які їм проводи влаштували! Оркестр, квіти си вручали, руки ся тиснули, "уррря!" ся кричало не згірше як на параді...
а потім двох із них привезли в цинкових домовинах... весна була холодна така...
пам"ятаю, ЯК було моторошно тихо в школі, коли ми всі 700 чоловік стояли на лінійці у вестибюлі, а наш директор Василь Васильович (вчитель фізики заодне, свойський старий, ми його всі любили) шось там читав по листочку... Поряд з ним стояла мати одного із загиблих хлопців-добровольців, одягнена в чорне, у чорній хустці і з чорним лицем... ми стояли, опустивши голови, нам чогось так було встидно, так було гірко і противно, що й не годен то описати! всі боялися підвести очі, всі боялися зустрітися поглядом з очима тої нещасної мами, котру нащось привели до школи нашої... тихо було страшно, проте ми не чули, про шо там говорить наш директор, зовсім не чули...
а вояка наш більше в школі не з"являвся... Був у нього шкандаль у нашого директора в кабінеті, сварилися наче, потім генерал вискочив звідти червоний як той рак, та й по всьому... Василя Васильовича нашого потім ще довго тягали по кабінетах різних, шпетили і журили, та перевірок до школи накидали масово, та він втримався на посаді. От тільки бухати почав по-чорному. Сам-один, в кабінеті своєму, по уроках... Та не судили його ніхто... нормальний він був чувак... зламався трохи... зламали...
а генерала нашого невдовзі підвищили в посаді, дали вже "волгу" з шофером, котра його під самий під"ізд з роботи привозила, та звідти ж зранку на роботу забирала...
ми перестали відтоді в нашому дворі збиратися...
зовсім...
тріснуло тоді щось голосно в тій тиші вестибюльній, надломилося наче гілля молоде і всохлося-вмерло...
наше дитинство...
Наснилося всілякого абищо, з минулого накотилося...
в
Колись, то ще було за Брєжнєва (це було дуж давно, малята), до нас у будинок в"їхав один генерал відставний разом зі своєю сім"єю. Генерал важний такий, у штанях воєнних з лампасами, набурмосений вічно, брови докупи, чимсь на генераліссімуса Г.К.Жукова схожий страшенно, у виконанні артиста Ульянова. В"їхали вони в трикімнатну квартиру, звідки щойно з"їхав лікар-поляк (його дочка Оля - мої перші охи-здохи)... Генерал був відставним, та його одразу оприділили на керівну посаду на одне з наших підприємств, видали персонального "бобика" з шофером...
Ходив він вічно всім недовольний, особливо діставалося нам, малим пацанам, шо вічно отиралися у дворі, на своїй лавці. І одягнені не так, і не вітаємося (честь му мали віддавати, не йначе!) до старших, і взагалі наше місце - уроки вчити та по гуртках ДОСААФу оприділятися, а не байдикувать після уроків...
Медальований дядько був шо нада! Солідно. Вся грудь була в орденах-медалях! Попри роботу свою, він занадився чогось до нас у школу ходити, виступи-диспути з нами організовувати, на лінійках наших виступати,на зборах дружини піонерської, про керівну роль КПРС, про політику, про війну та про себе на войні розказувати, як він мало не голіруч, сам-один, всіх фашистів з нашої країни в плечі випхав! А вже як паради (оті совєцькі феєричні фантасмагорії) відбувалися в місті, то він по-любому на трибуні попереду стояв, при власнім параді, при медалях-орденах, поряд з партелітою, представниками влади і іншим збродом...
"Слава комуністичній партії Радянського Союзу! Ура, товариші!" - і маса люду:"Урррррааааа!"
"Слава правоохоронним органам! Ура, товариші!" - і ше більша маса: "Уррррраааааа!"
"Слава радянським піонерам! Ура, товариші!" - і тут ми, набравши повні легені повітря:"Уррррряяяяяяяя!"
І стався був Афган... То зараз всі про Афган знають багато, шо там було і чого туди крелівські маразматики поперлися, а тоді - то було шось зовсім неясне. Конфлікт якийсь, діти гинуть, кляті американські маріонетки там мирний нарід тисячами убивають... Ніхто ж нічого й не знав, шо там, де навіть той Афганістан...
О, тут наш генерал у нагоді й став! (я от ніяк не можу допетрати - ЧОГО ЙОМУ,СУКА, ТАК СВЕРБІЛО?) На політінформації приходив, на лінійках виступав, з листочка щось зачитував, у груди себе бив. А клятим імперіалістам як діставалося! Ууууххх, ми вам! Впирав, в основному, на патріотизм радянський, на інтернаціональний "долг"... Саме більше, зрозуміло, діставалося нашим старшокласникам, котрим от-от до війська малося йти...
коротше, домігся він-таки, шо троє з наших написали заяви до військкомату "...добровільно... Афганістан... інтернаціональний обов"язок... допомога братньому народові..." А які їм проводи влаштували! Оркестр, квіти си вручали, руки ся тиснули, "уррря!" ся кричало не згірше як на параді...
а потім двох із них привезли в цинкових домовинах... весна була холодна така...
пам"ятаю, ЯК було моторошно тихо в школі, коли ми всі 700 чоловік стояли на лінійці у вестибюлі, а наш директор Василь Васильович (вчитель фізики заодне, свойський старий, ми його всі любили) шось там читав по листочку... Поряд з ним стояла мати одного із загиблих хлопців-добровольців, одягнена в чорне, у чорній хустці і з чорним лицем... ми стояли, опустивши голови, нам чогось так було встидно, так було гірко і противно, що й не годен то описати! всі боялися підвести очі, всі боялися зустрітися поглядом з очима тої нещасної мами, котру нащось привели до школи нашої... тихо було страшно, проте ми не чули, про шо там говорить наш директор, зовсім не чули...
а вояка наш більше в школі не з"являвся... Був у нього шкандаль у нашого директора в кабінеті, сварилися наче, потім генерал вискочив звідти червоний як той рак, та й по всьому... Василя Васильовича нашого потім ще довго тягали по кабінетах різних, шпетили і журили, та перевірок до школи накидали масово, та він втримався на посаді. От тільки бухати почав по-чорному. Сам-один, в кабінеті своєму, по уроках... Та не судили його ніхто... нормальний він був чувак... зламався трохи... зламали...
а генерала нашого невдовзі підвищили в посаді, дали вже "волгу" з шофером, котра його під самий під"ізд з роботи привозила, та звідти ж зранку на роботу забирала...
ми перестали відтоді в нашому дворі збиратися...
зовсім...
тріснуло тоді щось голосно в тій тиші вестибюльній, надломилося наче гілля молоде і всохлося-вмерло...
наше дитинство...