До 65-ти ліття Кенгірського повстання. Ч.2.
Ч.1.До 65-ти ліття Кенгірського повстання. КЕНГІРСЬКЕ ПОВСТАННЯ ЯК ВИЯВ КРИЗИ СИСТЕМИ ГУЛАГ
Повстанці виготовили повітряну кулю з листівками для підйому гасла про приїзд члена Президії ЦК КПРС і плаката з текстом: „Ганьба берієвському свавіллю!”, але після злету куля зачепилася за паркан і згоріла. Під керівництвом пропагандивного відділу політв’язні запускали за допомогою повітряних зміїв за межі зони близько 25 видів різноманітних листівок російською і казахською мовою загальним накладом понад 600-700 екземплярів [2, с.101]. За час повстання було виготовлено сім бюлетенів, в’язні випускали плакати, відозви, стінгазету з новинами і карикатурами. Вночі вони по радіо зверталися до солдат, зібраних біля зони, із закликами не стріляти у в’язнів, пояснювали їм свої вимоги [15, арк.219].
Документи слідства неодноразово свідчать, що під керівництвом Віктора Скірука за вказівкою Келлера і Слученкова, із матеріалу з господарського двору в’язням-охоронцям Степлагу було пошито взуття і форму на зразок одностроїв УПА [14, арк.29]. На охорону, як правило, Конспіративний центр ставив в’язнів з колишніх прибалтійських націоналістів і вояків УПА, їм допомагали ударні загони з чеченців, про які згадується у структурі воєнного відділу [15, арк.219]. Очевидно, що усі в’язні були погано забезпечені одягом, тому охорону, на яку покладалася найбільша відповідальність, вирішили одягнути першочергово.
Надзвичайний талант під час повстання виявив український політв'язень Анатолій Кострицький. Він народився в 1927 р. у місті Великий Тормак Запорізької області, освіта - сім класів. Засуджений 6.08.1949 р. воєнним трибуналом Таврійського воєнного округу за статтями 58-1 „а” і 182 ч.1 КК РРФСР на 25 років ВТТ [14, арк.145]. Незважаючи на малу освіту, А.Кострицький був чудовим спеціалістом по радіоелектротехніці, він зробив радіовузол, виготовив мікрофони і динаміки, які поставив на бараках, укріпивши на них резонатори, контролював нормальну роботу радіовузла при передачі текстів промов. Коли в червні 1954 р. зона табору була відключена від електромережі, Кострицький створив міні-електростанцію і переобладнав генератор. Він встановив телефонний зв'язок між приміщеннями членів Комісії і штабами повстання, обладнав комутатор, навчив телефоністок і склав графік чергувань [13, арк. 116]. А.Кострицький намалював схему самопалів і саморобної гранати, а також обладнав майстерню по виготовленню холодної та вогнепальної зброї [14, арк.133-134].
Виготовлення зброї тривало у повсталому таборі цілодобово, адже в’язні розуміли, що попереду можлива збройна сутичка із військами влади. Як згадує білоруська повстянка Вєра Космовіч, жінки брали активну участь у виготовленні скляного порошку, наповнюванні пляшок піском і вапном для кидання в очі на випадок нападу на них. І самі жінки на шиї носили хустинки з піском [22]. Усі повстанці брали активну участь у спорудженні барикад. Як свідчать документи, під час повстання комендант жіночої зони Зайдула Ібрагімов виводив жінок також на спорудження загороджень [8, арк. 37].
Очевидці подій згадують, що на подвір’ї табору завжди відбувалися богослужіння, які правили православні й католицькі священики-в’язні. Греко-католицький священник Антон Куява провів вінчання кількох молодих пар ув’язнених чоловіків і жінок. Багато з них раніше таємно листувалися, а в час повстання зустрілися і вирішили взяти шлюб. Він цих шлюбів народжувалися і діти - діти Кенгірського повстання. Українка Ольга Лядська взяла шлюб з угорцем Ференцем Варконі. Доля після Кенгірського повстання розвела їх назавжди, але в Ольги народилася донечка Олена, яка нині є відомим українським політиком, народним депутатом України - її ім’я Олена Бондаренко [4].
Жінки прикрашали табір, шили і вішали прапори на дахах їдалень усіх трьох таборів. Ковалі день і ніч кували у табірних кузнях ножі й своєрідні списи з віконних ґрат, жінки робили „гранати” з пляшок, наповнюючи їх бензином або хімікатами з лабораторії здобування кисню. Для звернення за допомогою до Міжнародного Червоного Хреста в’язні з частин рентгенівського апарату з лікарні та інших медичних приладів зібрали надавчий радіоапарат, за допомогою якого постійно посилали заклики на волю різними мовами. Звісно, радіо було слабке, але його передачі чули у Караганді й столиці Казахстану - Алма-Аті [1, с. 82-86].
Михайло Сорока організував і керував хором, який виконував „Гімн Кенгірського повстання” на його слова і музику, пісню „Любіть Україну” на слова В.Сосюри, „Соколи, соколи, ставайте в ряди” та пісні інших національностей. Як згадує І.Пінчуков, у дні повстання в’язні відчували себе вільними [26]. „Хоч ми й жили надголодь, цього не відчували і в пам’яті не зафіксувалося. Ми жили емоціями. Богослужіння, молебні, репетиції хору, концерти і готовність кожної хвилини - на барикади. Не було часу думати про їжу! Які були цікаві концерти! В них брали участь усі народності”, - згадує Е.Войцехович-Рафальська [5, с.112].
Члени урядової комісії С.Єгоров, І.Долгіх і Вавілов звітували 19 червня Міністру внутрішніх справ СРСР генерал-полковнику С.Круглову, що в 1-му і 2-му табірних відділеннях на роботу виходять всі, але ув’язнені виявляють велике зацікавлення до подій у 3-му табірному відділенні [18, с 632-633]. Чутки про події у 3 зоні Степлагу поширилися далеко за межі табору, області і республіки. Про це свідчили факти попередження родичів, що їхали на побачення до в’язнів [12, арк. 41]. Влада у своїх повідомленнях до повсталих в’язнів перелічувала поступки, на які частково пішла, навіть звітувала про певні покарання винних. Зокрема, в одному зі звернень йшлося, що солдата охорони Калімудіна, який стріляв по колоні в’язнів 15 травня 1954 р., засуджено до 4 років позбавлення волі. Окрім того, влада застерігала, що масова непокора політв’янів набрала антирадянського характеру зі всіма відповідними наслідками [8, арк. 166]. Ці повідомлення про поступки режиму, вважає В.Козлов, а також можливість проводити службові розслідування і передача по них висновків у прокуратуру для притягнення винних до кримінальної відповідальності, свідчить про високий урядовий статус комісії [21, с.324]. Але жодні вмовляння і обіцянки влади пільг та полегшень не діяли на повсталих.
Багатозначними є факти, які прозвучали на партійних зборах первинної парторганізації 3-го табірного відділення Степного табору МВС, що відбулися за участю урядової комісії з Москви. У виступі одного з працівників адміністрації табору йшлося, що в’язні живуть впроголодь, що наглядачі своєю поведінкою вросли в табір - за рахунок відходів від харчоблоку в’язнів вони вигодовують своїх свиней, а під час повстання відверто кажуть, що горять на цій забастовці, бо нема чим свиней годувати. [12, арк. 34]. Інший комуніст на зборах висловив жаль, що після Норильського повстання не прислухалися до пропозиції вивезти харчоблоки за межі зони, тоді б кенгірські повстанці на штрафному пайку так довго б не протрималися [12, арк. 37].
Представник урядової комісії І.Долгіх на партзборах зазначив, що табори захопилися господарчою діяльністю, а замість перевиховання в’язнів - дресирували їх, бо всі табірні стіни, побудови, клітки зроблені для дресирування тварин, а не для людей. І.Долгіх наголосив, що повстанські події, що відбуваються у таборі внесли розгубленость серед працівників табору, проте обстановка і умови роботи змінилися, а робота з ув’язненими і є їхнє виробництво [12, арк. 40-41].
Проте у Москві вирішили, що вже досить чекати на мирне вирішення справи повстанців. 21 червня С.Круглов повідомив телеграмою, що 24 червня у Кенгір прибуде військовий ешелон, у складі якого п’ять екіпажів танків Т-34 з першої дивізії внутрішніх військ [18, с.615]. Разом із технікою 24 червня у Кенгір С.Єгорову надійшла телеграма С.Круглова: „Обговоривши обстановку у Степовому таборі, комісія у складі Руденка, Сєрова і Круглова прийшла до висновку про те, що непокору в’язнів у 3-му табірному відділенні і кримінально-злочинну діяльність організаторів цієї непокори треба присікти... Метою операції має бути - зломити опір...” [18, с.622-623]. 26 червня з 3 години 25 хвилин до 4 годин ранку комісія МВС по радіо звернулася до повсталих політв’язнів із вимогою здатися, з повідомленням про введення військ. Після цього в зону було введено 1 600 осіб, солдат із 98 собаками, 3 пожежні машини, 5 танків Т-34 [16, арк.156]. Це був єдиний випадок використання танків для придушення повстання у таборах.
Почалася кривава розправа. В'язні організували самооборону, забарикадувавшись у шести бараках [18, с.641-642]. У страшній кривавій боротьбі у хід пішли танки, їм допомагали літаки стріляючи згори. Солдати-піхотинці кидали у в’язнів газові шашки і стріляли. Михайло Сорока разом із санітарами рятував поранених. Очевидець тих подій Ференц Варконі згадує: „Побачивши танки, в’язні жіночого табору, щоб рятувати своїх друзів, вийшли назустріч ворогу. Майже всі вони були святково вдягнуті у вишиті сорочки. Близько двох сотень жінок і дівчат взялися за руки і лавами рушили проти танків. Але танки не зупинилися. Вони навіть не зменшили швидкість й один за одним переїхали живу фалангу. Одночасно солдати кинулися до бараків, розстрілюючи кожного зустрічного” [1, с. 82-86]. Багато з учасників Кенгірського повстання розповідають різні епізоди, які вкарбувалися в їхню пам’ять під час придушення повстання. Литовський націоналіст Альфонсас Урбанас на все своє життя запам’ятав, як його відштовхнула від танка ціною свого життя дівчина-українка [32]. Повстанці Кенгіру виявили свій героїзм не лише у сміливості повстати проти цілої карально-репресивної системи СРСР, а й в останньому своєму опорі при придушенні повстання. Вони вирішили зустріти свою смерть у бою під час повстання, а не загинути від щоденної рабської праці, знущань і катувань.
Документи слідства значно занижують кількість знищених повстанців, оскільки перед комісією МВС було поставлене завдання придушити Кенгірське постання із найменшими втратами [18, с.636-637]. В одних документах вказано, що із повсталих в’язнів загинуло лише 35 чоловік [18, с.641], в інших - 37 в’язнів загинуло, 61 доставлено у шпиталь, з яких 9 померло, 543 отримали тілесні пошкодження, із солдат лише 40 отримали тілесні пошкодження і контузію [15, арк.278]. Водночас, у документах сказано, що „у масовій непокорі 3 табірного відділення Степлагу брало участь 5392 ув’язнених, з них 43% жінок. Основну масу в’язнів в табірному відділенні складали (72%) засуджені за зраду Батьківщини та інші тяжкі злочини (оунівці, прибалтійські націоналісти) [17, с.52]. На таку кількість посталих вказана кількість загиблих у придушенні повстання виглядає достатньо сумнівною, тож єдиним більш повним джерелом кількості загиблих можуть вважатися спогади учасників, які залишилися живими. Аналіз цих свідчень показує, що у середньому убитих і покалічених повстанців було понад 700 осіб. Цю цифру загиблих називає у своїх спогадах і політв’язень Я.Цилинський [34, с.15].
Під час придушення Кенгірського повстання, за даними слідства, на території житлової зони табірного відділення, у бараках, а також в ув’язнених вилучено: 1577 металевих прутів і пік, 291 ніж зразка „фінки”, 68 саморобних шабель, 36 саморобних гранат, 4 пістолети, 26 сокир, 40 саморобних вил і списів, 400 пляшок із негашеним вапном і 300 пляшок із піском, понад 20 кілограмів товченого скла, 2113 штук інших видів гостро ріжучих і металевих предметів [15, арк.280]. Про інший конфіскат свідчить і Акт на знищення речових доказів із кримінальної справи № 84. [8, арк.190]. Щоб скомпрометувати повстанців, адміністрація концтабору пустила чутку серед населення Казахстану, яке дізналося про Кенгірське повстання, ніби війська стріляли холостими патронами, а в’язні самі вбивали один одного. Копати могили цього разу не поставили, як раніше, в’язнів (щоб уникнути зайвого розголошення); це зробили військові. Біля 300 чоловік закопали в зоні, решту - десь у степу [20, с. 81].
„Нас по чотири вишикували у колону і в супроводі конвоїрів із собаками повели у степ, - згадує Ганна Борецька. - Там напоготові стояли „чорні ворони”. До кожної групи підходили військові з формулярами особових справ, зачитували прізвища в’язнів. Каторжників і тих, у кого термін покарання був 25 років, повантажили у „чорні ворони”, повезли у невідомому напрямі. Нас, десятилітників, повернули у зону. У зону подали вантажні автомобілі. Нас заставили вантажили тіла людей, розчавлених танками. То було страшне, нелюдське видовище. Карателі заставляли нас класти трупи один на один штабелем, наче дрова. З кузовів автомашин текла кров. Від болю і мук надривалися наші серця. Здавалося, що весь світ став пеклом для людей” [3].
Спогади очевидців природно відрізняються одне від одного, оскільки кожен з них міг бачити іншу картину й інакше сприймати хід подій. Загиблих повстанців Кенгіру поховали у степу - так вважає інший учасник повстання Ілько Тафійчук: „Уся земля була залита кров’ю. На тій території, де щойно був табір, трупів лежало стільки, що не можна було йти, не ступаючи на криваве місиво. Отак солдати виводили під дулом автомата тих небагатьох, хто залишився у живих. Коли пилюка сіла, в зону в’їхали самоскиди і солдати почали вантажити на них розстріляних та рештки розчавлених гусеницями. Вивозили ховати в степ, де екскаваторами для цього викопали траншеї. Я бачив, як вантажили на самоскиди не лише мертвих, але й поранених, покалічених. Їх, ще живих, закопували бульдозерами разом із мертвими” [31].
Влада заарештувала 436 активних учасників повстання, з них 36 (у тому числі і члени Комісії) проходили по справі про Кенгірське повстання, всі інші потрапили до тюрми. Тисяча ув'язнених (500 жінок і 500 чоловіків), які підтримували повсталих, були відправлені у Дальстрой і в Озерний табір [15, арк.282]. У липні-серпні 1954 р. тривало розслідування причин Кенгірського повстання. 29-31 серпня начальник слідчого відділення режимно-оперативного відділу Степлагу МВС СРСР старший лейтенант Дерюгін склав обвинувальний висновок активістам повстання, які залишилися живими після його придушення. 31 серпня затвердив обвинувальний висновок начальник режимно-оперативного відділу Степлагу МВС СРСР капітан Васильєв [14, арк.91, 147]. Попереднє розслідування завершилося 29 серпня 1954 р. Карна справа №84 мала назву „Справа про звинувачення Слученкова, Келлера та інших”, вона складалася із чотирьох томів, останній том містив речові докази (10 пакетів-підшивок) [9].
У слідчій справі №84 обвинуваченими були: Енгельс Слученков, Герша Келлер, Віктор Рябов, Юрій Кнопмус, Капітон Кузнєцов, Зайдула Ібрагімов, Валентин Іващенко, Віталій Скірук, Анатолій Задорожний, Анатолій Кострицький, Болеслав Геріньш, Марія Шиманська, Іозас Кондратас. Їх було обвинувачено у злочинах за статтями 59-2 ч.1 „а”, 59-3 і 58-14 КК РРФСР, ст. 2 Указу Президії Верховної Ради СРСР від 4 червня 1947 р. „Про кримінальну відповідальність за крадіжку державного і громадського майна”, ст.2 ч.2 Указу Президії Верховної Ради СРСР від 4 червня 1947 р. „Про посилення охорони особистої власності громадян” [14, арк.91]. Суд над активістами Кенгірського повстання проходив від 21 липня до 8 серпня 1955 р. у місті Джезказган. Головою суду був член Верховного суду Казахської РСР Тлегенов, народними засідателями - Шейн, Татімов, секретарем - Владімірова. Як записано у вироку суду, Слученкова, Келлера, Рябова, Кнопмуса, Кузнєцова, Іващенка було засуджено на 10 років ув’язнення, а „згідно з указом від 13 січня 1953 р. „Про заходи для зміцнення боротьби з особливо злісними проявами бандитизму серед в’язнів у виправно-трудових таборах” - до вищої міри карного покарання, розстрілу. На підставі ст. 49 всіх звинувачених вважати засудженими до розстрілу” [13, арк. 111-123]. Але точно відомо, що 18 вересня 1956 р. розстріляли Г.Келлера і Ю.Кнопмуса, який перед смертю встиг передати записку з повідомленням, що їх зрадив К.Кузнєцов. За інформацією М.Формозова, Е.Слученков відсидів у таборах аж до 80-х років [33]. Згідно вироку, Ібрагімову, Задорожному, Кострицькому, Геріньшу, Шиманській, Кондратасу „на підставі ст. 49 звинувачених вважати засудженими згідно з ст. 59 п.3 на 10 років ув’язнення, окрім Шиманської, якій на підставі ст.51 знизити термін до 5 років” [14, арк.294]. А.Кострицького було звільнено у травні 1957 р. Помер він 19 вересня 1995 р. в с.Ярців на Івано-Франківщині, де проживав [33].
Із трьох жінок, що входили до складу комісії політв’язнів, засуджено було лише одну М.Шиманську. Л Л.Супрун загинула під час придушення повстання, Г.Михайлевич перевели до тюрми, як і В.Скірука [8, арк. 86]. Із приречених на розстріл вижив лише В.Скірук. Він написав прохання про помилування голові Верховної ради Ворошилову, який прохання задовільнив. Проте звільнено В.Скірука було лише через 10 років - у 1966 р. Він повернувся жити у Луцьк, де помер 13 січня 1998 р. [28]
К.Кузнєцов, попри смертний вирок, не був розстріляний. Одразу після придушення повстання протягом 27-29 червня він за власним бажанням написав на ім’я заступника міністра С.Єгорова і членам комісії МВС СРСР і Прокуратури СРСР повідомлення, де повністю видав усіх організаторів Кенгірського повстання. Це повідомлення зіграло значну негативну роль у формулюванні звинувачень активістам повстання. К.Кузнєцов детально описав хід повстання, а також вказав, що головними його організаторами були українські націоналісти. Щодо свого головування у комісії в’язнів під керівництвом і повним контролем Конспіративного центру, Кузнєцов писав: „Мені довелося грати неблагородну роль артиста, але не маріонетки... Визнаю свою вину в тому, що брав участь у повстанні і був головою комісії, і, не дивлячись на мої зусилля, не зміг добитися виходу в’язнів на роботу”. І далі: „Я не заперечував наполегливості націоналістів бути присутніми на зустрічах із вами, щоб показати їх комісії МВС і прокуратури... Залишався в комісії з метою добитися того становища, яке було після другого протесту в’язнів, намагався знайти шляхи для виходу в’язнів на роботу, а також прагнув знайти можливість подачі будь-якими способами вам інформації про становище в таборі, про що повідомив вам через прокурора Степлагу Нікологорського” [14, арк.21, 26, 37, 38]. Ціною зради К.Кузнєцов не був розстріляний. У жовтні 1954 р. Його справу було переглянуто й відправлено на дорозслідування (згодом слідство визнало його звинувачення у співпраці з німцями в роки війни недоведеним). 8 серпня 1955 р. виїзна сесія Верховного суду Казахської РСР засудила його до розстрілу як керівника комісії повсталих в’язнів, але у вересні 1955 р. К.Кузнєцов попав під амністію, 30 листопада це рішення було замінено на 25 років ув’язнення у ВТТ, Кузнєцов був переведений в Карлаг. У листопаді 1957 р. справу Кузнєцова було припинено, а в квітні 1960 р. Він вийшов на волю і поселився в м. Анапа Кустанайського краю Казахстанської РСР [7, арк. 258-259, 273]
У 1956 р. Степлаг агонізував. Ув’язнені ходили без номерів на одежі і спали у бараках без решіток на вікнах. Нові засуджені за ст. 58 в табір не поступали. Степлаг поповнювався за рахунок переведення ув’язнених із інших таборів, що мало менше економічне значення. Влітку 1961 р. табір припинив свою діяльність [34, с.34-36.]
Кенгірське повстання тривало 42 дні - від 16 травня до 26 червня 1954 р. Попри те, що повстання було придушене, політв’язні - повстанці Кенгіру - здобули перемогу, яка своїм значенням перевищувала жертви. Трагедія і героїзм повстанців у Кенгірі - яскравий приклад незламності, прагнення до волі. Чітка організація постання, діяльність у концтаборі та їх масштабність свідчать про рівень політичних в’язнів у своєму розвитку - освіченість, інтелектуалізм, досвід національно-визвольної боротьби тощо. О.Солженіцин стверджує, що „якщо Кенгірському страйку можна приписати у чомусь силу, то сила була - в єдності” [18, с.207]. Українці гуртувалися між собою і ставали гідним прикладом згуртованості для представників інших поневолених націй і народів у боротьбі за права людини і нації, у боротьбі за незалежність своїх національних держав.
Кенгірське повстання стало одним з найяскравіших виразників кризи ГУЛАГу. Воно спричинило серйозні зміни в каральній системі. Була проведена реорганізація виправно-трудових таборів, створено нові табірні відділи з меншою кількістю ув’язнених, зосереджених в одному місці, оскільки цей фактор мав вирішальне значення під час повстання. Здійснено перегляд всієї системи кадрів, що займались наглядом над ув’язненими, з вимогою більш суворої репресивної політики. Поступово почалось демонтування величезної мережі концентраційних таборів, чим змінювалась сама роль МВС в економіці країни. ГУЛАГ як економічна „імперія” міг вижити тільки за умови посилення терору і беззаконня, однак це було прямим протиріччям потребам бюрократичного апарату. Тому була здійснена повна реорганізація системи: протягом кількох років було звільнено дві третини ув’язнених, виправно-трудові табори (ВТТ) були скасовані; в’язні, що відбували термін ув’язнення у ВТТ, були переведені до колоній, а особливо небезпечні - до тюрем. Основною метою примусових робіт оголосили перевиховання ув’язнених, а не експлуатацію їхньої праці. Це „перевиховання” носило тоталітарний характер, було спрямоване на нівелювання особистості. За кілька років було звільнено дві третини ув'язнених, величезна мережа концтаборів була суттєво зменшена. ГУЛАГ було реорганізовано, зменшилась роль концтаборів і в економіці СРСР.
ДЖЕРЕЛА ТА ЛІТЕРАТУРА:
Повстанці виготовили повітряну кулю з листівками для підйому гасла про приїзд члена Президії ЦК КПРС і плаката з текстом: „Ганьба берієвському свавіллю!”, але після злету куля зачепилася за паркан і згоріла. Під керівництвом пропагандивного відділу політв’язні запускали за допомогою повітряних зміїв за межі зони близько 25 видів різноманітних листівок російською і казахською мовою загальним накладом понад 600-700 екземплярів [2, с.101]. За час повстання було виготовлено сім бюлетенів, в’язні випускали плакати, відозви, стінгазету з новинами і карикатурами. Вночі вони по радіо зверталися до солдат, зібраних біля зони, із закликами не стріляти у в’язнів, пояснювали їм свої вимоги [15, арк.219].
Документи слідства неодноразово свідчать, що під керівництвом Віктора Скірука за вказівкою Келлера і Слученкова, із матеріалу з господарського двору в’язням-охоронцям Степлагу було пошито взуття і форму на зразок одностроїв УПА [14, арк.29]. На охорону, як правило, Конспіративний центр ставив в’язнів з колишніх прибалтійських націоналістів і вояків УПА, їм допомагали ударні загони з чеченців, про які згадується у структурі воєнного відділу [15, арк.219]. Очевидно, що усі в’язні були погано забезпечені одягом, тому охорону, на яку покладалася найбільша відповідальність, вирішили одягнути першочергово.
Надзвичайний талант під час повстання виявив український політв'язень Анатолій Кострицький. Він народився в 1927 р. у місті Великий Тормак Запорізької області, освіта - сім класів. Засуджений 6.08.1949 р. воєнним трибуналом Таврійського воєнного округу за статтями 58-1 „а” і 182 ч.1 КК РРФСР на 25 років ВТТ [14, арк.145]. Незважаючи на малу освіту, А.Кострицький був чудовим спеціалістом по радіоелектротехніці, він зробив радіовузол, виготовив мікрофони і динаміки, які поставив на бараках, укріпивши на них резонатори, контролював нормальну роботу радіовузла при передачі текстів промов. Коли в червні 1954 р. зона табору була відключена від електромережі, Кострицький створив міні-електростанцію і переобладнав генератор. Він встановив телефонний зв'язок між приміщеннями членів Комісії і штабами повстання, обладнав комутатор, навчив телефоністок і склав графік чергувань [13, арк. 116]. А.Кострицький намалював схему самопалів і саморобної гранати, а також обладнав майстерню по виготовленню холодної та вогнепальної зброї [14, арк.133-134].
Виготовлення зброї тривало у повсталому таборі цілодобово, адже в’язні розуміли, що попереду можлива збройна сутичка із військами влади. Як згадує білоруська повстянка Вєра Космовіч, жінки брали активну участь у виготовленні скляного порошку, наповнюванні пляшок піском і вапном для кидання в очі на випадок нападу на них. І самі жінки на шиї носили хустинки з піском [22]. Усі повстанці брали активну участь у спорудженні барикад. Як свідчать документи, під час повстання комендант жіночої зони Зайдула Ібрагімов виводив жінок також на спорудження загороджень [8, арк. 37].
Очевидці подій згадують, що на подвір’ї табору завжди відбувалися богослужіння, які правили православні й католицькі священики-в’язні. Греко-католицький священник Антон Куява провів вінчання кількох молодих пар ув’язнених чоловіків і жінок. Багато з них раніше таємно листувалися, а в час повстання зустрілися і вирішили взяти шлюб. Він цих шлюбів народжувалися і діти - діти Кенгірського повстання. Українка Ольга Лядська взяла шлюб з угорцем Ференцем Варконі. Доля після Кенгірського повстання розвела їх назавжди, але в Ольги народилася донечка Олена, яка нині є відомим українським політиком, народним депутатом України - її ім’я Олена Бондаренко [4].
Жінки прикрашали табір, шили і вішали прапори на дахах їдалень усіх трьох таборів. Ковалі день і ніч кували у табірних кузнях ножі й своєрідні списи з віконних ґрат, жінки робили „гранати” з пляшок, наповнюючи їх бензином або хімікатами з лабораторії здобування кисню. Для звернення за допомогою до Міжнародного Червоного Хреста в’язні з частин рентгенівського апарату з лікарні та інших медичних приладів зібрали надавчий радіоапарат, за допомогою якого постійно посилали заклики на волю різними мовами. Звісно, радіо було слабке, але його передачі чули у Караганді й столиці Казахстану - Алма-Аті [1, с. 82-86].
Михайло Сорока організував і керував хором, який виконував „Гімн Кенгірського повстання” на його слова і музику, пісню „Любіть Україну” на слова В.Сосюри, „Соколи, соколи, ставайте в ряди” та пісні інших національностей. Як згадує І.Пінчуков, у дні повстання в’язні відчували себе вільними [26]. „Хоч ми й жили надголодь, цього не відчували і в пам’яті не зафіксувалося. Ми жили емоціями. Богослужіння, молебні, репетиції хору, концерти і готовність кожної хвилини - на барикади. Не було часу думати про їжу! Які були цікаві концерти! В них брали участь усі народності”, - згадує Е.Войцехович-Рафальська [5, с.112].
Члени урядової комісії С.Єгоров, І.Долгіх і Вавілов звітували 19 червня Міністру внутрішніх справ СРСР генерал-полковнику С.Круглову, що в 1-му і 2-му табірних відділеннях на роботу виходять всі, але ув’язнені виявляють велике зацікавлення до подій у 3-му табірному відділенні [18, с 632-633]. Чутки про події у 3 зоні Степлагу поширилися далеко за межі табору, області і республіки. Про це свідчили факти попередження родичів, що їхали на побачення до в’язнів [12, арк. 41]. Влада у своїх повідомленнях до повсталих в’язнів перелічувала поступки, на які частково пішла, навіть звітувала про певні покарання винних. Зокрема, в одному зі звернень йшлося, що солдата охорони Калімудіна, який стріляв по колоні в’язнів 15 травня 1954 р., засуджено до 4 років позбавлення волі. Окрім того, влада застерігала, що масова непокора політв’янів набрала антирадянського характеру зі всіма відповідними наслідками [8, арк. 166]. Ці повідомлення про поступки режиму, вважає В.Козлов, а також можливість проводити службові розслідування і передача по них висновків у прокуратуру для притягнення винних до кримінальної відповідальності, свідчить про високий урядовий статус комісії [21, с.324]. Але жодні вмовляння і обіцянки влади пільг та полегшень не діяли на повсталих.
Багатозначними є факти, які прозвучали на партійних зборах первинної парторганізації 3-го табірного відділення Степного табору МВС, що відбулися за участю урядової комісії з Москви. У виступі одного з працівників адміністрації табору йшлося, що в’язні живуть впроголодь, що наглядачі своєю поведінкою вросли в табір - за рахунок відходів від харчоблоку в’язнів вони вигодовують своїх свиней, а під час повстання відверто кажуть, що горять на цій забастовці, бо нема чим свиней годувати. [12, арк. 34]. Інший комуніст на зборах висловив жаль, що після Норильського повстання не прислухалися до пропозиції вивезти харчоблоки за межі зони, тоді б кенгірські повстанці на штрафному пайку так довго б не протрималися [12, арк. 37].
Представник урядової комісії І.Долгіх на партзборах зазначив, що табори захопилися господарчою діяльністю, а замість перевиховання в’язнів - дресирували їх, бо всі табірні стіни, побудови, клітки зроблені для дресирування тварин, а не для людей. І.Долгіх наголосив, що повстанські події, що відбуваються у таборі внесли розгубленость серед працівників табору, проте обстановка і умови роботи змінилися, а робота з ув’язненими і є їхнє виробництво [12, арк. 40-41].
Проте у Москві вирішили, що вже досить чекати на мирне вирішення справи повстанців. 21 червня С.Круглов повідомив телеграмою, що 24 червня у Кенгір прибуде військовий ешелон, у складі якого п’ять екіпажів танків Т-34 з першої дивізії внутрішніх військ [18, с.615]. Разом із технікою 24 червня у Кенгір С.Єгорову надійшла телеграма С.Круглова: „Обговоривши обстановку у Степовому таборі, комісія у складі Руденка, Сєрова і Круглова прийшла до висновку про те, що непокору в’язнів у 3-му табірному відділенні і кримінально-злочинну діяльність організаторів цієї непокори треба присікти... Метою операції має бути - зломити опір...” [18, с.622-623]. 26 червня з 3 години 25 хвилин до 4 годин ранку комісія МВС по радіо звернулася до повсталих політв’язнів із вимогою здатися, з повідомленням про введення військ. Після цього в зону було введено 1 600 осіб, солдат із 98 собаками, 3 пожежні машини, 5 танків Т-34 [16, арк.156]. Це був єдиний випадок використання танків для придушення повстання у таборах.
Почалася кривава розправа. В'язні організували самооборону, забарикадувавшись у шести бараках [18, с.641-642]. У страшній кривавій боротьбі у хід пішли танки, їм допомагали літаки стріляючи згори. Солдати-піхотинці кидали у в’язнів газові шашки і стріляли. Михайло Сорока разом із санітарами рятував поранених. Очевидець тих подій Ференц Варконі згадує: „Побачивши танки, в’язні жіночого табору, щоб рятувати своїх друзів, вийшли назустріч ворогу. Майже всі вони були святково вдягнуті у вишиті сорочки. Близько двох сотень жінок і дівчат взялися за руки і лавами рушили проти танків. Але танки не зупинилися. Вони навіть не зменшили швидкість й один за одним переїхали живу фалангу. Одночасно солдати кинулися до бараків, розстрілюючи кожного зустрічного” [1, с. 82-86]. Багато з учасників Кенгірського повстання розповідають різні епізоди, які вкарбувалися в їхню пам’ять під час придушення повстання. Литовський націоналіст Альфонсас Урбанас на все своє життя запам’ятав, як його відштовхнула від танка ціною свого життя дівчина-українка [32]. Повстанці Кенгіру виявили свій героїзм не лише у сміливості повстати проти цілої карально-репресивної системи СРСР, а й в останньому своєму опорі при придушенні повстання. Вони вирішили зустріти свою смерть у бою під час повстання, а не загинути від щоденної рабської праці, знущань і катувань.
Документи слідства значно занижують кількість знищених повстанців, оскільки перед комісією МВС було поставлене завдання придушити Кенгірське постання із найменшими втратами [18, с.636-637]. В одних документах вказано, що із повсталих в’язнів загинуло лише 35 чоловік [18, с.641], в інших - 37 в’язнів загинуло, 61 доставлено у шпиталь, з яких 9 померло, 543 отримали тілесні пошкодження, із солдат лише 40 отримали тілесні пошкодження і контузію [15, арк.278]. Водночас, у документах сказано, що „у масовій непокорі 3 табірного відділення Степлагу брало участь 5392 ув’язнених, з них 43% жінок. Основну масу в’язнів в табірному відділенні складали (72%) засуджені за зраду Батьківщини та інші тяжкі злочини (оунівці, прибалтійські націоналісти) [17, с.52]. На таку кількість посталих вказана кількість загиблих у придушенні повстання виглядає достатньо сумнівною, тож єдиним більш повним джерелом кількості загиблих можуть вважатися спогади учасників, які залишилися живими. Аналіз цих свідчень показує, що у середньому убитих і покалічених повстанців було понад 700 осіб. Цю цифру загиблих називає у своїх спогадах і політв’язень Я.Цилинський [34, с.15].
Під час придушення Кенгірського повстання, за даними слідства, на території житлової зони табірного відділення, у бараках, а також в ув’язнених вилучено: 1577 металевих прутів і пік, 291 ніж зразка „фінки”, 68 саморобних шабель, 36 саморобних гранат, 4 пістолети, 26 сокир, 40 саморобних вил і списів, 400 пляшок із негашеним вапном і 300 пляшок із піском, понад 20 кілограмів товченого скла, 2113 штук інших видів гостро ріжучих і металевих предметів [15, арк.280]. Про інший конфіскат свідчить і Акт на знищення речових доказів із кримінальної справи № 84. [8, арк.190]. Щоб скомпрометувати повстанців, адміністрація концтабору пустила чутку серед населення Казахстану, яке дізналося про Кенгірське повстання, ніби війська стріляли холостими патронами, а в’язні самі вбивали один одного. Копати могили цього разу не поставили, як раніше, в’язнів (щоб уникнути зайвого розголошення); це зробили військові. Біля 300 чоловік закопали в зоні, решту - десь у степу [20, с. 81].
„Нас по чотири вишикували у колону і в супроводі конвоїрів із собаками повели у степ, - згадує Ганна Борецька. - Там напоготові стояли „чорні ворони”. До кожної групи підходили військові з формулярами особових справ, зачитували прізвища в’язнів. Каторжників і тих, у кого термін покарання був 25 років, повантажили у „чорні ворони”, повезли у невідомому напрямі. Нас, десятилітників, повернули у зону. У зону подали вантажні автомобілі. Нас заставили вантажили тіла людей, розчавлених танками. То було страшне, нелюдське видовище. Карателі заставляли нас класти трупи один на один штабелем, наче дрова. З кузовів автомашин текла кров. Від болю і мук надривалися наші серця. Здавалося, що весь світ став пеклом для людей” [3].
Спогади очевидців природно відрізняються одне від одного, оскільки кожен з них міг бачити іншу картину й інакше сприймати хід подій. Загиблих повстанців Кенгіру поховали у степу - так вважає інший учасник повстання Ілько Тафійчук: „Уся земля була залита кров’ю. На тій території, де щойно був табір, трупів лежало стільки, що не можна було йти, не ступаючи на криваве місиво. Отак солдати виводили під дулом автомата тих небагатьох, хто залишився у живих. Коли пилюка сіла, в зону в’їхали самоскиди і солдати почали вантажити на них розстріляних та рештки розчавлених гусеницями. Вивозили ховати в степ, де екскаваторами для цього викопали траншеї. Я бачив, як вантажили на самоскиди не лише мертвих, але й поранених, покалічених. Їх, ще живих, закопували бульдозерами разом із мертвими” [31].
Влада заарештувала 436 активних учасників повстання, з них 36 (у тому числі і члени Комісії) проходили по справі про Кенгірське повстання, всі інші потрапили до тюрми. Тисяча ув'язнених (500 жінок і 500 чоловіків), які підтримували повсталих, були відправлені у Дальстрой і в Озерний табір [15, арк.282]. У липні-серпні 1954 р. тривало розслідування причин Кенгірського повстання. 29-31 серпня начальник слідчого відділення режимно-оперативного відділу Степлагу МВС СРСР старший лейтенант Дерюгін склав обвинувальний висновок активістам повстання, які залишилися живими після його придушення. 31 серпня затвердив обвинувальний висновок начальник режимно-оперативного відділу Степлагу МВС СРСР капітан Васильєв [14, арк.91, 147]. Попереднє розслідування завершилося 29 серпня 1954 р. Карна справа №84 мала назву „Справа про звинувачення Слученкова, Келлера та інших”, вона складалася із чотирьох томів, останній том містив речові докази (10 пакетів-підшивок) [9].
У слідчій справі №84 обвинуваченими були: Енгельс Слученков, Герша Келлер, Віктор Рябов, Юрій Кнопмус, Капітон Кузнєцов, Зайдула Ібрагімов, Валентин Іващенко, Віталій Скірук, Анатолій Задорожний, Анатолій Кострицький, Болеслав Геріньш, Марія Шиманська, Іозас Кондратас. Їх було обвинувачено у злочинах за статтями 59-2 ч.1 „а”, 59-3 і 58-14 КК РРФСР, ст. 2 Указу Президії Верховної Ради СРСР від 4 червня 1947 р. „Про кримінальну відповідальність за крадіжку державного і громадського майна”, ст.2 ч.2 Указу Президії Верховної Ради СРСР від 4 червня 1947 р. „Про посилення охорони особистої власності громадян” [14, арк.91]. Суд над активістами Кенгірського повстання проходив від 21 липня до 8 серпня 1955 р. у місті Джезказган. Головою суду був член Верховного суду Казахської РСР Тлегенов, народними засідателями - Шейн, Татімов, секретарем - Владімірова. Як записано у вироку суду, Слученкова, Келлера, Рябова, Кнопмуса, Кузнєцова, Іващенка було засуджено на 10 років ув’язнення, а „згідно з указом від 13 січня 1953 р. „Про заходи для зміцнення боротьби з особливо злісними проявами бандитизму серед в’язнів у виправно-трудових таборах” - до вищої міри карного покарання, розстрілу. На підставі ст. 49 всіх звинувачених вважати засудженими до розстрілу” [13, арк. 111-123]. Але точно відомо, що 18 вересня 1956 р. розстріляли Г.Келлера і Ю.Кнопмуса, який перед смертю встиг передати записку з повідомленням, що їх зрадив К.Кузнєцов. За інформацією М.Формозова, Е.Слученков відсидів у таборах аж до 80-х років [33]. Згідно вироку, Ібрагімову, Задорожному, Кострицькому, Геріньшу, Шиманській, Кондратасу „на підставі ст. 49 звинувачених вважати засудженими згідно з ст. 59 п.3 на 10 років ув’язнення, окрім Шиманської, якій на підставі ст.51 знизити термін до 5 років” [14, арк.294]. А.Кострицького було звільнено у травні 1957 р. Помер він 19 вересня 1995 р. в с.Ярців на Івано-Франківщині, де проживав [33].
Із трьох жінок, що входили до складу комісії політв’язнів, засуджено було лише одну М.Шиманську. Л Л.Супрун загинула під час придушення повстання, Г.Михайлевич перевели до тюрми, як і В.Скірука [8, арк. 86]. Із приречених на розстріл вижив лише В.Скірук. Він написав прохання про помилування голові Верховної ради Ворошилову, який прохання задовільнив. Проте звільнено В.Скірука було лише через 10 років - у 1966 р. Він повернувся жити у Луцьк, де помер 13 січня 1998 р. [28]
К.Кузнєцов, попри смертний вирок, не був розстріляний. Одразу після придушення повстання протягом 27-29 червня він за власним бажанням написав на ім’я заступника міністра С.Єгорова і членам комісії МВС СРСР і Прокуратури СРСР повідомлення, де повністю видав усіх організаторів Кенгірського повстання. Це повідомлення зіграло значну негативну роль у формулюванні звинувачень активістам повстання. К.Кузнєцов детально описав хід повстання, а також вказав, що головними його організаторами були українські націоналісти. Щодо свого головування у комісії в’язнів під керівництвом і повним контролем Конспіративного центру, Кузнєцов писав: „Мені довелося грати неблагородну роль артиста, але не маріонетки... Визнаю свою вину в тому, що брав участь у повстанні і був головою комісії, і, не дивлячись на мої зусилля, не зміг добитися виходу в’язнів на роботу”. І далі: „Я не заперечував наполегливості націоналістів бути присутніми на зустрічах із вами, щоб показати їх комісії МВС і прокуратури... Залишався в комісії з метою добитися того становища, яке було після другого протесту в’язнів, намагався знайти шляхи для виходу в’язнів на роботу, а також прагнув знайти можливість подачі будь-якими способами вам інформації про становище в таборі, про що повідомив вам через прокурора Степлагу Нікологорського” [14, арк.21, 26, 37, 38]. Ціною зради К.Кузнєцов не був розстріляний. У жовтні 1954 р. Його справу було переглянуто й відправлено на дорозслідування (згодом слідство визнало його звинувачення у співпраці з німцями в роки війни недоведеним). 8 серпня 1955 р. виїзна сесія Верховного суду Казахської РСР засудила його до розстрілу як керівника комісії повсталих в’язнів, але у вересні 1955 р. К.Кузнєцов попав під амністію, 30 листопада це рішення було замінено на 25 років ув’язнення у ВТТ, Кузнєцов був переведений в Карлаг. У листопаді 1957 р. справу Кузнєцова було припинено, а в квітні 1960 р. Він вийшов на волю і поселився в м. Анапа Кустанайського краю Казахстанської РСР [7, арк. 258-259, 273]
У 1956 р. Степлаг агонізував. Ув’язнені ходили без номерів на одежі і спали у бараках без решіток на вікнах. Нові засуджені за ст. 58 в табір не поступали. Степлаг поповнювався за рахунок переведення ув’язнених із інших таборів, що мало менше економічне значення. Влітку 1961 р. табір припинив свою діяльність [34, с.34-36.]
Кенгірське повстання тривало 42 дні - від 16 травня до 26 червня 1954 р. Попри те, що повстання було придушене, політв’язні - повстанці Кенгіру - здобули перемогу, яка своїм значенням перевищувала жертви. Трагедія і героїзм повстанців у Кенгірі - яскравий приклад незламності, прагнення до волі. Чітка організація постання, діяльність у концтаборі та їх масштабність свідчать про рівень політичних в’язнів у своєму розвитку - освіченість, інтелектуалізм, досвід національно-визвольної боротьби тощо. О.Солженіцин стверджує, що „якщо Кенгірському страйку можна приписати у чомусь силу, то сила була - в єдності” [18, с.207]. Українці гуртувалися між собою і ставали гідним прикладом згуртованості для представників інших поневолених націй і народів у боротьбі за права людини і нації, у боротьбі за незалежність своїх національних держав.
Кенгірське повстання стало одним з найяскравіших виразників кризи ГУЛАГу. Воно спричинило серйозні зміни в каральній системі. Була проведена реорганізація виправно-трудових таборів, створено нові табірні відділи з меншою кількістю ув’язнених, зосереджених в одному місці, оскільки цей фактор мав вирішальне значення під час повстання. Здійснено перегляд всієї системи кадрів, що займались наглядом над ув’язненими, з вимогою більш суворої репресивної політики. Поступово почалось демонтування величезної мережі концентраційних таборів, чим змінювалась сама роль МВС в економіці країни. ГУЛАГ як економічна „імперія” міг вижити тільки за умови посилення терору і беззаконня, однак це було прямим протиріччям потребам бюрократичного апарату. Тому була здійснена повна реорганізація системи: протягом кількох років було звільнено дві третини ув’язнених, виправно-трудові табори (ВТТ) були скасовані; в’язні, що відбували термін ув’язнення у ВТТ, були переведені до колоній, а особливо небезпечні - до тюрем. Основною метою примусових робіт оголосили перевиховання ув’язнених, а не експлуатацію їхньої праці. Це „перевиховання” носило тоталітарний характер, було спрямоване на нівелювання особистості. За кілька років було звільнено дві третини ув'язнених, величезна мережа концтаборів була суттєво зменшена. ГУЛАГ було реорганізовано, зменшилась роль концтаборів і в економіці СРСР.
ДЖЕРЕЛА ТА ЛІТЕРАТУРА:
- 500 Безіменних // Визначні українські жінки: матеріали і гутірки для юначок СУМА. - Нью-Йорк: СУМА. Головна управа, 1967. - Вип. ч. 24.
- Алланиязов Т., Наймушина О. «…Неповиновение надо пресечь». К истории восстания заключенных 3- го отделения Степного лагеря МВД СССР (16 мая - 26 июня 1954 года). Документы. Факты. Суждения / Турганбек Алланиязов, Олеся Наймушина. - Алматы: «Фонд XXI век», 2004. - 157 c.
- Борецька Ганна. Спогади, 14 жовтня 2002 р. Оригінал, автограф (з приватного архіву Л.Бондарук).
- Варконі-Лебер Ференц. Допоки оного дня // http://www.rukhpress.com.ua/008815/print.phtml
- Войцехович-Рафальська О. Нас було десять тисяч у Кенгірі... / Омеляна Войцехович-Рафальська // Біль. - 1991. - Вип. 1. - С. 109-112.
- Государственный архив города Жезказган (далі - ГАГЖ). - Ф. 468 П. Политотдел Степлага. - Оп.39. - Д. 50. Протоколы собраний первичной парторганизации 3 лагерного отделения за 1954 год. - 421 лл.
- ГАГЖ. - Ф. 89. Прокуратура города Жезказгана. - Оп. 3. - Д. 4099. Материалы следственно-архивного дела Кузнецова Капітона Івановича. - 285 лл.
- ГАГЖ. - Ф. 89. Прокуратура города Жезказгана. - Оп. 3. - Д.19. Наблюдательное производство по уголовным делам на буквы К,С,Г,Р,З,Ш. - 752 лл.
- ГАГЖ. - Ф. Коллекция документов из следственного дела 84. -Определение судебного заседания Постоянной сессии Карагандинського обласного суда. - 2 лл.
- ГАГЖ. - Ф. Коллекция документов из следственного дела 84. -Определение № 22/56н Судебной коллегии по уголовным делам Верховного Совета Казахской ССР. - 1-4 лл.
- ГАГЖ. - Ф. Коллекция документов из следственного дела 84. -Определение Судебной коллегии по уголовным делам Верховного суда СССР. - 3 лл.
- ГАГЖ. - Фонд 468 П. Политотдел Степлага. - Оп.39. - Д. 2 - Протоколы собраний первичной парторганизации 3 лагерного отделения за 1950-1955 годы. - 685 лл.
- ГАГЖ. - Ф. Коллекция документов из следственного дела 84. - Приговор. - 113 лл.
- Государственный архив Российской Федерации (далі - ГАРФ). ГАРФ. - Ф. 8131. Прокуратура СРСР. 1924-1991. - Оп. 32 за 1954 г. - Д. 3777. Материал проверки о применении оружия в Степлагу МВД (Кузнецов К.И, Задорожный А.И и др.) . - 14.06.1954 г. - 8.02.1956 г. - 309 лл.
- ГАРФ. - Ф. 9414. Главное управление мест заключения (ГУМЗ) Министерства внутренних дел СССР. 1930-1960. - Оп. 1. - Д. 228. Материалы по расследованию случая массового неповиновения заключенных в Степном ИТЛ. - VI - VII 1954 г. - 291 лл.
- ГАРФ. - Ф. 9414. Главное управление мест заключения (ГУМЗ) Министерства внутренних дел СССР. 1930-1960. - Оп. 1. - Д. 2616. Материалы переписки по режиму содержания заключенных: Степной ИТЛ. Т.3, 1953 р. - 36 лл.
- ГАРФ. - Ф. 9414. Главное управление мест заключения (ГУМЗ) Министерства внутренних дел СССР. 1930-1960. - Оп.1. - Спр.1394 - Докладные записки и справки, аналитические сведения о числености, движении и составе заключенных. 1953 г. - 1956 г. - 53 с.
- ГУЛАГ: Главное управление лагерей, 1917-1960. / Под ред. акад А.Н.Яковлева; сост. А.И.Кокурин, Н.В.Петров. - М.: МФД, 2000. - 888 с. - (Россия. ХХ век. Документы).
- Дашкевич Я. Кенгірське повстання 16 травня - 26 червня 1954 р.// Україна в минулому. Випуск 3. - Київ-Львів, 1993. - С. 114-133.
- Карпенко В. Українці в Казахстані / Віталій Карпенко. - Київ: Газета “Вечірній Київ”, 2000. - 128 с.
- Козлов В.А.Неизвестный СССР. Противостояние народа и власти. 1953-1985 гг. / Козлов Владимир Александрович, М.: Олма-пресс, 2006. - 448 с.
- Космович Віра. Спогади. 21 жовтня 2004 р. Відеозапис, оригінал (з приватного архіву Л.Бондарук).
- Кравери М. Кризис Гулага. Кенгирское восстание 1954 года в документах МВД / Пер. с итал. С.Логиша / Марта Кравери // Cahiers du Monde russe. - juillet-septembre 1995. - № 36-3. - С.319-343.
- Кропочкин А.Е. Воспоминания бывшего каторжника СЛ-208 // Поживши в ГУЛАГе: Сб. воспоминаний. / Сост. Солженицын А.И. - М.: Русский путь, 2001. - 408 с. - (Всероссийская мемуарная библиотека. Наше недавнее / Ред. Солженицын А.И.; Вып. 7). - М.: Рус. путь, 2001. - С.359-401.
- Кульчик Й. Чайки Кiнгiру / Йосип Кульчик. - Львiв: Край, 2000. - 121 с.
- Пінчуков Ігор. Спогади, 22 жовтня 2004 р. Оригінал, автограф (з приватного архіву Л.Бондарук).
- Силюети непокірних... / Лист Михайла Сороки // Визвольний шлях. - 1973. - № 4-5. - С. 384-390.
- Скірук Віталій. Спогади, 18 квітня 1996 р. Оригінал, автограф (з приватного архіву Л.Бондарук).
- Солженицын А. Архипелаг ГУЛАГ. Т.3. - М.: Инком НВ, 1991. - 384 с.
- Тамарина Р.М. Щепкой в потоке... / Руфь [Мееровна] Тамарина; Томское обл. ист.-просвет., правозащит. и благотв. о-во „Мемориал” // Музей обществ.-полит. истории ХХ в. - Томск: „Водолей”, 1999. - 320 с.
- Тафійчук Ілля. Спогади, 5 вересня 2002 р. Оригінал, автограф (з приватного архіву Л.Бондарук).
- Урбонас Альфонсас. Спогади. 20 жовтня 2004 р. Відеозапис, оригінал (з приватного архіву Л.Бондарук).
- Формозов Н. Кенгир: 40 дней и 50 лет / Миколай Формозов // 30 октября. - № 44, 45. - 2004 г.
- Цилинский Я.Я. Записки прижизненно реабилитированного / Ян Янович Цилинский. - М.: Изд-во АСТ, 1998. - 480 с. - (ХХ век глазами очевидца)
- Яковлев Б.А. Концентрационные лагери СССР / Ин-т по изучению истории и культуры СССР (Мюнхен) / Яковлев Б.А. - Мюнхен, 1955. - 253 с. (Исследования и материалы: Сер.1; Вып. 23.)