(no subject)
Кониський О. Я. Тарас Шевченко-Грушівський: Хроніка його життя [Під час перебування в Петербурзі (березіль 1858 - червень 1859), стор. 8]
VIII
В домі графів Толстих спізнався Шевченко з дідичкою, про яку ми згадували, з Слобідської України, Наталією Борисівною Сухановою, людиною освіченою, розумною і великосвітською аристократкою. У неї, отак як і у Толстих, збиралися в Петербурзі письменники, художники і учені. Небавом і наш поет став бажаним відвідувачем гостинного дому Суханової. Усі в домі, найпаче діти, зараз же полюбили «присадковатого, вусатого, лисого Шевченка». Найпаче ж горнулися до його і пильновали догодити йому крепаки-слуги Суханової. Усі вони (українці) давно знали про його, усім їм він був близьким, дякуючи тому, що у «дворецького» Пивоваренка був «Кобзарь» старого видання (років сорокових). Оця маленька, заяложена книжка переходила з рук в руки, з пекарні в прихожу і навпаки. Вірші з неї слуги повиучували напам’ять. Ті вірші своїми теплими, рідними мотивами помагали крепакам бідолашним перелітати в думках на рідну Україну. Простота, ласкавість і симпатичність поета так, мимоволі, вабили кожного до себе, що він, познайомившись з домом Суханової-Подколзіної, зразу придбав собі симпатії усіх домашніх, починаючи з зашнурованих гувернанток-англичанок і кінчаючи лакеєм. Трохи важкі, але ніскільки не вульгарні рухи його, його проста річ, його добра розумна усмішка, усе якось вабило до його, причаровувало, робило вражіння старої знайомості, старої дружби».
Отак, майже через 25 років після смерті Тараса Григоровича, згадує про його син Суханової - Борис Гаврилович 939.
Шевченко тоді вельми бідкався на гроші: у його було, як писав він до Щепкіна 940, «таке безгрошів’я, що ні за що було і «Гугенотів» подивитися». Щоб запомогти йому просто, давши гроші, хоч би в позику, про се годі було й думати, ні в кого б не повернувся язик і вимовити се. Так от Суханова і вдалася до його, просячи вчити сина її живопису і таким чином гонорар за науку став запомогою. Малий Суханов тричі щотижня приходив у студію до Шевченка. Наука обмежувалася малюванням горшка з квітками в різних положеннях.
«Наука, - каже Б. Г. Суханов, - великої ваги не мала, бо була монотонна, але задля мене було сущим святом їздити задля неї в Академію». Інколи Шевченко спиняв науку і брав свого учня в академічну бібліотеку або в Ермітаж чи до кого з колекціонерів, щоб подивитися на який-небудь, невиданий ще рембрандтовський офорт. Ученик ішов з своїм вчителем радо, з гордощами. Інколи, було, Тарас Григорович почне свойому учневі читати «тихим, добрим своїм голосом» свої українські вірші. Дитина не гаразд розуміла нашу мову, одначе, слухаючи вірші, готова була плакати, так жалісно, так ніжно читав Кобзар свої твори. Перечитавши, поет вияснив тему. Наприк[лад], раз прочитавши Сон («На панщині пшеницю жала»), Шевченко довго розповідав хлопцеві про те, як тяжко бідують крепаки і що з визволенням їх з крепацтва почнеться задля них нове життя.
Поправляючи роботу свого учня, художник часто розповідав йому про своє життя солдатське в степу киргизькому. Раз якось, розповідаючи про побут солдатів, він показував йому і малюнок, як карають горопашних жовнірів шпіцрутенами 941. Оповідання довело дитину до сліз. На другому малюнку з тієї ж самої теки було намальовано, як п’яні крамарі пряжуть яєчню, розвівши огонь з «кредитних білетів» (банкнотів) 942. Коли учню нудно стане було малювати квітки, він почне розпитувати художника про Україну, про Січ, про гетьманів; добряга учитель з великою охотою розповідав, як наші козаки «без пощади били ляхів».
В робітню до Шевченка вельми часто заходили провідати його українці, частіш за все Куліш. Розмова тоді зараз переходила на українську мову. Суханову траплялося бачити в таких випадках сердешні сцени, з палкими поцілунками, гарячими обіймами і навіть зі слізьми.
Раз якось хтось з таких провідачів приніс Тарасові великий портфель малюнків, що був у когось на схованці. Тарас вельми радів, розглядаючи малюнки з того портфеля. Між малюнками був акварельний ескіз Карла Брюллова. Шевченко подаровав його своєму учневі; потім дістав з-поміж тих малюнків «портрет якогось молодого чоловіка з свічкою в руці і спитав Суханова: чи вгадає, кого то намальовано? Суханов не вгадав. Тоді Тарас повідав, що то його власний і власної його роботи портрет, зроблений ще замолоду.
Того ж часу Шевченко подарував Сухановій власної роботи малюнок, зроблений тушем. Се та казарма, яку я згадував в нарисі про перше заслання поета. Сей малюнок інтересний ще й тим, що то була перша праця Тарасова на засланню. Б. Г. Суханов береже у себе в альбомі той малюнок, яко «святу цінність». Сей самий малюнок спричинився і неприязні, що сталася потім між Сухановою і художником.
Минуло більш року з того часу, як Шевченко подаровав той малюнок Н. Б. Сухановій. За сей час він вельми часто, попросту, коли тільки бажав, приходив до Суханових і став немов сім’янином їх. Якось став Тарас прохати Наталію Борисівну, щоб дала йому той малюнок, бо він хоче зробити з його фотографію. Сухановій здалося, що поет не говорить їй правди, але, щоб не образити його, відмовивши йому просто, вона сказала, що спитає у професора Пименова, що він скаже. Пименов був приятелем обох їх і щиро відповів, що Шевченко жалкує, що так легковажно позбувся того малюнка. Опріч того, Суханова зауважила, що альбом, куди заклеєно той малюнок, такий великий і коштовний, що якось ніяково давати його незнайомому їй фотографові, а через те вона написала Тарасові, що сама повезе альбом до відомого в той час фотографа Робиляра. Тарас відповів на те гнівно і перестав ходити до Суханових. Довго після того і сама Суханова, і приятелі її і Шевченка заходжувались всяким чином умовити Тараса Григоровича, щоб вернути добрі старі відносини. Нічого з тих заходів не вийшло 945.
Одначе високе поважання до нашого поета через оцю пригоду ні на одну волосину не поменшало в родині Суханових. Споминки Бориса Гавриловича дишуть не тільки сердечно-теплою любов’ю, але й глибоким поважанням до пам’яті свого славетного учителя.
Траплялося, що наш поет-художник давав, і доволі оригінально, лекції живопису і доні графів Толстих Катерині Федорівні. Інколи, було, зовсім несподівано по обіді зайде він до неї і каже:
«Серденько моє! беріть швидше олівець да ходімо».
«Куди се?» - питається Катерина Федорівна.
«Да я отам знайшов дерево; та ще ж чи не дерево! ходім!»
«Та де ж се чудо?»
«Та отут недалечко, на Середньому проспекті! 946 Ходім-бо вже швидше».
Ідуть і стоячи малюють вони в свої альбоми те дерево на «Середньому проспекті», а потім ідуть вони на набережжя Неви і любують з переливів тонів сонця при заході.
«Не відаю, - каже Катерина Федорівна, - кого з нас більш обгортав захват: чи мене - дитину, чи його, старого, що в своїй многострадальній душі зберіг таку силу дитячосвіжого почуття до краси природи» 947.
939 Киев[ская] стар[ина]. - Кн. II. - С. 229 - 238.
940 Основа. 1861. Кн. X. - С. 16.
941 IX. - № 68. - Ред.
942 Малюнок невідомий. - Ред.
943 Казарма (IX, № 70). - Ред.
944 Киев[ская] стар[ина]. - 1885. - Кн. II. - С. 238.
945 Ibidem. С. 239.
946 Назва вулиці на Васильєвському острові в Петербурзі.
947 Вестн[ик] Евр[опы]. - 1883. - [Кн. VIII].- С. 839.
Коментар
«...у його було, - як писав він до Щепкіна, - «таке безгрошів’я...» - З листа Шевченка до М. С. Щепкіна від 13 листопада 1858 р. з Петербурга.
Се та казарма... Сей малюнок ... то була перша праця Тарасова на засланню. - Малюнок «Казарма», виконаний сепією (а не тушшю), мистецтвознавці відносять до останніх півтора року заслання Шевченка - 1856 - липень 1857 рр. (IX, № 70); перед ним уже був великий мистецький доробок.
Попередня Наступна
VIII
В домі графів Толстих спізнався Шевченко з дідичкою, про яку ми згадували, з Слобідської України, Наталією Борисівною Сухановою, людиною освіченою, розумною і великосвітською аристократкою. У неї, отак як і у Толстих, збиралися в Петербурзі письменники, художники і учені. Небавом і наш поет став бажаним відвідувачем гостинного дому Суханової. Усі в домі, найпаче діти, зараз же полюбили «присадковатого, вусатого, лисого Шевченка». Найпаче ж горнулися до його і пильновали догодити йому крепаки-слуги Суханової. Усі вони (українці) давно знали про його, усім їм він був близьким, дякуючи тому, що у «дворецького» Пивоваренка був «Кобзарь» старого видання (років сорокових). Оця маленька, заяложена книжка переходила з рук в руки, з пекарні в прихожу і навпаки. Вірші з неї слуги повиучували напам’ять. Ті вірші своїми теплими, рідними мотивами помагали крепакам бідолашним перелітати в думках на рідну Україну. Простота, ласкавість і симпатичність поета так, мимоволі, вабили кожного до себе, що він, познайомившись з домом Суханової-Подколзіної, зразу придбав собі симпатії усіх домашніх, починаючи з зашнурованих гувернанток-англичанок і кінчаючи лакеєм. Трохи важкі, але ніскільки не вульгарні рухи його, його проста річ, його добра розумна усмішка, усе якось вабило до його, причаровувало, робило вражіння старої знайомості, старої дружби».
Отак, майже через 25 років після смерті Тараса Григоровича, згадує про його син Суханової - Борис Гаврилович 939.
Шевченко тоді вельми бідкався на гроші: у його було, як писав він до Щепкіна 940, «таке безгрошів’я, що ні за що було і «Гугенотів» подивитися». Щоб запомогти йому просто, давши гроші, хоч би в позику, про се годі було й думати, ні в кого б не повернувся язик і вимовити се. Так от Суханова і вдалася до його, просячи вчити сина її живопису і таким чином гонорар за науку став запомогою. Малий Суханов тричі щотижня приходив у студію до Шевченка. Наука обмежувалася малюванням горшка з квітками в різних положеннях.
«Наука, - каже Б. Г. Суханов, - великої ваги не мала, бо була монотонна, але задля мене було сущим святом їздити задля неї в Академію». Інколи Шевченко спиняв науку і брав свого учня в академічну бібліотеку або в Ермітаж чи до кого з колекціонерів, щоб подивитися на який-небудь, невиданий ще рембрандтовський офорт. Ученик ішов з своїм вчителем радо, з гордощами. Інколи, було, Тарас Григорович почне свойому учневі читати «тихим, добрим своїм голосом» свої українські вірші. Дитина не гаразд розуміла нашу мову, одначе, слухаючи вірші, готова була плакати, так жалісно, так ніжно читав Кобзар свої твори. Перечитавши, поет вияснив тему. Наприк[лад], раз прочитавши Сон («На панщині пшеницю жала»), Шевченко довго розповідав хлопцеві про те, як тяжко бідують крепаки і що з визволенням їх з крепацтва почнеться задля них нове життя.
Поправляючи роботу свого учня, художник часто розповідав йому про своє життя солдатське в степу киргизькому. Раз якось, розповідаючи про побут солдатів, він показував йому і малюнок, як карають горопашних жовнірів шпіцрутенами 941. Оповідання довело дитину до сліз. На другому малюнку з тієї ж самої теки було намальовано, як п’яні крамарі пряжуть яєчню, розвівши огонь з «кредитних білетів» (банкнотів) 942. Коли учню нудно стане було малювати квітки, він почне розпитувати художника про Україну, про Січ, про гетьманів; добряга учитель з великою охотою розповідав, як наші козаки «без пощади били ляхів».
В робітню до Шевченка вельми часто заходили провідати його українці, частіш за все Куліш. Розмова тоді зараз переходила на українську мову. Суханову траплялося бачити в таких випадках сердешні сцени, з палкими поцілунками, гарячими обіймами і навіть зі слізьми.
Раз якось хтось з таких провідачів приніс Тарасові великий портфель малюнків, що був у когось на схованці. Тарас вельми радів, розглядаючи малюнки з того портфеля. Між малюнками був акварельний ескіз Карла Брюллова. Шевченко подаровав його своєму учневі; потім дістав з-поміж тих малюнків «портрет якогось молодого чоловіка з свічкою в руці і спитав Суханова: чи вгадає, кого то намальовано? Суханов не вгадав. Тоді Тарас повідав, що то його власний і власної його роботи портрет, зроблений ще замолоду.
Того ж часу Шевченко подарував Сухановій власної роботи малюнок, зроблений тушем. Се та казарма, яку я згадував в нарисі про перше заслання поета. Сей малюнок інтересний ще й тим, що то була перша праця Тарасова на засланню. Б. Г. Суханов береже у себе в альбомі той малюнок, яко «святу цінність». Сей самий малюнок спричинився і неприязні, що сталася потім між Сухановою і художником.
Минуло більш року з того часу, як Шевченко подаровав той малюнок Н. Б. Сухановій. За сей час він вельми часто, попросту, коли тільки бажав, приходив до Суханових і став немов сім’янином їх. Якось став Тарас прохати Наталію Борисівну, щоб дала йому той малюнок, бо він хоче зробити з його фотографію. Сухановій здалося, що поет не говорить їй правди, але, щоб не образити його, відмовивши йому просто, вона сказала, що спитає у професора Пименова, що він скаже. Пименов був приятелем обох їх і щиро відповів, що Шевченко жалкує, що так легковажно позбувся того малюнка. Опріч того, Суханова зауважила, що альбом, куди заклеєно той малюнок, такий великий і коштовний, що якось ніяково давати його незнайомому їй фотографові, а через те вона написала Тарасові, що сама повезе альбом до відомого в той час фотографа Робиляра. Тарас відповів на те гнівно і перестав ходити до Суханових. Довго після того і сама Суханова, і приятелі її і Шевченка заходжувались всяким чином умовити Тараса Григоровича, щоб вернути добрі старі відносини. Нічого з тих заходів не вийшло 945.
Одначе високе поважання до нашого поета через оцю пригоду ні на одну волосину не поменшало в родині Суханових. Споминки Бориса Гавриловича дишуть не тільки сердечно-теплою любов’ю, але й глибоким поважанням до пам’яті свого славетного учителя.
Траплялося, що наш поет-художник давав, і доволі оригінально, лекції живопису і доні графів Толстих Катерині Федорівні. Інколи, було, зовсім несподівано по обіді зайде він до неї і каже:
«Серденько моє! беріть швидше олівець да ходімо».
«Куди се?» - питається Катерина Федорівна.
«Да я отам знайшов дерево; та ще ж чи не дерево! ходім!»
«Та де ж се чудо?»
«Та отут недалечко, на Середньому проспекті! 946 Ходім-бо вже швидше».
Ідуть і стоячи малюють вони в свої альбоми те дерево на «Середньому проспекті», а потім ідуть вони на набережжя Неви і любують з переливів тонів сонця при заході.
«Не відаю, - каже Катерина Федорівна, - кого з нас більш обгортав захват: чи мене - дитину, чи його, старого, що в своїй многострадальній душі зберіг таку силу дитячосвіжого почуття до краси природи» 947.
939 Киев[ская] стар[ина]. - Кн. II. - С. 229 - 238.
940 Основа. 1861. Кн. X. - С. 16.
941 IX. - № 68. - Ред.
942 Малюнок невідомий. - Ред.
943 Казарма (IX, № 70). - Ред.
944 Киев[ская] стар[ина]. - 1885. - Кн. II. - С. 238.
945 Ibidem. С. 239.
946 Назва вулиці на Васильєвському острові в Петербурзі.
947 Вестн[ик] Евр[опы]. - 1883. - [Кн. VIII].- С. 839.
Коментар
«...у його було, - як писав він до Щепкіна, - «таке безгрошів’я...» - З листа Шевченка до М. С. Щепкіна від 13 листопада 1858 р. з Петербурга.
Се та казарма... Сей малюнок ... то була перша праця Тарасова на засланню. - Малюнок «Казарма», виконаний сепією (а не тушшю), мистецтвознавці відносять до останніх півтора року заслання Шевченка - 1856 - липень 1857 рр. (IX, № 70); перед ним уже був великий мистецький доробок.
Попередня Наступна