(no subject)
Кониський О. Я. Тарас Шевченко-Грушівський: Хроніка його життя [На другому засланню (жовтень 1850 - серпень 1857), стор. 11]
VI
З усього того, що сказано мною вгорі, виразно можна собі уявити те становище матеріальне, духове і моральне, в якому карався геній українського слова в Новопетровському форті. Сам поет побут свій малює слізьми-кровію в своїх листах. «Побут і життя моє моральне таке огидливе, що й писати про його не хочеться. Живу я, можна сказати, жизню публічною, сиріч в казармах», - пише він до Козачковського 16 липня р. 1852 657. - Щодня муштруюся, хожу в калавур і т. ін. Одно слово: салдат, та ще який! Просто воронячий страхопуд! Вуси здоровенні, лисина завбільшки з кавун. Дві каплі води - «салдацький портрет», що змалював Кузьма Трохимович» 658. Останніми словами ніби жартує Тарас, але ми бачимо, ми серцем чуємо, як з-під того жарту капають гарячі сльози!
Майже одночасно пише він до другого свого старого приятеля Артемовського 659: «Наче скіпка та відколота, ношуся я без шляху по хвилях моря житейського. Впродовж оцих бідолашних п’яти літ де тільки мене не носило. З краю до краю ізходив степ киргизький і вздовж і впоперек переплив море Аральське, а тепер сиджу в Новопетровській фортеці. Стоїть вона на північно-східному березі моря Каспійського в пустині. Дійсна пустиня: пісок та камень; хоч би тобі травиця, хоч би тобі деревце! нема нічого! Навіть гори доброї нема. Просто чортзна-що! Дивишся, дивишся, да така тебе нудьга візьме, що хоч вішайся. Так же й повіситься ні на чому. Сподівався я довго, та й рукою махнув. В неволі родився, а помру, здається, солдатом. Та вже який би там не був кінець, аби швидше він приходив. Остогидло так жити».
Трохи згодя пише він до Бодянського 660: «В життю моєму радощів було мало, та, було, хоч на людські радощі подивишся, а тепер і чужого щастя не бачиш. Навкруги горе та пустиня; а в пустині казарми, а в казармах солдати; а солдатам які радощі до лиця? От в якій сфері я чеврію; опріч казарми, ніде не можна бути». «І досі (р. 1853) бояться дозволити мені захиститися де-небудь, опріч казарми», - додає поет-страдальник у листі до Броніслава Залєського 661. «Мені заборонено писати і малювати. От де дійсна і страшенна кара. Вже шість років мучуся я, - вболіває художник-мученик у листі до Артемовського 662, - без олівця та без красок. Горе, та й ще горе... Старіюся, слабую, мабуть, з нудьги та з неволі і не бачу краю сумної моєї перспективи.
Та без протекції, правда, його й бачити не можна. А у мене яка протекція? Правда, були деякі люде, але ж!
Одних уж нет, а те далече,
Как Пушкин некогда сказал...
І мені тепер зістається одно: ходити отут по степу, довго ще ходити та курникати:
Доле моя, доле моя! чом ти не такая,
Як інша, чужая.
657 Основа. - 1862. - Кн. IV. [С. 9].
658 Див.: Квітчине оповідання «Салдацький патрет».
659 Основа. - 1862. - Кн. VII. - С. 9.
660 Русс[кая] стар[ина]. - 1883. - Кн. IX. - [С. 642. Лист від 15 лист 1852 р.].
661 Киев[ская] стар[ина]. - 1883. - Кн. II. [С. 165].
662 Основа. - 1862 - Кн. VII. - С. 11.
Попередня Наступна
VI
З усього того, що сказано мною вгорі, виразно можна собі уявити те становище матеріальне, духове і моральне, в якому карався геній українського слова в Новопетровському форті. Сам поет побут свій малює слізьми-кровію в своїх листах. «Побут і життя моє моральне таке огидливе, що й писати про його не хочеться. Живу я, можна сказати, жизню публічною, сиріч в казармах», - пише він до Козачковського 16 липня р. 1852 657. - Щодня муштруюся, хожу в калавур і т. ін. Одно слово: салдат, та ще який! Просто воронячий страхопуд! Вуси здоровенні, лисина завбільшки з кавун. Дві каплі води - «салдацький портрет», що змалював Кузьма Трохимович» 658. Останніми словами ніби жартує Тарас, але ми бачимо, ми серцем чуємо, як з-під того жарту капають гарячі сльози!
Майже одночасно пише він до другого свого старого приятеля Артемовського 659: «Наче скіпка та відколота, ношуся я без шляху по хвилях моря житейського. Впродовж оцих бідолашних п’яти літ де тільки мене не носило. З краю до краю ізходив степ киргизький і вздовж і впоперек переплив море Аральське, а тепер сиджу в Новопетровській фортеці. Стоїть вона на північно-східному березі моря Каспійського в пустині. Дійсна пустиня: пісок та камень; хоч би тобі травиця, хоч би тобі деревце! нема нічого! Навіть гори доброї нема. Просто чортзна-що! Дивишся, дивишся, да така тебе нудьга візьме, що хоч вішайся. Так же й повіситься ні на чому. Сподівався я довго, та й рукою махнув. В неволі родився, а помру, здається, солдатом. Та вже який би там не був кінець, аби швидше він приходив. Остогидло так жити».
Трохи згодя пише він до Бодянського 660: «В життю моєму радощів було мало, та, було, хоч на людські радощі подивишся, а тепер і чужого щастя не бачиш. Навкруги горе та пустиня; а в пустині казарми, а в казармах солдати; а солдатам які радощі до лиця? От в якій сфері я чеврію; опріч казарми, ніде не можна бути». «І досі (р. 1853) бояться дозволити мені захиститися де-небудь, опріч казарми», - додає поет-страдальник у листі до Броніслава Залєського 661. «Мені заборонено писати і малювати. От де дійсна і страшенна кара. Вже шість років мучуся я, - вболіває художник-мученик у листі до Артемовського 662, - без олівця та без красок. Горе, та й ще горе... Старіюся, слабую, мабуть, з нудьги та з неволі і не бачу краю сумної моєї перспективи.
Та без протекції, правда, його й бачити не можна. А у мене яка протекція? Правда, були деякі люде, але ж!
Одних уж нет, а те далече,
Как Пушкин некогда сказал...
І мені тепер зістається одно: ходити отут по степу, довго ще ходити та курникати:
Доле моя, доле моя! чом ти не такая,
Як інша, чужая.
657 Основа. - 1862. - Кн. IV. [С. 9].
658 Див.: Квітчине оповідання «Салдацький патрет».
659 Основа. - 1862. - Кн. VII. - С. 9.
660 Русс[кая] стар[ина]. - 1883. - Кн. IX. - [С. 642. Лист від 15 лист 1852 р.].
661 Киев[ская] стар[ина]. - 1883. - Кн. II. [С. 165].
662 Основа. - 1862 - Кн. VII. - С. 11.
Попередня Наступна