(no subject)
Кониський О. Я. Тарас Шевченко-Грушівський: Хроніка його життя [На другому засланню (жовтень 1850 - серпень 1857), стор. 6]
З журналу поета 642 відаємо, що до військової служби і до військового стану у його була непоборена прирожденна антипатія. Знаємо, що коли йому вичитано конфірмацію, він сам собі сказав: «Не зроблять з мене салдата»; відаємо, що, по думці поета, «бравий жовнір менш за осла походить на чоловіка», тим-то поет «жахався й думки походити на бравого жовніра» 643. Вже ж і оцього самого досить на те, щоб військова муштра була про Шевченка не тільки осоружною, але пекельною мукою моральною. До того ще і фізична постать його не придатна була задля військової «освіти». Досить було подивитися на Шевченкову постать з рушницею на муштрі, щоб перейнятися і сміхом, і тугою. Людина він був трохи присадковата, пентюховата, не вдатен був ходити без перехилу з боку на бік, а від його вимагали маршировати з рушницею «рівно, наче по струні».
«Не досягти мені оцієї премудрості», - говорив з розпукою інколи після муштри Шевченко.
На муштрі більш за все допікав його Потапов «тихим учебным шагом». Задля людини з такою вайловатою постаттю, яка була у Шевченка, ледві чи можна примірковати гіршого мордованая і знущання, як муштровання «тихим учебным шагом». Я певен, що поміж моїх читачів вельми мало є таких, щоб тямили, що то таке «тихий учебный шаг». Тим-то й не завадить сказати кілька слів про його.
Незабутнього р. 1847 заведено було військову муштру і в тій школі, де я вчився. Таким чином, довелося і мені зазнати того «шагу». Я був тоді хлопцем-підлітком, значить, муштра не вельми гнобила мене; отже, й тепер, майже по 50 роках, коли я згадаю про той «тихий учебный шаг», дак наче хто приском сипне на мене! Яково ж то було коштовати той «шаг» Шевченкові, чоловікові 36-літнього віку? Мені здається, що найбільший мудрець не вгадає тієї розумної причини, з якої виводили потребу, щоб жовніри вміли ходити «тихим учебным шагом». От в чому наука оцього «шагу»: командир виводить повагом р-р-р-а-а-а-з! - а жовніри за його голосом, звісно, також повагом, здіймають ліву ногу все вгору та вгору доти, доки він веде свій «раз!» Уся штука в тому, щоб здіймати ногу так, щоб постать не подавалася ні назад, ні наперед, не колихалася, не тремтіла, була нерухомою; щоб коліна піднятої ноги не випручувалися вгору, щоб носок чобота не дрався вгору, а хилився вниз так, щоб закривав свою підошву, і, нарешті, щоб тоді, коли одну ногу витягуєм, друга стояла нерухомо усією підошвою.
Я цілком певен, що оця премудрость і не могла датися Тарасові при його постаті навіть і тоді, коли б він бажав її засвоїти. Тим-то я виразно бачу, як страждав поет на муштрі, і цілком йму віри Косарєву, що після муштри поет з розпукою було каже: «Не навчитися мені оцій премудрості, хоч ляж та й помирай!»
Страждання Шевченка від муштри були такі тяжкі, що їх не можна було не помітити.
Дехто з офіцерів говорив іноді Потапову: «Зглянься ти на Шевченка! Хіба таки ти сам не бачиш, що він зовсім не вдатен до муштри».
Потапов не вважав ні на що. «Мені, - каже, - треба відповідати за його перед начальством».
Раз якось після муштри один молодий офіцер мовив до Шевченка жартома:
«Що, брате! Ліпше б було, коли б знов вирядили тебе служити на морі або повернули на казана. Вам, запорожцям, ліпше до вподоби служба на чайці або на коні, ніж пішим».
«Ще ліпше б було зовсім мені не родитися або швидше вмерти», - відповів Тарас, повісивши голову, і дві буйні сльозини скотилися йому на вуси 645.
Молодий офіцер, здіймаючи таку бесіду, певна річ, не мав і на думці вколоти наболіле Тарасове серце; не тямив, сердешний, що своїм жартом, немов швайкою тією, він коле поета так, як ото свідчить Косарєв, у того покотилися сльози з очей.
Нам з вами, читачу мій, читаючи лишень про Шевченкові страждання на муштрі, трудно здержати своє серце, щоб воно не застогнало, щоб думки наші не обізвалися проти «розпинателів» нашого поета; а йому, переносячи на собі оті потаповські муштровання і знущання, не можна було і стогнати на муштрі; наче той саморух, він повинен був мовчки слухатися і коритися, бо інакше не можна було. Він тямив, що не тільки Потапов, а навіть «дядько» темний і п’яний, має право покарати його не тільки арештом, але й бійкою по тілу. Тим-то «серце, було, тремтить, аж замирає, - признається Шевченко 646, - а я собі мащу вуси, надягаю мундир і ставлюся перед лице отця-командира, а лице у його з хмелю червоне». - «Тепер», - каже він далі (тепер - значить вже р. 1857), - смішно, бо я вже до сієї гидоти призвичаївся, а яково то було мені тоді, коли я не вмів муштри і мусив похоронити в собі усяке людське почуття, та, зробившись бездушним саморухом, мовчки, не червоніючи, не полотніючи, слухати моральне напучування з вуст грабіжників та кровопійників! Е! тоді не до сміху було!.. Гидко, паскудно. Чи доживу я, - питається сам у себе Тарас, - до тієї радісної години, щоб оця моральна гидота зникла з моєї пам’яті? Ледві, бо вона повагом і глибоко в’їдалася в неї».
Знущався Потапов з Шевченка, не тільки муштруючи його з рушницею, але ще й «іспитами». Оце було, як стане рота лавами на муштру, підпилий ротний викличе наперед усіх нашого поета і почне ради глуму питати його з «словесності»: хто у тебе ротний начальник, хто батальйонний, дивізіонний і т. д. аж до міністра; як їх звати і величати? «Як бравий солдат повинен поводитися? За що він повинен любити Бога і своїх начальників, починаючи з «дядька» та капрального єфрейтора?» 647.
642 Записки..., 19 черв. [1857 р. (Кобзар. - Т. III. - С. 181)]
643 Ibidem. - [С. 19].
644 Киев[ская] стар[ина]. - 1889. - Кн. III. - С. 573.
645 Киев[ская] стар[ина]. - 1889. - Кн. III. - С. 573.
646 Записки... - С. 21. [(Запис від 20 черв. 1857 р. - Кобзар. - Т. III)].
647 Ibidem.
Попередня Наступна
З журналу поета 642 відаємо, що до військової служби і до військового стану у його була непоборена прирожденна антипатія. Знаємо, що коли йому вичитано конфірмацію, він сам собі сказав: «Не зроблять з мене салдата»; відаємо, що, по думці поета, «бравий жовнір менш за осла походить на чоловіка», тим-то поет «жахався й думки походити на бравого жовніра» 643. Вже ж і оцього самого досить на те, щоб військова муштра була про Шевченка не тільки осоружною, але пекельною мукою моральною. До того ще і фізична постать його не придатна була задля військової «освіти». Досить було подивитися на Шевченкову постать з рушницею на муштрі, щоб перейнятися і сміхом, і тугою. Людина він був трохи присадковата, пентюховата, не вдатен був ходити без перехилу з боку на бік, а від його вимагали маршировати з рушницею «рівно, наче по струні».
«Не досягти мені оцієї премудрості», - говорив з розпукою інколи після муштри Шевченко.
На муштрі більш за все допікав його Потапов «тихим учебным шагом». Задля людини з такою вайловатою постаттю, яка була у Шевченка, ледві чи можна примірковати гіршого мордованая і знущання, як муштровання «тихим учебным шагом». Я певен, що поміж моїх читачів вельми мало є таких, щоб тямили, що то таке «тихий учебный шаг». Тим-то й не завадить сказати кілька слів про його.
Незабутнього р. 1847 заведено було військову муштру і в тій школі, де я вчився. Таким чином, довелося і мені зазнати того «шагу». Я був тоді хлопцем-підлітком, значить, муштра не вельми гнобила мене; отже, й тепер, майже по 50 роках, коли я згадаю про той «тихий учебный шаг», дак наче хто приском сипне на мене! Яково ж то було коштовати той «шаг» Шевченкові, чоловікові 36-літнього віку? Мені здається, що найбільший мудрець не вгадає тієї розумної причини, з якої виводили потребу, щоб жовніри вміли ходити «тихим учебным шагом». От в чому наука оцього «шагу»: командир виводить повагом р-р-р-а-а-а-з! - а жовніри за його голосом, звісно, також повагом, здіймають ліву ногу все вгору та вгору доти, доки він веде свій «раз!» Уся штука в тому, щоб здіймати ногу так, щоб постать не подавалася ні назад, ні наперед, не колихалася, не тремтіла, була нерухомою; щоб коліна піднятої ноги не випручувалися вгору, щоб носок чобота не дрався вгору, а хилився вниз так, щоб закривав свою підошву, і, нарешті, щоб тоді, коли одну ногу витягуєм, друга стояла нерухомо усією підошвою.
Я цілком певен, що оця премудрость і не могла датися Тарасові при його постаті навіть і тоді, коли б він бажав її засвоїти. Тим-то я виразно бачу, як страждав поет на муштрі, і цілком йму віри Косарєву, що після муштри поет з розпукою було каже: «Не навчитися мені оцій премудрості, хоч ляж та й помирай!»
Страждання Шевченка від муштри були такі тяжкі, що їх не можна було не помітити.
Дехто з офіцерів говорив іноді Потапову: «Зглянься ти на Шевченка! Хіба таки ти сам не бачиш, що він зовсім не вдатен до муштри».
Потапов не вважав ні на що. «Мені, - каже, - треба відповідати за його перед начальством».
Раз якось після муштри один молодий офіцер мовив до Шевченка жартома:
«Що, брате! Ліпше б було, коли б знов вирядили тебе служити на морі або повернули на казана. Вам, запорожцям, ліпше до вподоби служба на чайці або на коні, ніж пішим».
«Ще ліпше б було зовсім мені не родитися або швидше вмерти», - відповів Тарас, повісивши голову, і дві буйні сльозини скотилися йому на вуси 645.
Молодий офіцер, здіймаючи таку бесіду, певна річ, не мав і на думці вколоти наболіле Тарасове серце; не тямив, сердешний, що своїм жартом, немов швайкою тією, він коле поета так, як ото свідчить Косарєв, у того покотилися сльози з очей.
Нам з вами, читачу мій, читаючи лишень про Шевченкові страждання на муштрі, трудно здержати своє серце, щоб воно не застогнало, щоб думки наші не обізвалися проти «розпинателів» нашого поета; а йому, переносячи на собі оті потаповські муштровання і знущання, не можна було і стогнати на муштрі; наче той саморух, він повинен був мовчки слухатися і коритися, бо інакше не можна було. Він тямив, що не тільки Потапов, а навіть «дядько» темний і п’яний, має право покарати його не тільки арештом, але й бійкою по тілу. Тим-то «серце, було, тремтить, аж замирає, - признається Шевченко 646, - а я собі мащу вуси, надягаю мундир і ставлюся перед лице отця-командира, а лице у його з хмелю червоне». - «Тепер», - каже він далі (тепер - значить вже р. 1857), - смішно, бо я вже до сієї гидоти призвичаївся, а яково то було мені тоді, коли я не вмів муштри і мусив похоронити в собі усяке людське почуття, та, зробившись бездушним саморухом, мовчки, не червоніючи, не полотніючи, слухати моральне напучування з вуст грабіжників та кровопійників! Е! тоді не до сміху було!.. Гидко, паскудно. Чи доживу я, - питається сам у себе Тарас, - до тієї радісної години, щоб оця моральна гидота зникла з моєї пам’яті? Ледві, бо вона повагом і глибоко в’їдалася в неї».
Знущався Потапов з Шевченка, не тільки муштруючи його з рушницею, але ще й «іспитами». Оце було, як стане рота лавами на муштру, підпилий ротний викличе наперед усіх нашого поета і почне ради глуму питати його з «словесності»: хто у тебе ротний начальник, хто батальйонний, дивізіонний і т. д. аж до міністра; як їх звати і величати? «Як бравий солдат повинен поводитися? За що він повинен любити Бога і своїх начальників, починаючи з «дядька» та капрального єфрейтора?» 647.
642 Записки..., 19 черв. [1857 р. (Кобзар. - Т. III. - С. 181)]
643 Ibidem. - [С. 19].
644 Киев[ская] стар[ина]. - 1889. - Кн. III. - С. 573.
645 Киев[ская] стар[ина]. - 1889. - Кн. III. - С. 573.
646 Записки... - С. 21. [(Запис від 20 черв. 1857 р. - Кобзар. - Т. III)].
647 Ibidem.
Попередня Наступна