33. П. О. КУЛІШ. 31 грудня 1844. Київ
Милостивый государь, Тарас Григорьевич!
Вы получили бы ответ гораздо скорее, если б я не отлучался из Киева. Теперь опять выезжаю и возвращусь в Киев в первых числах февраля. Михайло Владимирович довольно охотно раздал Ваши билеты и если Вы не получили денег, то это потому, что он не знал Вашего адреса, о котором спрашивал как-то у меня, да, верно, и забыл. Вы можете прислать часть на его имя, а часть (назначенную для передачи книгопродавцам) на имя Алексея Фроловича Сенчиллы-Стефановского или лучше на имя Осипа Дмитриевича Иванишева для передачи Сенчилле. Иванишев - смотритель училища. Этот же адрес может Вам служить и для сношений со мною.
Мне досадно, что Вы, не списавшись со мною, объявили мое имя в числе сотрудников, тогда как я понятия не имею о Вашем литературном предприятии. Объявление Ваше пахнет так сильно спекуляциею, что я решился было, как только выйдет в свет Ваша «Украина», написать рецензию и указать все ошибки, каких, без сомнения, будет бездна в тексте Вашей скороспелой книжки. Но время уменьшило мое негодование. Вы, господа, принимаясь с ребяческим легкомыслием за Малороссию, без советов людей, серьезно занятых этим предметом, вредите во мнении публики самому предмету и компрометируете нас. Выбачайте за сю мову!
В Харькове предположено издавать «Записки о Южной Руси» по славянах. Издатели: Н. Костомаров (он же и I. Галка), П. Кулеш, А. Метлинский (он же и Могила) и И. Срезневский. Там будут помещаться, кроме статей ученого содержания, и статьи в прозе и в стихах по-малороссийски. Неизвестно, сколько издадим в год книжек. Если Вы имеете что-нибудь новое, просим до гурту. Ваше имя также поставим в числе издателей на заглавном листке. Присылайте в Киев на мое имя, по известному адресу.
Чи в Вас там на столиці всі такії дурні, як Подберезький? Разом з Вашим и от него получил я письмо.
С должным уважением Ваш покорнейший слуга П. К[улиш].
1844, дек[абря] 31, Ки[ев].
В Киеве обо мне можете справиться в Училище. Вместе с картинками пришлите Сенчилле для меня «Кобзаря» Вашего. Это одно из Ваших сочинений, которое я уважаю.
Не купит ли какой-нибудь книгопродавец у меня рукописи под заглавием «Повести П. Кулеша». Тут помещены напечатанные некогда в «Киевлянине» и одна нигде не напечатанная, под заглавием «Самое обыкновенное происшествие». Том этот составит около 250 страниц. in-8°. Цена рукописи 80 р. серебр. Я желал бы, чтоб эта книжка предшествовала моему новому роману, которым я, наконец, благополучно разрешаюсь от бремени. Упомянутая рукопись уже процензерована киевским цензором.
Коментарі:
Подається за публікацією: Україна. - 1925. - № 1/2. - С. 79 - 80 (публікація М. М. Новицького), де лист надруковано за автографом, що зберігався серед матеріалів Шевченка у слідчій справі «Об Украино-Славянском Обществе».
Вперше надруковано: Киевская старина. - 1900. - № 9. - С. 304 - 305, текст неповний.
Дата в автографі, як її відтворено в журналі «Україна»: «1844, дек[абря] 31, Ки[ев]».
Відповідь на лист Шевченка, написаний приблизно в листопаді - на початку грудня 1844 р. Лист не зберігся.
...если б я не отлучался из Киева. - Час від часу П. Куліш виїжджав у різні місця Київської губернії за завданням «временной комиссии для собирания сведений о предметах древности в некоторых уездах Киевской губернии» (Шенрок В. П. А. Кулиш. Биографический очерк. - С. 24).
Михайло Владимирович... - Юзефович Михайло Володимирович (1802 - 1889), інспектор училищ, а пізніше помічник куратора Київського учбового округу. Як видно з цього листа, брав участь у поширенні Шевченкової «Живописной Украины». Знайомство П. Куліша з М. Юзефовичем відбулося завдяки М. Максимовичу (десь 1840 - 1841 року), який, намагаючись допомогти Кулішеві влаштуватись, «дал о нем самую лестную рекомендацию Юзефовичу» (Там же. - С. 20). При сприянні М. Юзефовича П. Куліш одержав посаду учителя російської мови в Луцькому дворянському училищі (в лютому 1841 р.), надрукував у Києві історичний роман «Михайло Чарнишенко, або Малоросія вісімдесят років назад» (див.: Дорошенко Д. П. О. Куліш, його життя й літературно-громадська діяльність. - К., 1918. - С. 12). Пізніше Куліш писав, що М. Юзефовичеві він «в первоначальном образовании своем обязан больше, чем кому-либо из предшествовавшего поколения».
Як родич Тарновських М. Юзефович у 40-х роках був близьким до українських діячів - М. Максимовича та М. Костомарова. Пізніше, після арешту Кирило-Мефодіївського товариства, його ставлення до українського національно-визвольного руху змінилось на вороже. Саме до М. Юзефовича як помічника куратора учбового округу звернувся 28 лютого 1847 р. провокатор - студент О. Петров, а 3 березня в присутності М. Юзефовича він написав донос кураторові округу О. Траскіну про існування таємного товариства. Про негідну поведінку М. Юзефовича під час арешту М. Костомарова див.: Н. И. Костомаров. Автобиография. Бунт Стеньки Разина. - К., 1992. - С. 139. Залишаючись на реакційних позиціях, брав участь у розробці заходів по забороні української мови 1863 та 1876 рр. (останні дістали неофіційну назву «юзефовичівського закону»).
Час знайомства Шевченка з М. Юзефовичем, очевидно, припадає на літо 1843 р. У листі до М. Костомарова Шевченко писав: «Як побачите Юзефовича, то поклоніться від мене». А вже 6 травня 1858 р. у щоденнику Шевченко згадував про нього як про «предателя киевского Юзефовича».
Листування П. Куліша і М. Юзефовича публікувалося у журн. «Киевская старина» (1899. - Кн. II - III).
Сенчило-Стефановський Олексій Фролович (1808 - 1861) - український художник, іконописний маляр, учитель малювання в Київській повітовій школі на Подолі, співробітник Тимчасової комісії для розгляду давніх актів у Києві. З Шевченком познайомився влітку 1843 р.; у 1846 р. вони брали участь у розкопках могили Переп’ятихи поблизу Фастова. У виданні «Древности, изданные Временной комиссией для разбора древних актов» (К., 1846) є 11 хромолітографованих таблиць з ілюстраціями до цієї могили, рисунки яких належать Шевченкові і О. Сенчилу-Стефановському, хоча, як писав Ор. Левицький, «мы не можем с точностью указать, какие именно рисунки принадлежат ему и какие другому сотруднику - рисовальщику Сенчилу-Стефановскому» (Левицкий Ор. Археологические экскурсии Т. Г. Шевченка в 1845 - 1846 гг. // Киевская старина. - 1894. - Кн. 2. - С. 236).
У листі до Г. Фундуклея від 16 липня 1847 р. Шевченко просив залишені у нього речі переслати в «Крепость Орскую» або передати «моему приятелю, сотруднику Археографической комиссии Алексею Сенчилу для. отправки ко мне».
У спогадах М. М. Білозерського говориться про О. Сенчила-Стефановського як про «великого приятеля Шевченка» і повідомляється, що «Сенчило листувався з Шевченком, і в нього було до двадцяти листів від Шевченка (нещодавно втрачених); листи були гумористичні; в одному Шевченко писав: «Коли б вас у Петербург виписать, дак там вас зробили б товкачем або підтовкачем» (див.: Спогади про Тараса Шевченка. - С. 163 - 164).
Іванишев Осип Дмитрович - наглядач Києво-подільського дворянського училища, де на той час працював П. Куліш, брат М. Д. Іванишева.
Мне досадно, что Вы, не списавшись со мною, объявили мое имя в числе сотрудников, тогда как я понятия не имею о Вашем литературном предприятии. - Повідомлення про видання «Живописной Украины» було надруковано в газ. «Северная пчела» 25 серпня 1844 р. Мотивом невдоволення П. Куліша були, очевидно, не якась там неприязнь до Шевченка чи небажання підтримати видання (як це часто намагалися пояснювати), а, скоріше, надзвичайна вимогливість, науковий педантизм, з яким Куліш ставився до всього, що писалося про Україну, про український народ. Це видно з наступних рядків його листа: «Вы, господа, принимаетесь за Малороссию без советов людей, серйозно занятых этим предметом, вредите во мнении публики самому предмету и компрометируете нас». У цьому зв’язку варто процитувати уривок з листа П. Куліша до М. П. Погодіна від 2 листопада 1843 р.: «Взяла меня досада, что всякий суется писать о Малороссии, тогда как во всем Русском царстве не насчитаешь и пяти человек, которые занимались бы постоянным ея изучением. (А она этого стоит.)». (П. О. Куліш. [матеріяли і розвідки]. Частина 1. - Львів, 1929. - Накладом наукового Товариства імені Шевченка. - С. 13).
Судячи зі слів П. Куліша «я понятия не имею о Вашем литературном предприятии», Шевченко не мав з ним якихось конкретних розмов. Як випливає із листа-відповіді П. Куліша від 5 червня 1844 р. («Присилайте Ваші картинки в Чигирин...»), інформація про видання «Живописной Украины» могла бути лише у втраченому тепер листі Шевченка до П. Куліша, написаному в травні 1844 р.
В Харькове предположено издавать «Записки о Южной Руси» по славянах. Издатели: Н. Костомаров (он же и І. Галка), П. Кулеш, А. Метлинский (он же и Могила) и И. Срезневский. - Йдеться про здійснене значно пізніше видання: Записки о Южной Руси. Издал П. Кулиш. - Том первый. - С.-Петербург, 1856; Том второй. - С.-Петербург, 1857. У другому томі цього видання П. Куліш надрукував Шевченкову поему «Наймичка» без зазначення імені автора. Шевченко був тоді у засланні, і видання його творів було заборонено. Шевченко захоплено зустрів «Записки о Южной Руси» (див. листи до М. М. Лазаревського і Я. Кухаренка за 1857 р.), а в листі до П. Куліша від 5 грудня 1857 р. він писав: «Боже мій, як би мені хотілося, щоб ти зробив свої Записки о Южной Руси постоянным периодическим изданием на шталт журнала. Нам з тобою треба б добре поговорить о сім святім ділі».
М. Костомаров, А. Метлинський та І. Срезневський, відомі українські письменники харківської школи романтиків, не стали співвидавцями «Записок о Южной Руси». Очевидно, задум Куліша не здійснився через тривалий розрив зв’язків між друзями, що наступив після розгрому Кирило-Мефодіївського товариства 1847 р.
Подберезький - Подберезький-Друцький Ромуальд (1813 - 1856), білоруський і польський літературознавець, поет і видавець. Шевченко познайомився з ним 1839 р. Р. Подберезькому-Друцькому належить перша згадка про Шевченка в польських періодичних виданнях. У тижневику «Tygodnik Petersburski» (Петербурзький тижневик. - 1842. - № 36), в рецензії на академічну виставку 1841 р. «Кілька слів про малярські твори в Петербурзькій академії мистецтв...» він схвально відгукнувся про картину Шевченка «Циганка-ворожка». У статті «Мальовнича Україна» високо оцінив це Шевченкове видання, як і загалом його талант художника і поета (Там само. - 1844. - № 950.
В Киеве обо мне можете справиться в Училище. - 1844 р. П. Куліш працював учителем історії та географії в Києво-подільському дворянському училищі (з 23 жовтня 1843 р. по 31 серпня 1845 р.) (див.: Шенрок В. П. А. Кулиш: Биографический очерк. - С. 24).
Не купит ли какой-нибудь книгопродавец у меня рукописи под заглавием «Повести П. Кулеша». - Твори в трьох томах під назвою «Повести П. А. Кулиша» вийшли у Петербурзі 1860 р.
Тут помещены напечатанные некогда в «Киевлянине» и одна нигде не напечатанная, под заглавием «Самое обыкновенное происшествие». - «Киевлянин» - український літературний і науковий альманах, видавцем якого був М. Максимович. Вийшло три випуски альманаху - 1840, 1841 і 1850 рр.
В альманасі «Киевлянин» П. Куліш надрукував свої оповідання: «О том, от чего в местечке Воронеже высох Пешевцов став», «О том, что случилось с козаком Бурдюгом на Зеленой неделе» (Киевлянин на 1840 год. - Кн. 1. - С. 205 - 228) та «Огненный змей. Повесть из народных преданий» (Киевлянин на 1841 год. - Кн. 2. - С. 181 - 288) Оповідання «Самое обыкновенное происшествие» було надруковано в журн. «Современник» (1846. - Т. XLIV. - Кн. 2. - С. 131 - 156).
...моему новому роману, которым я, наконец, благополучно разрешаюсь от бремени. - Йдеться, очевидно, про роман «Чорна рада». В журн. «Современник» за 1845 р. з’явилися «Пять глав из нового романа П. Кулеша «Черная рада» (Т. XXXVII. - Кн. 1-3. - С. 332-376; Т. XXXVIII. - Кн. 4 - 6. - С. 5 - 37, 135 - 196). У 1846 р. окремі частини цього роману друкувалися в журналах «Современник» і «Москвитянин». Через арешт у справі Кирило-Мефодіївського товариства Кулішеві не вдалося надрукувати «Чорну раду» окремим виданням. Лише 1857 р. роман вийшов українською і російською мовами.
Примітки за іншим виданням
Подається за публікацією Михайла Новицького, здійсненою з автографа, нині невідомого: М. Новицький. Шевченко в процесі 1847 р. і його папери // Україна. - 1927. - Кн. 1/2. - С 79-80.
Першодрук (зі значними пропусками): Н. Стороженко. Новые материалы для биографии Шевченка // КС. - 1900. - Сент. - Отд. І. - С. 304-305.
1. Йдеться, очевидно, про передплату на Шевченків альбом офортів «Живописная Украина».
2. З Олексою Сенчилом-Стефановським Куліш був знайомий по спільній праці у Києво-Подільському повітовому дворянському училищі, де той викладав малювання. 1845 року Сенчила-Стефановського як художника було залучено до діяльности Тимчасової комісії для розгляду давніх актів, працівником якої в грудні 1845 року став і Шевченко. Улітку 1846 року вони разом взяли участь у розкопах могили Переп’ятихи поблизу Фастова. Контакти Сенчила-Стефановського із Шевченком Куліш згодом оцінив негативно, мовляв, приятелі «бражничали» (П. Кулиш. Воспоминания о Николае Ивановиче Костомарове // Новь. - 1885. - Т. IV. - № 13. - С. 67).
Після того як Куліш виїхав до Петербурга, його стосунки з Сенчилом-Стефановським перервалися (поновилися в 1850-х роках).
3. Осип Іванишев з 1841 року був штатним наглядачем Києво-Подільського повітового дворянського училища, де з кінця того ж року викладав і Куліш. Як свідчать матеріали слідства, проведеного в Києві у справі Кирило-Методіївського братства, Іванишев і Куліш іноді бували один в одного вдома. Іванишев мешкав разом з братом Миколою, проте стосунки Куліша з останнім, мабуть, були здебільшого офіційні. Микола Іванишев від дня заснування Тимчасової комісії для розгляду давніх актів був її дійсним членом та діловодом.
4. Оголошення про те, що Шевченко готує альбом офортів «Живописная Украина» і що декілька естампів уже видано, опублікувала «Северная пчела» (1844. - 25 авг. - № 193). У ньому зазначалося, що художник має намір змалювати, окрім іншого, «важнейшие события, известные из бытописаний Южной России, начиная от основания Киева, имевшие влияние на судьбу обитателей того края». При тому, йшлося далі, Шевченко «воспользовался сведениями, почерпнутыми им от известнейших малороссиян: Буткова, Стороженка, Бодянского, Кулеша и пр.».
Як слушно відзначають коментатори останнього видання листів до Шевченка, мотивом Кулішевого невдоволення були не неприязнь до Шевченка чи небажання підтримати видання (як це часто намагалися пояснити), а радше надзвичайна вимогливість, науковий педантизм, із яким Куліш ставився до всього, що писали про Україну (Листи до Тараса Шевченка. - К., 1993. - С 216-217). Судячи з Кулішевих слів («я понятия не имею о Вашем литературном предприятии»), Шевченко не мав із ним якихось конкретних розмов про цей проект. Інформацію про плановане видання «Живописной Украины» Куліш отримав лише в Шевченковому листі, написаному навесні 1844 року (не зберігся). У листі-відповіді від 5 червня 1844 р. (№ 29) Куліш просив: «Присилайте Ваші картинки в Чигирин...» - однак, найімовірніше, відповіді не отримав.
5. Намір видавати періодичний літературно-науковий збірник у Куліша виник після зустрічі з Костомаровим у жовтні 1844 року в Києві. Під враженням від цього знайомства Костомаров писав Срезневському та Метлинському (лист від 23 жовтня 1844 р. з Рівного): «Познакомился я с Кулешом и нашёл в нём человека образованного, даровитого и глубоко знающего Украину. Он предполагает издать здесь повременное издание, которого цель была по преимуществу Русь южная. Материальные средства у него есть, потому что богатый помещик Тарновский (у публікації помилково: Гарновский. - Ред.) ассигновал для этого большую сумму; остановка за сотрудниками. Он предложил мне написать Вам, Измаил Иванович и Амвр[осий] Лукьянович, не захотите ли взять редакцию на себя, а он только был бы участником, или же, если б Измаил Иванович или Амвр[осий] Лукьянович взялся издавать с ним пополам так, что издание бы печаталось в Харькове, а издавалось в двух городах - в Харькове и Киеве. Я помещаю туда Хмельницкого, обработавши его и обогативши местными замечаниями. Польский литератор Грабовский, с которым я здесь познакомился, записывается решительным соучастником этого издания. У самого Кулеша есть много таких богатых материалов, что мне и во сне не снилось. [...] Хорошо бы было, если б поместить в предполагаемое издание повести Квитки» (Айзеншток 1929, с. 15).
Одним із керманичів цього так і не зреалізованого проекту був Срезневський. У листі до нього (від 13 лютого 1845 р. - № 41) Куліш детально обговорював характер майбутнього видання. Куліш і Срезневський мали різні погляди на його концепцію: перший прагнув зробити це видання за тематикою передовсім українським, другий - всеслов’янським. Кулішів переїзд до Петербурга унеможливив видавання збірника, про що Куліш писав Срезневському зі столиці (у листі від 10 грудня 1845 р. - № 60). Сумнів щодо здійснення цього наміру дещо раніше висловив у листі до Срезневського Костомаров: «Предположение издавать в Киеве нечто (підкреслення Костомарова. - Ред.) рушилось, потому что Кулиш уехал в Петербург, куда вызвал его Плетнёв для участия в „Современнике“; впрочем, быть может, возьму это дело на себя и я» (Харківська школа романтиків / Ред. А. Шамрая. - X., 1930. - Т. 3. - С. 341; лист від 4 листопада 1845 р.).
До ідеї випускати «Записки о Южной Руси» Куліш повернувся у другій половині 1850-х років. Видання, що врешті отримало ту саму назву, було задумано як серійне, проте Куліш зміг упорядкувати й видати лише перші два томи (у 1856 та 1857 рр. у Петербурзі).
6. Ромуальд Подбереський переклав етнографічні оповідання Куліша, опубліковані в «Киевлянине», вмістивши їх 1843 року в журналі Крашевського «Athenaeum»: «O tem dlaczego w miasteczku Woroneżu wysechł staw Pieszowiecki» та «O tem, co się zdarzyło z kozakiem Burdiugiem podczas Zielonych Światek» (Т. 1. - S. 132-149). Про ці переклади Куліш знав, можливо, від Ґрабовського. Див. прим. 1 до листа 14.
Шевченко був знайомий з Подбереським від 1839 року. Польському критику і видавцю належать одні з перших згадок про Шевченка в польській періодичній пресі (у 1842-1843 рр. у «Tygodniku Petersburskiemu»; див.: В. Г. Щурат. Перші польські голоси про Шевченка (1842-1844 рр.) // В. Г. Щурат. Вибрані праці з історії літератури. - К., 1963. - С 219-223).
Кулішеве листування з Подбереським невідоме.
7. До книжки «Повести П. Кулеша» мали увійти етнографічні оповідання 1840-х років. Окрім названих творів, автор, можна думати, мав намір перевидати й оповідання «Циган» з Гребінчиного альманаху «Ластівка» (СПб., 1841. - С. 362-370) та «Коваль Захарко».
Не отримавши відповіді од Шевченка, Куліш надіслав повісті Плєтньову разом із листом від 20 березня 1845 р. (№ 43), з тим же проханням - посприяти їх публікації окремим виданням.
1860 року в Петербурзі Куліш таки видав свої російськомовні твори у чотирьох томах під тією ж назвою: «Повести П. А. Кулиша». Проте жодний твір із циклу етнографічних оповідань у це зібрання не ввійшов (зрештою, як і роман «Михайло Чарнышенко...»).
8. Київськими цензорами на той час були Орест Новицький та Александр Фєдотов-Чеховський. Найімовірніше, саме останній був (або мав бути, якщо Куліш видавав бажане за дійсне) цензором його повістей. Див. прим. 4 до листа 25.
За вид: Пантелеймон Куліш. Повне зібрання творів. Листи. К.: Критика, 2005. - Т. I: 1841-1850 / Упоряд., комент. Олесь Федорук; підгот. текстів Олесь Федорук, Наталья Хохлова; відп. ред. Степан Захаркін. - С. 44-45, 384-386.