Пані Фаріон на шахті Брітаннія
Originally published at Живу в Глобальному Світі. You can comment here or there.
Можу я собі пофантазувати і уявити, що пані Фаріон - палкий промотер української мови у кордонах України, опинилася одного похмурого дощового дня у нас в Британській Колумбії у шахті-музеї Британнія? Чому б не пофантазувати, адже мені здається, що це пішло б на користь у її розумінні культури Донбассу.
У шахті-музеї зовсім немає кумачевого червоного кольору і коричневих свастик там теж немає. Тому, певно, пані Фаріон не ставала б рефлекторно в оборонну позу. Там все було англійською мовою, все жило і крутилося до 1956-го року, коли шахту закрили, а разом з цим прийшла в занепад і розїхалася по світу місцева громада. Залишилися лише декілька сот нащадків шахтарів, які зараз працюють в музеї-шахті. Всі усміхнені, заробляють на туризмі, живуть біля мальовничого океану, прямо біля туристичного олімпійського хайвею Sea To Sky.
А до 1950-го року ніякого хайвею не було. Не було ніякого наземного сполучення з світом, лише кораблем. І багатотисячна громада шахтарів жила притиснута високими горами до океану і абсолютно ізольовано. Двері не мали замків, було лише декілька поліцейських в порту, які займалися тим, що розвертали назад на корабель будь кого, хто не мав ніякого бізнесу з їх шахтою. Громада була заможна, навіть елітарна. В Америці, яка лише в ста кілометрах була Велика Депресія, а тут не було бідних, не було кричуще багатих. Кожен на шахті щодня міг загинути на важкій роботі під обвалом, від вибуху або зачахнути від скла в легенях, якого так багато в місцевій породі. Але громада дбала про хворих, про дітей, про фізичне здоровя. В музеї сотні фотографій спортивних змагань, гімнастика, рух, атлетизм були як культ.
Також не було чужих. Чужі розверталися і висилалися.
На стінах музею фотографії усміхнених шахтарів з 1930х, в засмальцьованих робах і атлетичних так нагадують картинки радянської пропаганди і також нагадують… європейський фашизм тих років. Європейські фашисти, зокрема французькі, приїзджали в 1930х в ці краї і намагалися їх підкорити. Але в музеї ні слова згадки про фашизм, про тоталітаризм - музей не про це.
Нумо спробував би хтось приїхати сюди в Британнію з Ванкувера або Калґарі і сказати про це суспільство як про тоталітарне, фашистське. Сказати тим шахтарям або їх нащадкам, що жили вони неправильно, закрито, сказав би щось про їх мову, звички… Хтось, як пані філолог Фаріон, хто не знає чим дихають шахтарі, які виклики перед ними, чого коштує їм їх світ, який вони собі побудували.
PS. Нажаль веб сайт музею ніяк не розповідає про громаду шахтарів. Але в самому музеї на стінах багато фотографій і текстів. При нагоді, коли наступний раз буду в музеї, треба зробити більше фото.