FAQ з "угорського питання" на Закарпатті
Весною цього року попросили мене написати такий от FAQ з "угорського питання" на Закарпатті для сайту "Факти.ICTV". Я й написав, хоча не дуже хотів, і далося мені то не дуже просто. Бо cам я щиро дивуюсь, а подекуди й заздрю людям, які можуть побувати в чужому краю день-два, а тоді з апломбом розповідати своїй аудиторії “Я там побував і у всьому розібрався”. Все своє життя, а це сорок два роки, я живу в закарпатському Берегові - а от не у всьому розібрався, і будучи й сам і журналістом, і публіцистом, і блогером, зазвичай, відмовляюсь від прохань колег розказати, що ж там у нас відбувається - але так, щоб усе по поличках. Та від долі не втечеш, і рано чи пізно доведеться таки розкладати. Добре, коли тобі дали перелік питань, на які спробуєш відповісти - максимально об’єктивно і при цьому суто суб’єктивно, з вже позабутою приміткою, як колись писали в соцмережах, “ІМХО”. Отже, відповідаю.
Що таке Закарпаття?
Закарпаття - це край, який приєднали до СРСР (формально, звісно, до УРСР, але в ті часи сама об’єктність начебто Української РСР була формальністю) під завершення 2-ї світової війни, офіційно в жовтні 1944, хоча всі формальності були оформленні аж на початку 1946-го, тож, майже два роки Закарпатська Україна (не плутати з швидкоплинною Карпатською Україною) існувала в невизначеному статусі, і про неї зараз відомо хіба історикам та філателістам (останні полюють за цінними поштовими марками цієї напівдержави). Достеменно невідомо, коли точно з’явилося саме поняття «Закарпаття» (скоріш за все, наприкінці 19-го століття), адже майже тисячу років край знаходився «під мадярами» - в Угорському королівстві, Австрійській імперії, Австро-Угорській Імперії, причому в складі чотирьох окремих комітатів, кордони яких дещо не збігаються з межами сучасної області. З 1920 по 1939 в якості автономного краю Підкарпатська Русь нинішнє Закарпаття перебувало в складі першої Чехословацької республіки, з 1939 по 1944 знов опинилося під владою Угорщини, і лише після 2-ї світової почалася українська історія краю - спочатку радянської України, а з 1991 - незалежної. Втім, тут треба додати, що з’єднатися з Україною мешканці краю мали намір задовго до сталінської анексії. Тут можна назвати принаймні дві значні віхи - створення Гуцульської республіки в 1919-му та проголошення Карпатської України в 1939-му. З іншої сторони, це прагнення поділяло далеко не все населення краю. Але так можна надто глибоко зайти за межі цього стислого екскурсу. Наразі ж Закарпатська область України - це регіон площею 12 800 км², з населенням в 1.25 мільйони людей, межує аж з чотирма країнами ЄС - Румунією, Угорщиною, Словаччиною і Польщею. З останньою, щоправда, зовсім невеличким шматком і без жодного пункту пропуску, на відміну від інших країн. Вирішити цей недолік намагаються вже давно, але поки що безрезультатно. Край відомий своєю багатонаціональністю, згідно перепису 2001 року (більше й не проводилося) на Закарпатті 80.5 % населення є українцями, 12 % - угорці, 2.5 - румуни, 2.4 - росіяни, 1.1 - цигани, 0.4 - словаки, і ще зовсім потрошку німців, білорусів, євреїв та поляків. Можна впевнено стверджувати, що циган в реальності значно, в рази, більше. А ще можна окремо розглянути русинське питання - але наразі я цього робити не буду. Додам тільки, що таким себе назвали близько 10.000 чоловік під час того єдиного перепису, хоча деякі нині принишклі русинські активісти обіцяли до 600 тисяч.
Чому Закарпаття межує з 4-ма країнами, а проблема з угорцями?
А от на це питання відповім так - це залежить від того, що вважати проблемою. У мене, приміром, з угорцями проблем нема. Хоча це якщо дуже коротко, бо насправді таки є. Угорська громада, на мій погляд, аж надто намагається законсервуватись сама у собі, і не прагне виходити на контакт з українською громадою навіть в аполітичних речах типу обговорення проблем нашого спільного міста Берегова. Берегово, яке носить заяложений журналістами штамп «столиці угорців України», і справді є найбільш угорським містом нашої держави, але про столицю вже давно не йдеться. Адже внаслідок масової міграції на історичну батьківщину та заміщення населення угорців в цьому 27-тисячному містечку вже давно не 75 %, як в 1990-м, а менше половини (згідно все того ж перепису - 48 % на 2001 рік, а зараз й того менше). Тим не менш Берегівський район залишається найбільш «угорською» адміністративною одиницею України - 76 % населення, в деяких селах цей показник навіть вищій. Другим іде Ужгородський - 33%, Виноградівський - 26 %, Мукачівський - 12 %. В решті районів кількість угорців коливається від майже 4 % (Хустський) до 0.02 (Міжгірський). На карті видно, що угорці Закарпаття (відтак, і України) проживають на смузі вздовж річки Тиса, що й дає декому з угорських активістів та політиків (як закарпатських, так і з Угорщини) підставу говорити про Притисянський автономний округ. Але й ця тема потребує окремного розгляду.
Угорці Закарпаття справді не знають української?
Дивлячись, хто. Серед молоді відсоток тих, що не знають українську, справді великий. Особливо по селах. Причин багато, але головна - ці молоді люди не бачать себе в Україні. Минулого року я був спостерігачем на ЗНО з української мови. Чимало учнів сиділи на іспиті з півгодини, а потім здавали практично порожні аркуші. Пізніше в бесіді з вчителем однієї з угорських сільських шкіл почув таке - мовляв, вони лише чекають закінчення школи, аби із угорським паспортом виїхати на заробітки (про паспорти - трохи нижче). Але - увага - на заробітки в Чехію! Бо там платять значно краще, аніж в Угорщині. Є й інша причина, про яку воліють не говорити наші патріотично стурбовані панове та пані на кшталт Лариси Ніцой. За чверть століття Україна так і не розробила нормальних підручників, за якими угорських дітей можна навчити складної слов’янської мови, котрою вони у себе в селах (та й в містах також) в побуті, з батьками й друзями, не користуються. Один з філологів якось казав мені, що за основу підручників з української для угорських шкіл взяті підручники для шкіл румунських. Хоча угорська й румунська - з абсолютно різних мовних груп. Ну й таке ще: уроків української в угорських школах має бути набагато більше. Для цього треба чесно визнати, що угорські діти її реально не знають, і викладати відповідно. Результати правильного викладання я бачив в Словаччині та Сербії, де молодь із значно більших угорських меншин дуже непогано говорять на цих також слов’янських мовах.
Щодо людей більш зрілих, то ті, що «родом з СССР», говорять як не українською, то російською. Чимало тих, хто пройшов школи життя в радянській армії, на виробництвах, заробітках «на сєвєрах» тощо, російську мову знають відмінно, а от українську засвоюють хто як хоче, в залежності від власних потреб. Знаю й таких, хто українською володіє чудово - і їх чимало. Не говорять ані українською, ані російською багато літніх людей. Або ж не показують своїх знань. Особливо часто це трапляється, коли до закарпатських угорців з камерою та мікрофоном лізе черговий наряд столичних журналістів, що приїхали за своєю порцією штампованої сенсації з серії «дивіться, тут все не по-нашому!». Настирливим журналюгам краще просто сказати «нет тудом» чи «нем іртем» (не розумію, не розмовляю), аніж бачити себе на ТБ в сумнівній якості. Тим паче що й українські канали українські угорці здебільшого не дивляться - благо, угорське ТБ закарпатські антени ловили навіть крізь «залізну завісу», і це було вікно в світ не лише для угорців. Бо з «найвеселішого бараку соціалістичного табору» в ефір навіть у похмурі серединні 1980-ті йшли й модна естрада, і легка еротика, і фільми на кшталт «Зоряних війн». Та що казати, якщо в 1986 році, коли в СРСР про якусь там чогось Перебудову лише почали писати передовиці копійчаних газет, в Будапешті на стадіоні виступав легендарний гурт «Queen»!
Чи справді там на органах місцевого самоврядування угорські, ЄСівські прапори, а українських часто й немає?
Неправда. На органах місцевого самоврядування в населених пунктах, де живуть угорці, дійсно поруч із прапором України висять угорські національні прапори. Причому вивішуються прапори у встановленому порядку, де прапор України передує угорському або розміщується вище. На будівлі міськради Берегова прапори вивішені в порядку, де першим йде прапор міста, далі - України, за ним - Євросоюзу (як мети, куди має крокувати наша держава), і тільки тоді угорський.
Як закарпатці отримують угорські паспорти ?
Тема угорських паспортів вже доволі давно стала однією з провідних у списку питань, які вважає за необхідне висвітлити ледь не кожен провідний столичний журналіст (ну й місцевий також). Чергової актуальності вона набула, коли українці дізналися, що в списку здобутків податківця-дзюдоїста Насірова є й паспорт громадянина Угорщини (хоча невдовзі з’явились офіційні спростування цієї інформації). До цього тему не раз підіймали в контексті небезпеки анексії Закарпаття Угорщиною по «абхазсько-осетинському сценарію» - спочатку, мовляв, роздадуть паспорти, а тоді… Скільки реально громадян України (серед яких більшість складають закарпатці) мають ще й паспорт громадянина Угорщини, достеменно невідомо, але можна стверджувати, що це близько 100.000 осіб. Принаймні, таку цифру озвучують угорські посадовці, які не приховують, що надають угорське громадянство мешканцям Румунії, Сербії та України (Словаччина ж це заборонила і суворо бореться). Процедура отримання угорського громадянства для закарпатця доволі проста - треба юридично довести, що його предки проживали на території Угорщини (себто, зокрема, й на Закарпатті до 1920 року, або в період між 1938-1944 рр.), а тоді, після оформлення документів, присягнути угорській державі - зробити це можна в найближчій прикордонній угорській сільраді. Можна й не морочитись, не шукати в архівах документів і не клястися у сільраді, а сплатити кому треба кілька тисяч євро - і паспорт громадянина Угорщини у тебе в кишені. Щоправда, останній шлях не надто надійний, сусідня держава почала вираховувати таких нових «громадян» явно чужого походження та офіційно позбавляти їх громадянства. Тепер про таких регулярно повідомляють закарпатські ЗМІ, подекуди в списках вирахуваних можна зустріти й відомі прізвища місцевих напівтіньових бізнесменів та інших яскравих персон.
А тепер головне: чим так приваблює закарпатців (і не лише їх, адже скористатися платною і не 100% гарантованою можливістю стати громадянином Угорщини прагнуть і тернополяни, і полтавчани) угорський паспорт? Відповідь перша і головна - свободою та можливостями. Наявність паспорта Угорщини дає закарпатцю можливість працювати в країнах ЄС без жодних робочих віз та інших обов’язкових документів чи обмежень. В берегівських газетах та буквально на стовпах безліч оголошень типу «Робота в… (Чехії, Угорщині, Німеччині). Наявність паспорта громадянина країни ЄС обов’язкова». Якої саме країни, зазвичай не уточнюється, але це всім відомо. Не мати на Закарпатті, а тим паче у Берегові, угорського паспорта - для багатьох це значить відчувати себе неповноцінним. Бо твої знайомі хоч завтра поїдуть працювати за кордон, де денний заробіток дорівнює твоєму тижневому, а ти не в змозі. Якщо проблеми заробітку тебе, щасливчика, не цікавлять, відчуєш себе другосортним в іншому, адже з паспортом громадянина Угорщини для тебе відкритий практично весь світ. Ну, точно вся Європа, причому без обіцяного й понині сумнівного «безвізу». І навіть Америка - купуй собі квиток і лети хоч у Каліфорнію, хоч у Нью-Йорк... Тому я особисто не обурюсь тим, хто оформив собі угорській паспорт. Так, він покривив душею і присягнув на вірність Угорській державі (воно, звісно, формальність, але…). Зате тепер він людина значно вільніша за тебе, і з можливостями, значно більшими, ніж у тебе. Sad, but true.
Тому й не дивно, що ініціативи «згори» про посилення боротьби з подвійним громадянством викликають у пересічних закарпатців неабияке обурення. Зводиться воно до тези, що «ця держава» мало що нічого не дає (навіть якщо й дає - субсидії, дитячі виплати, безкоштовні садки та школу), так ще й заробити заважає. Адже для більшості власників угорських паспортів ця червона книжечка - це не так засіб пересування, а насамперед засіб заробітку. В краї, де зарплата подекуди не перевищує й трьох тисяч на місяць, а «за парканом» ці гроші можна заробити за кілька днів, спроба позбавити людей можливості заробити при відсутності альтернативи очікувано сприйматиметься «в багнети». І відсутність патріотизму тут не аргумент. Знаю й добровольців війни на Сході, і навіть людей з радикально-націоналістичними поглядами, котрі не погребували оформити собі угорський паспорт. І це відносно молоді люди, а що вже казати про пенсіонерів, яким Угорщина платить пенсії, в рази більше, ніж вдома - навіть якщо в тій Угорщині вони в житті не пропрацювали ані дня? (Втім, це окрема тема, із своїми нюансами, варта окремого аналізу). І найцікавіше: Угорщина завбачливо не вимагає від українських підданих з де-факто подвійним громадянством відмовлятись від українського. І не видає інформації про них на вимогу української сторони. Відтак, боротьба з подвійним громадянством закарпатців приречена на неуспіх. А тому, може, час поговорити про визнання реальності - і законодавчо дозволити подвійне громадянство з державами, до яких у України нема претензій? А Росію, чиїм вкрай негативним досвідом (Придністров’я, Абхазія, Південна Осетія) люблять лякати обивателя, просто не включати в список держав, з якими можливе подвійне громадянство?
Яких політичних поглядів дотримується угорська община Закарпаття?
Щоб зрозуміти феномен угорської общини Закарпаття, яка всі 26 років незалежності на загальнонаціональних виборах (місцеві - то окрема тема, тут є давня внутрішньовидова боротьба двох партій, КМКС та ДПУУ, таких само псевдопартій, як і інші партії сучасної України) голосує за «партію влади», треба трошки зануритись в історію. І погуглити дивне словосполучення «Malenkij Robot». Воно не має ніякого відношення до робототехніки, так в сучасній угорській мові називають явище, маловідоме за межами Угорщини. Йдеться про примусову працю угорців, яких вивезли на територію Радянського Союзу після закінчення Другої світової війни. Спотворений російський вираз «малєнькая работа» (радянські військові говорили угорцям, що їх забирають ненадовго, на невеличку роботу) став називним. З території сучасної Угорщини, а також українського Закарпаття та румунської Трансільванії було примусово вивезено біля 600 тисяч угорських чоловіків, з яких додому не повернувся кожен третій. Про цю національну трагедію кілька поколінь радянських угорців говорили тільки пошепки. І, певно, наслідки її наклалися на свідомість сучасних пострадянських угорців: НЕ МОЖНА БУТИ ПРОТИ ВЛАДИ. Можна тримати фігу в кишені, можна перевіреним знайомим травити політичні анекдоти, але зовні, напоказ, треба бути лояльним. Певно, саме цим пояснюється, з одного боку, політична пасивність закарпатських угорців, з іншого - їхня інтегрованість в актуальний на даний час істеблішмент. Так, єдиний народний депутат-угорець в попередній Раді, Іштван Гайдош, був не лише у фракції Партії Регіонів, але й активно допомагав партії підвозом закарпатських тітушок (котрі, щоправда, не брали участі в найбрутальніших подіях Революції Гідності) і навіть засвітився на Антимайдані 18 лютого 2014 року. Він же ж до 2012 року очолював партію ДПУУ («Демократична партія угорців України») і понині очолює майже однойменну громадську організацію ДСУУ (де замість «партія» - «спілка»). Влада змінилася, і нині єдиним угорцем у Верховній Раді є Ласло (Василь) Брензович, голова партії «КМКС»-«Партія угорців України» (як і у випадку з політичним конкурентом, існує й однойменна громадська організація, в перекладі «Товариство угорської культури Закарпаття»). Не важко здогадатися, що входить він у фракцію БПП.
Про політичні розбіжності двох угорських партій, офіційно зареєстрованих Мінюстом, які активно залучаються до місцевих виборів на Закарпатті, варто писати окремо, хоча навряд чи це буде захоплююче читання.
Що таке «автономія» Закарпаття?
Беручись розмірковувати про автономію, слід розрізняти дві речі - ідею автономії Закарпаття та ідею автономії угорців Закарпаття. Це речі різні, хоча десь вони й накладаються, ще більше вводячи в оману стороннього спостерігача.
Все почалося з місцевого референдуму, який відбувся на Закарпатті 1 грудня 1991 року, одночасно з Всеукраїнським референдумом та виборами Президента України. На нього було винесене наступне питання: «Чи бажаєте Ви, щоб Закарпаття отримало статус самоврядної території, як суб'єкта у складі незалежної України і не входило в будь-які інші адміністративно-територіальні утворення?». 78 % тих, що взяли участь у цьому опитуванні, дали на питання відповідь «так», однак у подальшому результати референдуму були проігноровані центральною владою України, а відтак, і забуті. Хіба що час від часу спогади про цей плебісцит випливають у різних, здебільшого, спекулятивних цілях. В середині 90-х ці результати подавали як доказ прагнення до автономії краю активісти русинського руху, які на даний час практично зникли (за виключенням спорадичних і вочевидь провокаційних спалахів). Наразі ж, попри те, що ідеолог українського дезінтеграційного руху, Віктор Медведчук, почувається на Закарпатті як вдома (хто не в курсі, саме з цього регіону в 1998 році почали свою переможну ходу Україною «об’єднані соціал-демократи»), серйозних носіїв автономістської ідеї в краї нема - ані на рівні осіб, ані тим паче на рівні організацій чи партій.
Інша річ - ідея так званої Притисянської автономії. Як я писав в першій частині матеріялу, угорці Закарпаття історично проживають здебільшого вздовж річки Тиса. Відтак, ідея створити у місці їхнього компактного проживання окрему адміністративну одиницю не позбавлена сенсу, якщо ігнорувати, що така можливість не передбачена Конституцією. Та й щодо практики - ідея окремого району, видовженого на півтори сотні кілометрів, із адмінцентром у Берегові, з точки зору логістики, м’яко кажучи, недоцільна. Бо навіть сьогодні, в рамках сучасного Берегівського району, деякі віддалені села є глухою глибинкою, без перспектив на розвиток. Розв’язати проблему мала б оголошена владою України децентралізація (яка передбачає, зокрема, створення до шести територіальних громад на Берегівщині) - однак її реалізація по суті стоїть на місці, і не факт, що це погано. Почути від ідеологів створення Притисянської автономії (а це представники обох вищезгаданих угорських партій) переконливі аргументи на її користь марно. Принаймні, в ЗМІ не зустрінеш економічних викладок чи інфографіки, з якої б випливали хоч якісь переваги такої адміністративної одиниці. Єдиний слушний аргумент, що висувають прихильники округу - начебто інакше угорці Закарпаття, будучи розпорошені по адміністративних районах та виборчих округах, позбавлені можливості обирати гідного представника свого народу до парламенту України. Втім, на цей довід можна навести контраргумент, викладений в розділі Яких політичних поглядів дотримується угорська община Закарпаття? Може, справа не в відсутності спеціального округу, а в відсутності переконливих доктрин, за які б хотіли голосувати потенційні виборці - і не лише від угорської громади?
Оригінал публікації розміщений тут:
Ч. 1. Закарпатські угорці: майбутнє без України, російська у побуті, а заробітки - у Чехії
Ч. 2. Закарпатські угорці: чужий паспорт, легкі гроші та “не можна проти влади”
Що таке Закарпаття?
Закарпаття - це край, який приєднали до СРСР (формально, звісно, до УРСР, але в ті часи сама об’єктність начебто Української РСР була формальністю) під завершення 2-ї світової війни, офіційно в жовтні 1944, хоча всі формальності були оформленні аж на початку 1946-го, тож, майже два роки Закарпатська Україна (не плутати з швидкоплинною Карпатською Україною) існувала в невизначеному статусі, і про неї зараз відомо хіба історикам та філателістам (останні полюють за цінними поштовими марками цієї напівдержави). Достеменно невідомо, коли точно з’явилося саме поняття «Закарпаття» (скоріш за все, наприкінці 19-го століття), адже майже тисячу років край знаходився «під мадярами» - в Угорському королівстві, Австрійській імперії, Австро-Угорській Імперії, причому в складі чотирьох окремих комітатів, кордони яких дещо не збігаються з межами сучасної області. З 1920 по 1939 в якості автономного краю Підкарпатська Русь нинішнє Закарпаття перебувало в складі першої Чехословацької республіки, з 1939 по 1944 знов опинилося під владою Угорщини, і лише після 2-ї світової почалася українська історія краю - спочатку радянської України, а з 1991 - незалежної. Втім, тут треба додати, що з’єднатися з Україною мешканці краю мали намір задовго до сталінської анексії. Тут можна назвати принаймні дві значні віхи - створення Гуцульської республіки в 1919-му та проголошення Карпатської України в 1939-му. З іншої сторони, це прагнення поділяло далеко не все населення краю. Але так можна надто глибоко зайти за межі цього стислого екскурсу. Наразі ж Закарпатська область України - це регіон площею 12 800 км², з населенням в 1.25 мільйони людей, межує аж з чотирма країнами ЄС - Румунією, Угорщиною, Словаччиною і Польщею. З останньою, щоправда, зовсім невеличким шматком і без жодного пункту пропуску, на відміну від інших країн. Вирішити цей недолік намагаються вже давно, але поки що безрезультатно. Край відомий своєю багатонаціональністю, згідно перепису 2001 року (більше й не проводилося) на Закарпатті 80.5 % населення є українцями, 12 % - угорці, 2.5 - румуни, 2.4 - росіяни, 1.1 - цигани, 0.4 - словаки, і ще зовсім потрошку німців, білорусів, євреїв та поляків. Можна впевнено стверджувати, що циган в реальності значно, в рази, більше. А ще можна окремо розглянути русинське питання - але наразі я цього робити не буду. Додам тільки, що таким себе назвали близько 10.000 чоловік під час того єдиного перепису, хоча деякі нині принишклі русинські активісти обіцяли до 600 тисяч.
Чому Закарпаття межує з 4-ма країнами, а проблема з угорцями?
А от на це питання відповім так - це залежить від того, що вважати проблемою. У мене, приміром, з угорцями проблем нема. Хоча це якщо дуже коротко, бо насправді таки є. Угорська громада, на мій погляд, аж надто намагається законсервуватись сама у собі, і не прагне виходити на контакт з українською громадою навіть в аполітичних речах типу обговорення проблем нашого спільного міста Берегова. Берегово, яке носить заяложений журналістами штамп «столиці угорців України», і справді є найбільш угорським містом нашої держави, але про столицю вже давно не йдеться. Адже внаслідок масової міграції на історичну батьківщину та заміщення населення угорців в цьому 27-тисячному містечку вже давно не 75 %, як в 1990-м, а менше половини (згідно все того ж перепису - 48 % на 2001 рік, а зараз й того менше). Тим не менш Берегівський район залишається найбільш «угорською» адміністративною одиницею України - 76 % населення, в деяких селах цей показник навіть вищій. Другим іде Ужгородський - 33%, Виноградівський - 26 %, Мукачівський - 12 %. В решті районів кількість угорців коливається від майже 4 % (Хустський) до 0.02 (Міжгірський). На карті видно, що угорці Закарпаття (відтак, і України) проживають на смузі вздовж річки Тиса, що й дає декому з угорських активістів та політиків (як закарпатських, так і з Угорщини) підставу говорити про Притисянський автономний округ. Але й ця тема потребує окремного розгляду.
Угорці Закарпаття справді не знають української?
Дивлячись, хто. Серед молоді відсоток тих, що не знають українську, справді великий. Особливо по селах. Причин багато, але головна - ці молоді люди не бачать себе в Україні. Минулого року я був спостерігачем на ЗНО з української мови. Чимало учнів сиділи на іспиті з півгодини, а потім здавали практично порожні аркуші. Пізніше в бесіді з вчителем однієї з угорських сільських шкіл почув таке - мовляв, вони лише чекають закінчення школи, аби із угорським паспортом виїхати на заробітки (про паспорти - трохи нижче). Але - увага - на заробітки в Чехію! Бо там платять значно краще, аніж в Угорщині. Є й інша причина, про яку воліють не говорити наші патріотично стурбовані панове та пані на кшталт Лариси Ніцой. За чверть століття Україна так і не розробила нормальних підручників, за якими угорських дітей можна навчити складної слов’янської мови, котрою вони у себе в селах (та й в містах також) в побуті, з батьками й друзями, не користуються. Один з філологів якось казав мені, що за основу підручників з української для угорських шкіл взяті підручники для шкіл румунських. Хоча угорська й румунська - з абсолютно різних мовних груп. Ну й таке ще: уроків української в угорських школах має бути набагато більше. Для цього треба чесно визнати, що угорські діти її реально не знають, і викладати відповідно. Результати правильного викладання я бачив в Словаччині та Сербії, де молодь із значно більших угорських меншин дуже непогано говорять на цих також слов’янських мовах.
Щодо людей більш зрілих, то ті, що «родом з СССР», говорять як не українською, то російською. Чимало тих, хто пройшов школи життя в радянській армії, на виробництвах, заробітках «на сєвєрах» тощо, російську мову знають відмінно, а от українську засвоюють хто як хоче, в залежності від власних потреб. Знаю й таких, хто українською володіє чудово - і їх чимало. Не говорять ані українською, ані російською багато літніх людей. Або ж не показують своїх знань. Особливо часто це трапляється, коли до закарпатських угорців з камерою та мікрофоном лізе черговий наряд столичних журналістів, що приїхали за своєю порцією штампованої сенсації з серії «дивіться, тут все не по-нашому!». Настирливим журналюгам краще просто сказати «нет тудом» чи «нем іртем» (не розумію, не розмовляю), аніж бачити себе на ТБ в сумнівній якості. Тим паче що й українські канали українські угорці здебільшого не дивляться - благо, угорське ТБ закарпатські антени ловили навіть крізь «залізну завісу», і це було вікно в світ не лише для угорців. Бо з «найвеселішого бараку соціалістичного табору» в ефір навіть у похмурі серединні 1980-ті йшли й модна естрада, і легка еротика, і фільми на кшталт «Зоряних війн». Та що казати, якщо в 1986 році, коли в СРСР про якусь там чогось Перебудову лише почали писати передовиці копійчаних газет, в Будапешті на стадіоні виступав легендарний гурт «Queen»!
Чи справді там на органах місцевого самоврядування угорські, ЄСівські прапори, а українських часто й немає?
Неправда. На органах місцевого самоврядування в населених пунктах, де живуть угорці, дійсно поруч із прапором України висять угорські національні прапори. Причому вивішуються прапори у встановленому порядку, де прапор України передує угорському або розміщується вище. На будівлі міськради Берегова прапори вивішені в порядку, де першим йде прапор міста, далі - України, за ним - Євросоюзу (як мети, куди має крокувати наша держава), і тільки тоді угорський.
Як закарпатці отримують угорські паспорти ?
Тема угорських паспортів вже доволі давно стала однією з провідних у списку питань, які вважає за необхідне висвітлити ледь не кожен провідний столичний журналіст (ну й місцевий також). Чергової актуальності вона набула, коли українці дізналися, що в списку здобутків податківця-дзюдоїста Насірова є й паспорт громадянина Угорщини (хоча невдовзі з’явились офіційні спростування цієї інформації). До цього тему не раз підіймали в контексті небезпеки анексії Закарпаття Угорщиною по «абхазсько-осетинському сценарію» - спочатку, мовляв, роздадуть паспорти, а тоді… Скільки реально громадян України (серед яких більшість складають закарпатці) мають ще й паспорт громадянина Угорщини, достеменно невідомо, але можна стверджувати, що це близько 100.000 осіб. Принаймні, таку цифру озвучують угорські посадовці, які не приховують, що надають угорське громадянство мешканцям Румунії, Сербії та України (Словаччина ж це заборонила і суворо бореться). Процедура отримання угорського громадянства для закарпатця доволі проста - треба юридично довести, що його предки проживали на території Угорщини (себто, зокрема, й на Закарпатті до 1920 року, або в період між 1938-1944 рр.), а тоді, після оформлення документів, присягнути угорській державі - зробити це можна в найближчій прикордонній угорській сільраді. Можна й не морочитись, не шукати в архівах документів і не клястися у сільраді, а сплатити кому треба кілька тисяч євро - і паспорт громадянина Угорщини у тебе в кишені. Щоправда, останній шлях не надто надійний, сусідня держава почала вираховувати таких нових «громадян» явно чужого походження та офіційно позбавляти їх громадянства. Тепер про таких регулярно повідомляють закарпатські ЗМІ, подекуди в списках вирахуваних можна зустріти й відомі прізвища місцевих напівтіньових бізнесменів та інших яскравих персон.
А тепер головне: чим так приваблює закарпатців (і не лише їх, адже скористатися платною і не 100% гарантованою можливістю стати громадянином Угорщини прагнуть і тернополяни, і полтавчани) угорський паспорт? Відповідь перша і головна - свободою та можливостями. Наявність паспорта Угорщини дає закарпатцю можливість працювати в країнах ЄС без жодних робочих віз та інших обов’язкових документів чи обмежень. В берегівських газетах та буквально на стовпах безліч оголошень типу «Робота в… (Чехії, Угорщині, Німеччині). Наявність паспорта громадянина країни ЄС обов’язкова». Якої саме країни, зазвичай не уточнюється, але це всім відомо. Не мати на Закарпатті, а тим паче у Берегові, угорського паспорта - для багатьох це значить відчувати себе неповноцінним. Бо твої знайомі хоч завтра поїдуть працювати за кордон, де денний заробіток дорівнює твоєму тижневому, а ти не в змозі. Якщо проблеми заробітку тебе, щасливчика, не цікавлять, відчуєш себе другосортним в іншому, адже з паспортом громадянина Угорщини для тебе відкритий практично весь світ. Ну, точно вся Європа, причому без обіцяного й понині сумнівного «безвізу». І навіть Америка - купуй собі квиток і лети хоч у Каліфорнію, хоч у Нью-Йорк... Тому я особисто не обурюсь тим, хто оформив собі угорській паспорт. Так, він покривив душею і присягнув на вірність Угорській державі (воно, звісно, формальність, але…). Зате тепер він людина значно вільніша за тебе, і з можливостями, значно більшими, ніж у тебе. Sad, but true.
Тому й не дивно, що ініціативи «згори» про посилення боротьби з подвійним громадянством викликають у пересічних закарпатців неабияке обурення. Зводиться воно до тези, що «ця держава» мало що нічого не дає (навіть якщо й дає - субсидії, дитячі виплати, безкоштовні садки та школу), так ще й заробити заважає. Адже для більшості власників угорських паспортів ця червона книжечка - це не так засіб пересування, а насамперед засіб заробітку. В краї, де зарплата подекуди не перевищує й трьох тисяч на місяць, а «за парканом» ці гроші можна заробити за кілька днів, спроба позбавити людей можливості заробити при відсутності альтернативи очікувано сприйматиметься «в багнети». І відсутність патріотизму тут не аргумент. Знаю й добровольців війни на Сході, і навіть людей з радикально-націоналістичними поглядами, котрі не погребували оформити собі угорський паспорт. І це відносно молоді люди, а що вже казати про пенсіонерів, яким Угорщина платить пенсії, в рази більше, ніж вдома - навіть якщо в тій Угорщині вони в житті не пропрацювали ані дня? (Втім, це окрема тема, із своїми нюансами, варта окремого аналізу). І найцікавіше: Угорщина завбачливо не вимагає від українських підданих з де-факто подвійним громадянством відмовлятись від українського. І не видає інформації про них на вимогу української сторони. Відтак, боротьба з подвійним громадянством закарпатців приречена на неуспіх. А тому, може, час поговорити про визнання реальності - і законодавчо дозволити подвійне громадянство з державами, до яких у України нема претензій? А Росію, чиїм вкрай негативним досвідом (Придністров’я, Абхазія, Південна Осетія) люблять лякати обивателя, просто не включати в список держав, з якими можливе подвійне громадянство?
Яких політичних поглядів дотримується угорська община Закарпаття?
Щоб зрозуміти феномен угорської общини Закарпаття, яка всі 26 років незалежності на загальнонаціональних виборах (місцеві - то окрема тема, тут є давня внутрішньовидова боротьба двох партій, КМКС та ДПУУ, таких само псевдопартій, як і інші партії сучасної України) голосує за «партію влади», треба трошки зануритись в історію. І погуглити дивне словосполучення «Malenkij Robot». Воно не має ніякого відношення до робототехніки, так в сучасній угорській мові називають явище, маловідоме за межами Угорщини. Йдеться про примусову працю угорців, яких вивезли на територію Радянського Союзу після закінчення Другої світової війни. Спотворений російський вираз «малєнькая работа» (радянські військові говорили угорцям, що їх забирають ненадовго, на невеличку роботу) став називним. З території сучасної Угорщини, а також українського Закарпаття та румунської Трансільванії було примусово вивезено біля 600 тисяч угорських чоловіків, з яких додому не повернувся кожен третій. Про цю національну трагедію кілька поколінь радянських угорців говорили тільки пошепки. І, певно, наслідки її наклалися на свідомість сучасних пострадянських угорців: НЕ МОЖНА БУТИ ПРОТИ ВЛАДИ. Можна тримати фігу в кишені, можна перевіреним знайомим травити політичні анекдоти, але зовні, напоказ, треба бути лояльним. Певно, саме цим пояснюється, з одного боку, політична пасивність закарпатських угорців, з іншого - їхня інтегрованість в актуальний на даний час істеблішмент. Так, єдиний народний депутат-угорець в попередній Раді, Іштван Гайдош, був не лише у фракції Партії Регіонів, але й активно допомагав партії підвозом закарпатських тітушок (котрі, щоправда, не брали участі в найбрутальніших подіях Революції Гідності) і навіть засвітився на Антимайдані 18 лютого 2014 року. Він же ж до 2012 року очолював партію ДПУУ («Демократична партія угорців України») і понині очолює майже однойменну громадську організацію ДСУУ (де замість «партія» - «спілка»). Влада змінилася, і нині єдиним угорцем у Верховній Раді є Ласло (Василь) Брензович, голова партії «КМКС»-«Партія угорців України» (як і у випадку з політичним конкурентом, існує й однойменна громадська організація, в перекладі «Товариство угорської культури Закарпаття»). Не важко здогадатися, що входить він у фракцію БПП.
Про політичні розбіжності двох угорських партій, офіційно зареєстрованих Мінюстом, які активно залучаються до місцевих виборів на Закарпатті, варто писати окремо, хоча навряд чи це буде захоплююче читання.
Що таке «автономія» Закарпаття?
Беручись розмірковувати про автономію, слід розрізняти дві речі - ідею автономії Закарпаття та ідею автономії угорців Закарпаття. Це речі різні, хоча десь вони й накладаються, ще більше вводячи в оману стороннього спостерігача.
Все почалося з місцевого референдуму, який відбувся на Закарпатті 1 грудня 1991 року, одночасно з Всеукраїнським референдумом та виборами Президента України. На нього було винесене наступне питання: «Чи бажаєте Ви, щоб Закарпаття отримало статус самоврядної території, як суб'єкта у складі незалежної України і не входило в будь-які інші адміністративно-територіальні утворення?». 78 % тих, що взяли участь у цьому опитуванні, дали на питання відповідь «так», однак у подальшому результати референдуму були проігноровані центральною владою України, а відтак, і забуті. Хіба що час від часу спогади про цей плебісцит випливають у різних, здебільшого, спекулятивних цілях. В середині 90-х ці результати подавали як доказ прагнення до автономії краю активісти русинського руху, які на даний час практично зникли (за виключенням спорадичних і вочевидь провокаційних спалахів). Наразі ж, попри те, що ідеолог українського дезінтеграційного руху, Віктор Медведчук, почувається на Закарпатті як вдома (хто не в курсі, саме з цього регіону в 1998 році почали свою переможну ходу Україною «об’єднані соціал-демократи»), серйозних носіїв автономістської ідеї в краї нема - ані на рівні осіб, ані тим паче на рівні організацій чи партій.
Інша річ - ідея так званої Притисянської автономії. Як я писав в першій частині матеріялу, угорці Закарпаття історично проживають здебільшого вздовж річки Тиса. Відтак, ідея створити у місці їхнього компактного проживання окрему адміністративну одиницю не позбавлена сенсу, якщо ігнорувати, що така можливість не передбачена Конституцією. Та й щодо практики - ідея окремого району, видовженого на півтори сотні кілометрів, із адмінцентром у Берегові, з точки зору логістики, м’яко кажучи, недоцільна. Бо навіть сьогодні, в рамках сучасного Берегівського району, деякі віддалені села є глухою глибинкою, без перспектив на розвиток. Розв’язати проблему мала б оголошена владою України децентралізація (яка передбачає, зокрема, створення до шести територіальних громад на Берегівщині) - однак її реалізація по суті стоїть на місці, і не факт, що це погано. Почути від ідеологів створення Притисянської автономії (а це представники обох вищезгаданих угорських партій) переконливі аргументи на її користь марно. Принаймні, в ЗМІ не зустрінеш економічних викладок чи інфографіки, з якої б випливали хоч якісь переваги такої адміністративної одиниці. Єдиний слушний аргумент, що висувають прихильники округу - начебто інакше угорці Закарпаття, будучи розпорошені по адміністративних районах та виборчих округах, позбавлені можливості обирати гідного представника свого народу до парламенту України. Втім, на цей довід можна навести контраргумент, викладений в розділі Яких політичних поглядів дотримується угорська община Закарпаття? Може, справа не в відсутності спеціального округу, а в відсутності переконливих доктрин, за які б хотіли голосувати потенційні виборці - і не лише від угорської громади?
Оригінал публікації розміщений тут:
Ч. 1. Закарпатські угорці: майбутнє без України, російська у побуті, а заробітки - у Чехії
Ч. 2. Закарпатські угорці: чужий паспорт, легкі гроші та “не можна проти влади”