Великі Межирічі
Те, що назва поселення має «Великий» додаток до своєї назви нічого доброго не віщує. На відміну від Великого Новгорода, українські Велике Колодно, Великий Ходачків чи Велика Димирка нічим особливо великим, у тому числі й розмірами, не вирізняються. Хоча, пардон, у Великій Димерці на Київщині побудований великий завод «Кока-коли».
У Великих Межирічах кока-кола є лише в генделиках. Натомість, в пику своїм «великим» колегам тут є великий костел і великий палац. Вуаля!
Вперше про Межирічі згадується як про власність князів Корецьких в 1544-му. Не можу сказати ким точно, але підозрюю що житомирським старостою Богушем Корецьким на пагорбі між річечками Стави і Ставка будуються фортифікації. (Він же доклався до розбудови родинного замку в Корці).
Замочок, судячи з усього, був так собі. Вже не знаю з якої там причини, але його успішно захопили головорізи Беати Костелецької, вдови князя Іллі Острозького, котрий помер у молодому віці. Беата, як пишуть, була скупою та хтивою до багатств, які їй дісталися після чоловіка, до якого вона навіть не мала часу звикнути, й усе своє життя провадила дуже бурхливо: то наїжджаючи на маєтки своїх сусідів, то «заїдаючися» з ними, непокоячи й збурюючи старого короля і сейм, то, нарешті, вдаючись до авантюр з дочкою, нещасною Гальшкою й зятями; спричинювала багато голосних і драматичних сцен в краї.
Корецькі поруйноване сусідами та й козаками відбудовують. А на початку XVII століття замок додатково укріплюють високими земляними валами. Село розростається і навіть пишуть про надання йому маґдебурзького права. Проте здається, що дозвіл на самоврядування від короля отримав Межиріч, що біля Острога (на Вікі так і написано - «не варто плутати»).
Тим не менше, в часи Хмельниччини містечко було сотенним і навіть полковим центром Волинського полку. Тут знаходиться «офіс» полковника Івана Тарновського, одного з родоначальників знаменитого роду, знайомого нам, зокрема, по Качанівці. В Межирічах проходять переговори щодо чергового припинення українсько-польської війни.
У ті часи формальними власниками тутешніх земель вже є магнати Любомирські, на відміну від православних Корецьких - римо-католики. Коштом краківського воєводи Єжи Доменіка Любомирського у Межирічах фондується католицький колегіум ордена піарів. І, починаючи з 1702-го, упродовж майже чверті століття будується величний костел.
Піаристи (не плутати з піарщиками) - орден відносно молодий, заснований в 1617-му році в Римі з благословення папи Климента VIII. Діяльність монашого братства ґрунтувалась на просвітництві, саме цим орденом було створено першу в світі загальноосвітню безкоштовну школу.
Щоправда у якості побічного ефекту мав місце гучний педерастичний скандал, через що орден навіть закривали. Але потім монахів пробачили й братство існує досі. Хоч переслідування мали місце й пізніше, зокрема Російською Імперією, яка в рамках загальної кампанії 1830-х років закрила всі монастирі піаристів.
Величний, даруйте за банальне слівце, бароковий костел будувався за проектом люблінського архітектора Войцеха Ленартовича. Інтер’єр відрізнявся виразним декором, залишки якого можна побачити й зараз. А от від колегіуму, де навчалося до 250 учнів, як і від польського цвинтаря не залишилось вже нічого.
Ліричний відступ. В Межирічах я побував кілька разів. Це видно і за фотографіями. Але найкрутіші враження я дістав від перших відвідин.
Сутеніло, попереду було 300 км дороги до Києва. Безсніжна поки зима. Немов вимирле село і неймовірних розмірів мертвий костел на пагорбі. Він тягнув до себе, нависав, тиснув долу.
І мені конче захотілось подивитись на нього з середини. Нутрощі мертвого тіла. Знайшов розлам у стіні, схований у кущах. І стрибнув в темряву... Бррр.
Де подівся мій вічний прагматизм і обережність? Про це я подумав хвилин за десять блукань. Чомусь негайно уявив, як я ламаю тут ногу, не можу вилізти до світла. І згодом здивовані селяни розбирали б на гвинтики покинуту мертву машину...
На фото вище добре видно масштаб споруди.
Неподалік геть тендітно тулиться до старої брукованої дороги дерев’яна православна церква Петра і Павла, перебудована в 1848-му замість старішого храму.
Межиріцький палац спіткала дещо краща за костел доля. Будував його хорунжий граф Ян Стецький, причому на місці і з залишків старої фортеці. (Переказують, що Межиріцький маєток Стецький у попереднього власника з роду Яблонських банально виграв в карти).
Вважається, що проект розробляв італійський емігрант, котрий дослужився до польського королівського архітектора Доменіко Мерліні. В Україні його авторство приписують палацам в Маліївцях, Вороновиці та в Дубно. Проте за іншими даними автором Межиріцького палацу є визнаний тоді майстер Шимон Богуміл Цуг, виходець із Саксонії й очевидно що єврей за походженням.
До двоповерхової центральної будівлі в стилі пізнього класицизму галереями долучено два бокових павільйони. Парадний і садовий фасади прикрашені портиками з колонами. Збудовані колом будівлі оточують затишне внутрішнє подвір’я.
За ним за часів сина засновника Юзефа Стецького було розбито перший на Волині ботанічний сад. Деякі залишки пейзажного парку видно й досі.
Маєток після польського повстання початку 1830-х було конфісковано царським урядом. Що там було пізніше - не знаю. Зараз - школа-інтернат. Внутрішнє оздоблення розкішного колись палацу, як не дивно, місцями вціліло. І, ще дивніше, - останнім часом як мокре горить, але проводиться зовнішня реконструкція.
А ви кажете кока-кола!
Великі Межирічі на Google-картах. Проїзд на автомобілі від Києва - 300 км (біля 4 годин дороги), від Рівного - 48 км. Поруч варто подивитись на храми й замок в Корці, замок у Губкові, костели в Невіркові й Моквині, монастир і залишки садиби в Гощі.
