Puno, Uros Islands, Altiplano, Colca canyon - Перу 6
Продовження
Перша частина- Паракас, о-ви Баєстас, місто Наска.
Друга частина - Пампа Галєра, Пукіо, Абанкай.
Третя частина - Куско, Саксауйаман, Салінас, Оянтайтамбо
Четверта частина - Мачу Пікчу
П"ята частина - Ойянтайтамбо, південна частина Перу
На 3800 м над рівнем моря, коло найбільшого високогірного судохідного озера в світі, здається, що ти - на вершині світу. Плаский рельєф Альтіплано продовжується нескінченною гладдю озера. Озера, яке подарувало інкам бога.
Саме тут повстав Віракоча в час темряви і потопу, щоб створити світло. Він також створив сонце, місяць та зірки. Потім високому бородатому білому богу в довгому одязі з посохом заманулось створити людей. Віракоча видихнув на валуни каменю, і оживив їх. Він навчив їх землеробству, лікував хворих, і найголовніше - закликав їх бути добрими та справедливими. Однак, не всюди приймали Віракочу добре. В одному з поселень люди хотіли закидати його камінням. Віракоча підняв вперше свою зброю, та розплавив камені. Побачивши таку силу, люди кинулись навколішки благати прощення. Але Віракоча не збирався карати їх. Він продовжував вчити людей жити в гармонії з природою. І ось, через якийсь час, Віракоча став повністю задоволеним своїм творінням. Він пішов до моря, ввійшов у хвилі та зник, пообіцявши перед тим повернутись.
Але озеро, як живий організм, подарувало світові ще одне диво - людей, що рятуючись від нападів інших племен, почали жити на островах, сплетених з тотори (тростяника). Ці люди вірять, що саме вони є прямими нащадками перших людей, створених Віракочі.
Тисячоліттями вони жили у повній гармонії з природою, слідуючи заповідям доісторичного бога. Вони називають себе "Los Hombres Del Lago" - люди озера, народ Урос. Вони жили століттями з озера: їли озерні рослини, ловили рибу, полювали на озерних тварин і птахів. Уру ніколи не обробляли землю, не вигодовували свійських тварин, і починали плавати в холоднющій (11 С) воді скоріше, ніж ходити.
Однак, на початку 20-го століття все змінилось.
З приходом цивілізації, на береги озера Тітікака прийшла небезпека у вигляді копалень та землеобробних господарств. Забруднення від цієї діяльності знищило тисячі тварин та птахів. Риба, що колись сягала 70 см в довжину, стала мілкою, та й її вже не так багато. Зникли вгодовані дикі тварини. Загинули рослини, що виконували одну з найважливіших функцій в житті Урос - годували і лікували людей. Колись вони пили воду з озера, зараз вони змушені привозити джерельну воду з суші. Вони змушені займатись вигодовуванням тварин та риболовлею на продаж.
Багато хто займається тільки обслуговуванням туристів, втрачаючи при цьому устрій життя предків.
Життя стало складнішим, а принади цивілізації сильнішими. Молодь часто йде з островів в пошуках кращого життя, однак, мало хто з них по справжньому задоволені цим. Цивілізація знищила ізоляцію щасливих та здорових людей, даючи взамін непотрібні їм речі, хвороби та чужу релігію.
Щоправда, островитяни далі поклоняються своїм прадавнім богам, суміщаючи це з християнством. Вони ховають своїх померлих на спеціально відведеній землі.
Дуже цікавий процес створення островів: спочатку в мілководдях нарізають блоки кореневища тотори (тростяника) разом з грунтом. Ось так виглядають ці мілководдя
А от ці зелені паростки, що виглядають як порей, і є тотора, яку островитяни з задоволенням вживають і в їжу.
Потім їх транспортують на місце острова, скріпляють разом, зафіксовують канатами та довгими палками до дна озера, і зверху настилають шар свіжозрізаної тотори. Кожні 10 днів Урос накладають новий шар, і так до безкінечності. Готовий острів має товщину коло 2,5 метрів і може прослужити до 30 років. Він достатньо стабільний для того, щоб утримувати на собі будівлі, які зроблені з того ж матеріалу.
Ось тут місцевий житель демонструє макет острова.
Люди Урос відомі також своїми унікальними предметами рукоділля
Островів налічують понад 40. Переважно на одному острові мешкає одна родина. На тому, що відвідали ми жило коло десятка осіб - три покоління однієї сім"ї. Люди дуже привітні, з задоволенням розказують про свій побут, історію. Вони розмовляють іспанською з м"яким акцентом, оскільки їх рідна мова - аймара, мова племені, що споріднилось з Урос. Багато хто теж досить терпимо може пояснити дещо англійською. Жінки вплітають у волосся китиці, розмір та колір яких залежить від сімейного статусу
Приготування їжі відбувається на глиняній печі, що розташовується на подвір"ї на кам"яних плитах. Пожежі тут рідкість, незважаючи на специфіку. Палять в цій печі ... ну звісно ж сухою тоторою, благо, цього добра під ногами повно.
Колись урос переміщались по озеру тільки на тростяних човнах. Однак, побудова такого човна триває рік, а "термін експлуатації" відносно короткий, тому й тут цивілізація взяла своє - все більше використовують моторизовані сучасні човни, а на тростяних катають туристів.
Існує й головний, порівняно великий острів, де знаходяться будинки спільного користування. Тут же є й імпровізований акваріум з рибою, яку тримають для приготування в їжу.
Деякі будинки на великому острові мають скляні вікна, а також панелі сонячних акумуляторів.
Дітки, як і всюди в Перу, проводять час з батьками, незалежно від того, чим вони займаються: продають сувеніри, рибалять, майструють.
А так живуть вівці та інша домашня живність на островах. І огорожі не треба - навкруги вода.
Ми провели незабутній час на цих унікальних островах, спілкуючись з людьми, проникаючись їх клопотами та побутом. Що сказати... цивілізація невмолимо наступає, даючи багато благ, але водночас руйнуючи непорівняльно більше. Планета втрачає неповторні народи, мови, флору та фауну, роблячи безліч людей нещасними, та даючи лише купці "щасливчиків" видимість прогресу і благодаті.
Але час спливав, і наступним пунктом нашої подорожі був каньйон Колка, до якого треба було подолати 300 км. Ми повернулись до Пуно, забрали авто з паркінгу, речі з хостелу, і вирішили проїхатись по місту. Дуже швидко зрозуміли, що нічого цікавого, крім діток, які саме висипали на вулиці після школи, нема. Сірі вулиці, розмальовані рекламою кандидатів у президенти, дуже багато людей на вулиці, і ще більше автівок на дорогах.
Ми виїхали з міста у напрямку на північ до селища Кабанаконде. Дорога була досить нецікавою, оскільки Альтіплано (високогірне плато) рівне і пустельне. Дерев уже немає (висота коло 4000 м над рівнем моря). Це плато друге по величині після Тібету. На заправці було лише якесь незрозуміле пальне з октановим числом 80, але їхалось як на воді. Розріджене повітря, погане пальне і пряма чудова дорога, що може бути більш депресивним? Ми їхали заледве 80-90 км на годину. Через кпару годин краєвид почав змінюватись.
Ми в"їхали на територію заповідника Mirador Alto Lagunillas. Не дивлячись на всю пустельність плато, тут водяться різноманітні представники фауни: альпаки, боязкі вікуньї, лисиці, лами, шиншили, і навіть фламінго. Так, саме тут у цьому страшному холоді, розрідженому повітрі живуть фламінго, яких приваблює велика кількість солончаків Альтіплано.
На цьому проміжку дороги є кілька, я б сказала, хуторів. Там живуть люди, що займаються розведенням альпак і лам, попутно підторговуючи сувенірами на цій одній з найважливіших трас Перу.
Ближче вечора ми доїхали до краю каньйону Колка. Це була найвища точка нашої подорожі: 4875 метрів над рівнем моря. З"явився сніг на схилах, і ми почали спуск серпантином вниз
Як і завжди, стемніло рівно о 6 вечора, і ми вже у повній темряві доїхали до міста Чівай. Нам залишалось подолати всього 40 км до місця нашої ночівлі, тобто десь через 40-50 хвилин ми б мали доїхати. Але не так сталось, як гадалось...
Дорога раптово ... закінчилась, і почалась вузька, запилена грунтівка. Видимість була нульова. Їхали ми, як в тумані, ці 40 км "якихось" 2,5 години. Здавалось, що наша маленька машинка зараз розсиплеться на цій трясучці. І от несподівано бездоріжжя закінчилось так само раптово, як і почалось: ми виїхали на ідеально рівну асфальтовану дорогу. Це було поселення Кабанаконде. Ми досить швидко знайшли наш хостел "Пачамама", поселились, і нарешті повечеряли. Обрали з меню креольський суп і стейк з альпаки - дуже смачно.
Невдовзі, розморившись від їжі, вирішили йти відсипатись. І тут нас чекав ще один перуанський сюрприз - кімнати не опалювались, на вулиці було нижче нуля, а в якості ковдри нам постелили по чотири важких шерстяних покривала. Ми питали місцевого, як же вони собі радять в такому цілорічному холоді, і він відповів, що вони просто сплять в одязі. Ну що сказати, взявши з них приклад і не ризикнувши роздягатись, ми провалились в сон, якщо можна назвати сном лежання під бетонними плитами )))
На цьому закінчився шостий день нашої подорожі. На наступний день нас чекали нові пригоди, краса каньйону, кондори і багато іншого.