довбаний сюрреалізм
Складалось враження, що я є одним з персонажів реклами в стилі - натисніть кнопку, щоб додати більше екшену, втім кнопки ніби ніхто й не натискав. Можливо механізм ситуації було задіяно вже самим опусканням жетону в автомат.
Вагон, поїзд розганяється і тут просто відпочиває фантазія усіх "нелюбітєлєй бабушек в метрополітенє". Якась пані непохитно розташувалась посеред проходу, втім я вміло проковзую між нею та чуваком з великою коробкою, що сидить, поставивши її не найкращим чином. Коробка довга і неповоротка, втім мені вдалось - я вже посередині вагону, ловлю розсіяне освітлення і продовжую читати*. І тут Вона, не так вміло проштовхується, зачіпляється за коробку, летить долілиць на підлогу вагону (людей, тих, що стоять, поряд напрочуд мало). В мене в мозку стається slow-motion та втім я безпорадно отримую удар головою по бедру (вже в очікуванні величезного синяка). Від удару мене заносить на чоловіка поруч, він трохи турботливо (турбуючись про себе) відступає і продовжує розмову. Я намагаюсь допомогти жінці, вона ігнорує мене, чіпляється за сидіння, стає на коліна, от вона вже встала, і моститься на от тому вільному місці, заради якого і була уся ця дія, Вона тримається трохи за голову. Я оглядаюсь навколо і розумію, що жоден, жоден не підвівся хоча б у спробі допомогти людині підвестись. А чоловік, чия коробка брала не останню участь у цьому сюрреалістичному сюжеті просто підсунув її до себе і втупився поглядом десь в іншу сторону. Типу я ніц не бачив, а ви хіба бачили?
Виправдання такому ігнору могла б отримати пара, що вийшла на наступній - жінка і дуже п"яний чоловік, її напевне настільки поглинуло розчарування, що вона і правда не помітила. Хоча сome on!
А підсумовуючи це все через політичну призму - в котре хочу відмітити, що з нас давно зробили зомбачів, які щасливі, що ще живі і мають роботу і зарплату. Все інше - це вже розкіш, яку ми не заслужили. Нормальний транспорт, адекватне ставлення - та де там, це щось ефемерне і утопічне, головне вижити самому. Така собі нація "тєрпіл", чомусь вкрадається мені це слово з якогось бандитського фільму.
Ну і на завершення історія про ліфт. Ліфт в нашому будинку - річ автономна і не підвладна інженерній логіці. Одного натискання кнопки - не достатньо, треба придумати цілу комбінацію, аби потрапити на потрібний поверх, якщо тобі не до вподоби ходити темними сходами, що не бачили електричного освітлення за останні 5? 10? років. Романтизму поїздці в ліфті додає перегар якогось сусіда, який таки потрапляє в пункт призначення з 3ї спроби, з допомою жіночки, що проїхавши відрізок 1-4 декілька разів, втрачає терпіння. І лишаючи по собі лише фразу "Бл*ть, зає**ло, буду тут ше кататися і так на автобусі їхала 3 години" виходить знову на 1му.
Пропустивши деякі подробиці про автобусну поїздку, цією фразою, а точніше її початком і підсумуємо враження від "діставання" додому.
=========
* Автор можливо не є важливим в даному описі, втім захоплено читаючи 2гу книжку поспіль - хочу порекомендувати Є. Положія усім любителям української літератури.