нє віні коня, віні дорогу
мені трохи боляче читати дедалі частіші пости і чути дедалі частіші вислови про нашу "ідіотську країну".
три пости назад я написала про приклад, який треба собі затямити. не країну, треба винити людей, а найліпше - самих себе за лінощі пояснити і научити, якщо я і ви є носієм культури і самоосвіти. країна не причому. з себе спитаймо.
кількість дебілів на квадратний метр з тих часів, коли я завела цей щоденник, між іншим, істотно зменшилась, хоча в геометричній прогресії збільшилась кількість інтернет-користувачів.
коли я прийшла в жж, багато україномовних юзерів чомусь писали російською, і орієнтувались на російський естеблішмент і догоджали російським опініон мейкерам (авторитетам-тисячникам) російського сегменту лайвджорнал.
мало яка країна була такою квітучою, і мало яка так постраждала від ідіотичного вандалізму її жителів. ніхто нам не винен. ми не вміємо поки що давати раду простому принципу "свій до свого по своє". є радикальні і недовгі по тому розчаруванням приклади, коли принципово підтримка українського тільки за приналежність, але не за якість і чесність, призводять до ще більшої українофобії, розчарування.
якби порівняти читальність дописів нинішніх моїх і старих, то в старих це був крик одинокого в пустелі, хто не тільки думав про косметику і машину в кредит. мало хто з найближчого оточення мене розумів в категоріях, які тепер очевидні.
Мар'яна П'єцух сьогодні написала кількома словами те, що я би не змогла виразити так влучно і лаконічно. раніше вона була однією з тисячі галицьких дівчаток, що іноді хотілось сказати: ти не туди дивишся, прокинься. Бурковська теж раніше була дєвочкой з солярія, а тепер це уже потроху набирається величина, що просто без дурного кокетського понту. вона сама виховує Федчика, і так як потрібно, я вважаю.
а що дедалі яскравіще вскриваються гнійні нариви ментальності, що більше вони контрасні, то більше очєвідєн ад і як робити не треба. уже є гарні приклади, уже трохи скресає лід. то я думаю - добра звістка вже недалеко.
невсеремось.
три пости назад я написала про приклад, який треба собі затямити. не країну, треба винити людей, а найліпше - самих себе за лінощі пояснити і научити, якщо я і ви є носієм культури і самоосвіти. країна не причому. з себе спитаймо.
кількість дебілів на квадратний метр з тих часів, коли я завела цей щоденник, між іншим, істотно зменшилась, хоча в геометричній прогресії збільшилась кількість інтернет-користувачів.
коли я прийшла в жж, багато україномовних юзерів чомусь писали російською, і орієнтувались на російський естеблішмент і догоджали російським опініон мейкерам (авторитетам-тисячникам) російського сегменту лайвджорнал.
мало яка країна була такою квітучою, і мало яка так постраждала від ідіотичного вандалізму її жителів. ніхто нам не винен. ми не вміємо поки що давати раду простому принципу "свій до свого по своє". є радикальні і недовгі по тому розчаруванням приклади, коли принципово підтримка українського тільки за приналежність, але не за якість і чесність, призводять до ще більшої українофобії, розчарування.
якби порівняти читальність дописів нинішніх моїх і старих, то в старих це був крик одинокого в пустелі, хто не тільки думав про косметику і машину в кредит. мало хто з найближчого оточення мене розумів в категоріях, які тепер очевидні.
Мар'яна П'єцух сьогодні написала кількома словами те, що я би не змогла виразити так влучно і лаконічно. раніше вона була однією з тисячі галицьких дівчаток, що іноді хотілось сказати: ти не туди дивишся, прокинься. Бурковська теж раніше була дєвочкой з солярія, а тепер це уже потроху набирається величина, що просто без дурного кокетського понту. вона сама виховує Федчика, і так як потрібно, я вважаю.
а що дедалі яскравіще вскриваються гнійні нариви ментальності, що більше вони контрасні, то більше очєвідєн ад і як робити не треба. уже є гарні приклади, уже трохи скресає лід. то я думаю - добра звістка вже недалеко.
невсеремось.