різдвяна казка
Минулого століття Жан Бодріяр передрік еру панування беззмістовності і симулякрів. Беззмістовність будь-якої діяльності матиме наслідком суцільну апатію і зосередженість на власних рефлексіях, випробуванню порогу емоційної межі люди віддаватимуть ресурс останньої активності, і всякому дріб'язку зовнішніх форм-симулякрів буде присвячено все, що ми раніше називали мистецтвом. А єбашить за всіх будуть вигадані китайцями і корейцями роботи, хоча внаслідок перенаселення самі китайці і корейці поки що дешевші.
Не дивно, що в епоху "хай-тек" Калі-Юги, - яку передрекли за чотири тисячоліття до Бодріяра індійські мудреці, змінюються цінності, і речі малоцінні набувають цінності не завдяки своїм якостям, а завдяки символам і асоціаціям з ними пов'язаним. Це як олів'є на Новий рік чи пасхальний кролик. Що святкуємо забули, але головне, символи свята, а не саме свято.
Все, що довкола нас, неминуче проникає всередину.Токсичне за своєю безглуздістю інформаційне середовище, в якому ми бовтаємось, наче рибини в каламутній брудній калюжі, спонукає нас ще більше забруднювати все довкола себе, аби продовжити своє існування і виправдати його тим послідом, який ми лишаємо за короткий вік.
Що складнішою є чиясь праця, то менш за все вона потрібна. Зрештою, нашою проблемою виявилось те, що у нас надміру освіти і освічених людей, яким нема ніякого прикладного застосування. Що дорожчою ставала освіта, то менше вона давала корисної інформації тим, хто навчається. Врешті диплом перестав бути ознакою освіченості взагалі, хоч до того часу усі, хто міг застосовувати знання уже поїхали десь інде. І уже нікого, хто б міг складні завдання вирішувати, й не лишилось. Люди з освітою і багажем практики почали маскуватись найпримітивнішими видами діяльності, аби вижити і мати якийсь спокій, щоб їх не прослуховували і не просвічували.
Тепер у світі так стрімко все осучаснилося, чи то ми наблизились до Європи, чи то Європа наблизилась до нас, що і тут, і закордоном блискуче освічені люди зайаються чимось іншим, простішим. Грають на біржах, грають в карти. Шахи в домі краще не тримати, це викликає підозри. Тримати зброю, ділдо і садо-мазо костюми - нормально.
Немає сенсу працювать в засекречених лабораторіях - це нудно. Все так влаштовано, що скільки не працюй, кредит треба брати на житло обов'язково. Що більше отримуєш, то більше заберуть на оплату для тих, хто нічого не вміє, тільки шкодить - щоб не шкодили, їм платять соціал чи щось таке. Імігранти, які поринули в канал brain drain уже і там не потрібні, тому зараз вони і живуть майже так само, як тутЮ принаймні, все, од чого попервах вони раділи, уже приїлось, з різницею в тому, що там на ці гроші вони інколи їдять краще, тобто іноді смачніше, а тут їдять погано, але яскравіше одягнені - в те, що сюди пересилають звідти, аби там не викидати: за утилізацію треба платити більше, ніж за виробництво.
Щодо тих, хто лишився за якихось причин,- колись їм платили, щоб вони використовували свої знання і досвід, але без ентузіазму, щоб деколи приходили, підкрутили, налаштували щось, запустили знов. Потім стали платити, щоб не використовували, а тепер взагалі - плюнули і хто ще співчуває, намагаються їх не помічати, або відгородитись від них. Більшість стала "колективом однодумців", і заповзялась гуртом переслідувати їх як злочинців, а злочинців чествувати за те, що наважились на найгірше, не зупинились, так би мовити, в розвитку, - своєї злочинної свідомості і поглибленні цинізму. Їх показують, про них пишуть статті і книги, постійно вони і їх біографії на слуху.
Втім, якась сумна казка виходить, як книжка Ліни Костенко - книга скарг без пропозицій. Проте, хочемо ми того чи ні, ми уже живемо в тому світі, який ми думали, є поки що науковою фантастикою.
У мене є годинник, за який я відвалила колись. Ну, так, я уже керувала відділом, а дорогого годинника в мене не було. Є такий комплекс в людини - їй не подобаються вискочки, проте вона сама стає вискочкою. Моя кар'єра була надто стрімкою, тому я його швидко проскочила, набувши іншого, більш вишуканого, в царині споживацтва: тобі подобається яскрава сукня, яка класно на тобі сидить, але ти купуєш сіру, яка не дуже пасує і сидить на тобі не дуже. Бо ти уже не в тому стані, щоб піжонитись, ти думаєш: я вже щось значу, нехай секретарка чи манікюрша купує яскраву річ, я ж куплю просто маленьку, непомітну, але дорогу, щоб помічати її особисто, і поглядати в її бік скоса.
Мовляв, "я то знаю, скільки ти насправді коштуєш. І що ти ніфіга стільки не коштуєш, скільки за тебе відвалили". В цьому весь шик. Так ось, коли мені колега натякнула, що цього атрибуту в мене досі немає, і що моя зарплатня мені дозволяє, я пішла і купила годинник з двома манюнькими діамантиками. Я могла купити подібний, штучні копійчані стрази б у ньому бодай блищали, але ні - я цього не зробила, і всі ви тепер знаєте чому. Хоча насправді, я схибила. Годинник виявився дорожчим за свою ціну, - я носила його довше, ніж очікувала. Він з минулого століття, - окрушина епохи, коли дорога річ робилась з розрахунку на якесь тривале володіння і використання, принаймні, на цілий десяток років аж. І ось раптом, у мене ламається браслет до годинника. Вискочив і закотився такий дуже маленький стрижень, що тримав один край браслета. Я ходила до продавців годинників - у них немає відомостей про тих, хто міг би лагодити по гарантії. Зараз всі носять не таке, а таке, щоб плавати під водою, хоча плавати ніхто не вміє, і нема де. Була якась фірма, але вона знаходиться на відстані 6 годинного стояння в пробках, і не факт, що ще існує, також дорого брали, краще новий годинник купіть. У продавців годинників "старої закваски" не виявилось такої деталі. Я зверталась до ювеліра, аби він виточив зі срібла той стрижень, чи з золота, але в нього немає необхідного інструменту, це дуже складно, і взагалі, йому зручніше зменшувать чи збільшувать обручки. "Приносьте обручку, я вам її збільшу чи зменшу". Колись у мене зламалась праска, і я, наївна, шукала, де її полагодити. Праски не дешевшали, а все дорожчали, вони іонізували повітря, те, се, замість просто прасувати, - ну кому, скажіть прийде в голову просто відпрасувати одяг, який розрахований на два прання максимум...
Я зануда, хоч насправді я і не сподівалась знайти будку годинникаря, яких у моєму дитинстві було на кожному розі, я чомусь вперто шукала її очима, коли виходила кудись.
Раптом в одному торгово-розважальному центрі (швидше розважальному, бо торгував він речами сумнівної придатності для користування, за неймовірно високими цінами) я побачила будку, на якій написано "скуповлюємо старі" і більшими буквами, щоб не вважали ідіотами чи шукачами лохів, - "І НОВІ швейцарські годинники". Узявши годинник із собою, я прийшла, але будка була зачинена. Іншим разом також. Я взагалі не пригадую, чи світилось коли-небудь в ній. Ну що ж, любий друже, - зітхнувши я сказала своєму годиннику... І тут, згадавши про Бодріяра, епоху беззмістовності і все таке, я раптом пішла на, сказати б, дебільний крок. Навпроти точки, де я спинилась в цім розважальнім центрі стояв лоток з батарейками і блоками живлення для електроніки. Я взяла і запитала в продавця, чи не полагодить він мені годинник.
Він дуже уважно подивився на мене, на диво, без оцієї властивої продавцям дріб'язку зверхності. Кілька секунд вагань, і в тьмяному погляді його щось зблиснуло. "Покажіть", - коротко сказав він мені. Я дістала годинник, пояснюю - з годинником все о'кей, вивалився діамантик один, але це майже не помітно, а ось браслет... Очі продавця знову блиснули. Він обережно дістав з-під прилавку і розгорнув пакунок, загорнутий в стару шмату. Потім озирнувся. На хвильку зупинився, знову вагаючись. Потім обережно дістав зі шмати окуляр з товстим склом, точнісінько як в годинникарів чи ювелірів з мого дитинства. Посміхаючись сам до себе і до мого годинника, бурмочучи щось собі під ніс, наче вітаючись з цими предметами, дістав коробку з сірого пластика з різними залізними штучками, вишукав пінцетом три штифти, кожен приміряв, і вибрав один, найбільш підходящий. Після цього він вийняв звідкись маленький молоточок з гумовою прокладкою і стукнув по штифту, підганяючи його під розмір дірочки в браслеті. Він, наче фокусник, все виймав якісь міні-інструменти, і вправно підганяв штифт, допоки він став, як треба, і браслет замкнув годинник в своїх філігранних металевих обіймах. Задоволено, як дитина на пасочку з піску, він глянув на годинник і обережно подав мені, все ще всміхаючись до годинника, як загіпнотизований чи старий, який перебирає пожовклі світлини своєї молодості - символ соціальної реклами, її рушійний симулякр.
"Скільки з мене?", - запитала я, гадаючи - чи доведеться бігти до банкомату, чи вистачить. На Різдво всі купують багато продуктів, і біля банкомату черга, а часом не вистача купюр.
"Десять гривень" м'яко і тихо промовив продавець батарейок, швидко ховаючи інструмент. Я дивилась на нього якусь секунду, і за цю секунду, я прочитала його думки. Скажи "нічого", - небезпечно, раптом вона скумекає, що я вмію лагодити годинники, - ще не вистачало мені втратити місце на лотку з батарейками. Сказати більше - викрити себе також. Треба щоб нічого не збагнула, щоб здавалось на випадок, і щоб думки, як дешево їй вдалось полагодить затьмарили їй сумніви, як так вийшло.
"Десять гривень".
Щоб приховати можливість читання його думок, аби він не засмутився, що втратив контроль і викрив себе, я сумирно полізла в гаманець і поклала на прилавок десятку, намагаючись вдавати дурепу. Раптом, не втрималась, глянула йому в очі. Я здала вступні іспити без протекцій і хабарів і поступила на два факультети одночасно, деякий час заради втіхи вчилась на обох, потім таки закінчила універ і працювала в якомусь захолусті, потім в ще гіршому, потім кинула й пішла в таку міжнародну компанію, потім в іншу. Мене перекупали рекрутери, щоквартально мені підвищували зарплату, хоча я не просила підвищення. Мене перекупали транснаціональні корпорації-монстри. Потім всі топ-менеджери поїхали, потім почали йти менеджери і всі хто міг. Я була колись посередністю, менеджером середньої ланки, а тепер вважалась генієм, я стала небезпечною. Мені просто набридло вдавати інтерес і одягати маску дебіла, мені набридли щоденні мітінги, єдиною метою яких є довести своє існування і потрібність у штаті. Я плюнула і пішла. Потім перша хвиля скорочень, друга, третя. Мене перестали брати будь-куди, бо я "оверкваліфайд". Крім цієї халепи, я розучилась вдавати ідіотку і мене почало тіпати од лицемірства, одним словом, я не могла надалі вдало маскуватись в колективах.
Тепер я займаюсь перекладами тупих серіалів, що зовсім нескладно. Я, колишній директор бо зна якого департаменту і фізик-ядерник, який ще деякий час тримався, лагодив і збирав годинники, робив ювелірні прикраси, зустрілись очима на якусь секунду. Він прочитав всі мої думки за одну мілісекунду.
"Тепер і мене викрито, чорт забирай", - подумала я. Ми всміхнулись один одному, як сокамерники перед стратою. "Щасливого вам Різдва, удачі і всього найкращого", - вичавила раптом я на "автопілоті", аби просто не всміхатись змовницьки, бо нас обох можуть засікти за невластивими нашим ролям поглядами. "Дякую, і вам гарного Різдва", - востаннє зблиснув до мене глибоким поглядом Майстер.
Я сіла в таксі, і таки помітила, як таксист швиденько перемикнув з забутої усіма радіо-програми, яка крутила автоматично набір із п'яти сотень старих пісень в стилі "джаз" на радіо "шансон". "Щасливого всім вам Різдва, блядь", - чомусь подумала я і втупила погляд у напівзатемнене вікно.
Не дивно, що в епоху "хай-тек" Калі-Юги, - яку передрекли за чотири тисячоліття до Бодріяра індійські мудреці, змінюються цінності, і речі малоцінні набувають цінності не завдяки своїм якостям, а завдяки символам і асоціаціям з ними пов'язаним. Це як олів'є на Новий рік чи пасхальний кролик. Що святкуємо забули, але головне, символи свята, а не саме свято.
Все, що довкола нас, неминуче проникає всередину.Токсичне за своєю безглуздістю інформаційне середовище, в якому ми бовтаємось, наче рибини в каламутній брудній калюжі, спонукає нас ще більше забруднювати все довкола себе, аби продовжити своє існування і виправдати його тим послідом, який ми лишаємо за короткий вік.
Що складнішою є чиясь праця, то менш за все вона потрібна. Зрештою, нашою проблемою виявилось те, що у нас надміру освіти і освічених людей, яким нема ніякого прикладного застосування. Що дорожчою ставала освіта, то менше вона давала корисної інформації тим, хто навчається. Врешті диплом перестав бути ознакою освіченості взагалі, хоч до того часу усі, хто міг застосовувати знання уже поїхали десь інде. І уже нікого, хто б міг складні завдання вирішувати, й не лишилось. Люди з освітою і багажем практики почали маскуватись найпримітивнішими видами діяльності, аби вижити і мати якийсь спокій, щоб їх не прослуховували і не просвічували.
Тепер у світі так стрімко все осучаснилося, чи то ми наблизились до Європи, чи то Європа наблизилась до нас, що і тут, і закордоном блискуче освічені люди зайаються чимось іншим, простішим. Грають на біржах, грають в карти. Шахи в домі краще не тримати, це викликає підозри. Тримати зброю, ділдо і садо-мазо костюми - нормально.
Немає сенсу працювать в засекречених лабораторіях - це нудно. Все так влаштовано, що скільки не працюй, кредит треба брати на житло обов'язково. Що більше отримуєш, то більше заберуть на оплату для тих, хто нічого не вміє, тільки шкодить - щоб не шкодили, їм платять соціал чи щось таке. Імігранти, які поринули в канал brain drain уже і там не потрібні, тому зараз вони і живуть майже так само, як тутЮ принаймні, все, од чого попервах вони раділи, уже приїлось, з різницею в тому, що там на ці гроші вони інколи їдять краще, тобто іноді смачніше, а тут їдять погано, але яскравіше одягнені - в те, що сюди пересилають звідти, аби там не викидати: за утилізацію треба платити більше, ніж за виробництво.
Щодо тих, хто лишився за якихось причин,- колись їм платили, щоб вони використовували свої знання і досвід, але без ентузіазму, щоб деколи приходили, підкрутили, налаштували щось, запустили знов. Потім стали платити, щоб не використовували, а тепер взагалі - плюнули і хто ще співчуває, намагаються їх не помічати, або відгородитись від них. Більшість стала "колективом однодумців", і заповзялась гуртом переслідувати їх як злочинців, а злочинців чествувати за те, що наважились на найгірше, не зупинились, так би мовити, в розвитку, - своєї злочинної свідомості і поглибленні цинізму. Їх показують, про них пишуть статті і книги, постійно вони і їх біографії на слуху.
Втім, якась сумна казка виходить, як книжка Ліни Костенко - книга скарг без пропозицій. Проте, хочемо ми того чи ні, ми уже живемо в тому світі, який ми думали, є поки що науковою фантастикою.
У мене є годинник, за який я відвалила колись. Ну, так, я уже керувала відділом, а дорогого годинника в мене не було. Є такий комплекс в людини - їй не подобаються вискочки, проте вона сама стає вискочкою. Моя кар'єра була надто стрімкою, тому я його швидко проскочила, набувши іншого, більш вишуканого, в царині споживацтва: тобі подобається яскрава сукня, яка класно на тобі сидить, але ти купуєш сіру, яка не дуже пасує і сидить на тобі не дуже. Бо ти уже не в тому стані, щоб піжонитись, ти думаєш: я вже щось значу, нехай секретарка чи манікюрша купує яскраву річ, я ж куплю просто маленьку, непомітну, але дорогу, щоб помічати її особисто, і поглядати в її бік скоса.
Мовляв, "я то знаю, скільки ти насправді коштуєш. І що ти ніфіга стільки не коштуєш, скільки за тебе відвалили". В цьому весь шик. Так ось, коли мені колега натякнула, що цього атрибуту в мене досі немає, і що моя зарплатня мені дозволяє, я пішла і купила годинник з двома манюнькими діамантиками. Я могла купити подібний, штучні копійчані стрази б у ньому бодай блищали, але ні - я цього не зробила, і всі ви тепер знаєте чому. Хоча насправді, я схибила. Годинник виявився дорожчим за свою ціну, - я носила його довше, ніж очікувала. Він з минулого століття, - окрушина епохи, коли дорога річ робилась з розрахунку на якесь тривале володіння і використання, принаймні, на цілий десяток років аж. І ось раптом, у мене ламається браслет до годинника. Вискочив і закотився такий дуже маленький стрижень, що тримав один край браслета. Я ходила до продавців годинників - у них немає відомостей про тих, хто міг би лагодити по гарантії. Зараз всі носять не таке, а таке, щоб плавати під водою, хоча плавати ніхто не вміє, і нема де. Була якась фірма, але вона знаходиться на відстані 6 годинного стояння в пробках, і не факт, що ще існує, також дорого брали, краще новий годинник купіть. У продавців годинників "старої закваски" не виявилось такої деталі. Я зверталась до ювеліра, аби він виточив зі срібла той стрижень, чи з золота, але в нього немає необхідного інструменту, це дуже складно, і взагалі, йому зручніше зменшувать чи збільшувать обручки. "Приносьте обручку, я вам її збільшу чи зменшу". Колись у мене зламалась праска, і я, наївна, шукала, де її полагодити. Праски не дешевшали, а все дорожчали, вони іонізували повітря, те, се, замість просто прасувати, - ну кому, скажіть прийде в голову просто відпрасувати одяг, який розрахований на два прання максимум...
Я зануда, хоч насправді я і не сподівалась знайти будку годинникаря, яких у моєму дитинстві було на кожному розі, я чомусь вперто шукала її очима, коли виходила кудись.
Раптом в одному торгово-розважальному центрі (швидше розважальному, бо торгував він речами сумнівної придатності для користування, за неймовірно високими цінами) я побачила будку, на якій написано "скуповлюємо старі" і більшими буквами, щоб не вважали ідіотами чи шукачами лохів, - "І НОВІ швейцарські годинники". Узявши годинник із собою, я прийшла, але будка була зачинена. Іншим разом також. Я взагалі не пригадую, чи світилось коли-небудь в ній. Ну що ж, любий друже, - зітхнувши я сказала своєму годиннику... І тут, згадавши про Бодріяра, епоху беззмістовності і все таке, я раптом пішла на, сказати б, дебільний крок. Навпроти точки, де я спинилась в цім розважальнім центрі стояв лоток з батарейками і блоками живлення для електроніки. Я взяла і запитала в продавця, чи не полагодить він мені годинник.
Він дуже уважно подивився на мене, на диво, без оцієї властивої продавцям дріб'язку зверхності. Кілька секунд вагань, і в тьмяному погляді його щось зблиснуло. "Покажіть", - коротко сказав він мені. Я дістала годинник, пояснюю - з годинником все о'кей, вивалився діамантик один, але це майже не помітно, а ось браслет... Очі продавця знову блиснули. Він обережно дістав з-під прилавку і розгорнув пакунок, загорнутий в стару шмату. Потім озирнувся. На хвильку зупинився, знову вагаючись. Потім обережно дістав зі шмати окуляр з товстим склом, точнісінько як в годинникарів чи ювелірів з мого дитинства. Посміхаючись сам до себе і до мого годинника, бурмочучи щось собі під ніс, наче вітаючись з цими предметами, дістав коробку з сірого пластика з різними залізними штучками, вишукав пінцетом три штифти, кожен приміряв, і вибрав один, найбільш підходящий. Після цього він вийняв звідкись маленький молоточок з гумовою прокладкою і стукнув по штифту, підганяючи його під розмір дірочки в браслеті. Він, наче фокусник, все виймав якісь міні-інструменти, і вправно підганяв штифт, допоки він став, як треба, і браслет замкнув годинник в своїх філігранних металевих обіймах. Задоволено, як дитина на пасочку з піску, він глянув на годинник і обережно подав мені, все ще всміхаючись до годинника, як загіпнотизований чи старий, який перебирає пожовклі світлини своєї молодості - символ соціальної реклами, її рушійний симулякр.
"Скільки з мене?", - запитала я, гадаючи - чи доведеться бігти до банкомату, чи вистачить. На Різдво всі купують багато продуктів, і біля банкомату черга, а часом не вистача купюр.
"Десять гривень" м'яко і тихо промовив продавець батарейок, швидко ховаючи інструмент. Я дивилась на нього якусь секунду, і за цю секунду, я прочитала його думки. Скажи "нічого", - небезпечно, раптом вона скумекає, що я вмію лагодити годинники, - ще не вистачало мені втратити місце на лотку з батарейками. Сказати більше - викрити себе також. Треба щоб нічого не збагнула, щоб здавалось на випадок, і щоб думки, як дешево їй вдалось полагодить затьмарили їй сумніви, як так вийшло.
"Десять гривень".
Щоб приховати можливість читання його думок, аби він не засмутився, що втратив контроль і викрив себе, я сумирно полізла в гаманець і поклала на прилавок десятку, намагаючись вдавати дурепу. Раптом, не втрималась, глянула йому в очі. Я здала вступні іспити без протекцій і хабарів і поступила на два факультети одночасно, деякий час заради втіхи вчилась на обох, потім таки закінчила універ і працювала в якомусь захолусті, потім в ще гіршому, потім кинула й пішла в таку міжнародну компанію, потім в іншу. Мене перекупали рекрутери, щоквартально мені підвищували зарплату, хоча я не просила підвищення. Мене перекупали транснаціональні корпорації-монстри. Потім всі топ-менеджери поїхали, потім почали йти менеджери і всі хто міг. Я була колись посередністю, менеджером середньої ланки, а тепер вважалась генієм, я стала небезпечною. Мені просто набридло вдавати інтерес і одягати маску дебіла, мені набридли щоденні мітінги, єдиною метою яких є довести своє існування і потрібність у штаті. Я плюнула і пішла. Потім перша хвиля скорочень, друга, третя. Мене перестали брати будь-куди, бо я "оверкваліфайд". Крім цієї халепи, я розучилась вдавати ідіотку і мене почало тіпати од лицемірства, одним словом, я не могла надалі вдало маскуватись в колективах.
Тепер я займаюсь перекладами тупих серіалів, що зовсім нескладно. Я, колишній директор бо зна якого департаменту і фізик-ядерник, який ще деякий час тримався, лагодив і збирав годинники, робив ювелірні прикраси, зустрілись очима на якусь секунду. Він прочитав всі мої думки за одну мілісекунду.
"Тепер і мене викрито, чорт забирай", - подумала я. Ми всміхнулись один одному, як сокамерники перед стратою. "Щасливого вам Різдва, удачі і всього найкращого", - вичавила раптом я на "автопілоті", аби просто не всміхатись змовницьки, бо нас обох можуть засікти за невластивими нашим ролям поглядами. "Дякую, і вам гарного Різдва", - востаннє зблиснув до мене глибоким поглядом Майстер.
Я сіла в таксі, і таки помітила, як таксист швиденько перемикнув з забутої усіма радіо-програми, яка крутила автоматично набір із п'яти сотень старих пісень в стилі "джаз" на радіо "шансон". "Щасливого всім вам Різдва, блядь", - чомусь подумала я і втупила погляд у напівзатемнене вікно.