нємного лічноє. із спостережень.
я помітила, що люди не люблять відвертих розмов. наприклад, коли ти кажеш: нам треба поговорити, людину зіщулює, бо вона очікує звинувачень, наїздів, а можливо і прямої агресії. батьки в більшості виховують дитину або ласкою, або криком, а не переконаннями.
якщо переконувати, то навіть кицьці легше пояснити те, що відбувається. я, наприклад, завжди їй пояснюю, що мовляв, поїду на стільки то днів і тоді буду, про тебе піклуватиметься той-то. і вона зустрічає мене набагато спокійніше.
так якщо кицька розуміє, і на неї діють переконання, чому ми, люди не говоримо, а одразу якщо щось не так, лаштуємо бар'єри?
адже поговори люди без образ про те, що вони відчувають, і чому на їх погляд вони це відчувають, не було би половини "осадів", які лишаються в душі.
гарні стосунки з гарними людьми можливі тоді, коли ти прощаєш і тобі прощають, а не тоді, коли ти терпиш і тебе терплять, бо терпець уривається. мене навчили прощати люди, які прощали мені. і трошки, вік. з часом робишся і спокійніше, і терпиміше, коли можеш пояснити собі мотив іншого або просто те, що його інакше виховали чи просто він сприймає світ інакше.
якщо після відвертої розмови, коли ти пояснюєш деякі свої світоглядні речі чи просто свої особливості натури, мовляв, це треба сприймати так і так, а людина все-таки ображається - це її проблеми, і більш нічиї. проте тобі з голови спадає провина, що ти невинувату людину (бо вона не розуміє натяків чи дій, чи просто виховали по-іншому і не розуміє, що тебе виховали теж інакше) звинувачуєш в тому, що вона тобі робить неприємно, хоч і ненавмисно. тому нам усім треба навчитись поважати поштовх людини висловить заздалегідь якісь речі, щоб потім не повертатись до цього і це не псувало стосунків.
що в дружніх стосунках, що в подружньому житті те саме: скільки було би не втрачено, особливо в плані трєпєта, якби люди прислухались, і продовжували бажати чути партнера, а не визначали його характер раз і назавжди, і не жили по шаблону вчинок - реакція.
найбільша повага до ближнього - дати йому можливість висловитися, і дати йому можливість змінюватись, які б шаблони про нього ви не набудували.
ніби все просто, а як інколи буває важко заговорити тим, хто не звик висловлювати почуття, і як буває важко висловитись спокійно, доброзичливо, лаконічно і вибрати слушний момент тим, хто звик висловлювати їх.
я відношусь до другої категорії людей, і все ще вчуся, і часом, коли згадаєш попередні випадки, коли реакція була неочікуваною - образа чи агресія, чи згадування чогось такого і в агресивній формі, мовляв сама то ти на себе подивись!
але потім я думаю: значить десь я все-таки сказала різко. бо коли скажеш від серця, нормально, то незручності не відчуваєш. все-таки переваги людини, до якої ти заговориш завжди для тебе більше. якщо впевнена, що людина безнадійна, говорити до неї марно. паче дуже важко говорити неупереджено з людиною, яку любиш. і найгірше, якщо вона тебе не чує і не хоче вислухати. це буває так гірко, що на якийсь час засумніваєшся: а може не треба було починати?
а потім згадаєш, що таки колись воно вибухнуло, і потоки гівна зіпсували нормальні стосунки, а достатньо було тільки провести профілактику - вчасно відверто поговорити про особисте сприйняття певних речей, які хоч і найдрібніші, зате спроможні підточити найміцнішу надбудову стосунків.