Писать сонети виявилось легко
Із пристрастей, усім властивих поколінням
Велич і ницість, зраду і брехню,
Любов і дружбу описав Шекспір,
А я лиш тінню тіней можу викласти
Одну-єдину пристрасть,
Що бачу я частіше од усіх.
Коханню ми відводимо так мало, -
Лише одну хвилину, і - аби не більше,
Лиш тільки зблиск очей один,
Один лиш промінь крізь маленьку шпарку,
І жертвуєм лише жебрацький гріш,
Ми вівтарю його, поламаний і тьмяний,
Проте й за цим жалкуємо по тому,
Але ненависті ми віддаєм життя
І сили, і багатства - зразу, без вагань.
Так мало з нас було кохання - лише мить,
Ненависті ж - віки.
Охочіше за все
ненависті себе ми віддаємо, -
Просто залюбки!
******
Дивлюсь на тебе я, й крізь тебе ясно бачу,
Що ти упевнений - тебе кохаю досі я.
Яка дурниця, і яке це жалюгіддя!
Немов почесний гість, немов цариця,
Кохання в негостинні двері
Хіба постука вдруге? Ні, ов-ва!
Тепер лише байдужість по заслугах маєш.
Яка самонадіяність, і сліпота яка -
Ти відблиск тьмяний світляка
За смолоскип віддалений приймаєш.
******
Ти так любов’ю краєшся до жаби,
Коли довкола квітом буяє цілий сад
Хоч порівнянь ти сліпо уникаєш,
Але де ж правди діти? -
Тому ти журишся, що марно
Шукаєш у нікчемності принад,
І вперто сам собі вигадуєш обман,
І сум, і темряву зовеш осяяної днини,
Небесним світлом нехтуєш
Заради пня трухлявого.
На ньому так заціпило тобі,
Що думається враз: а може цього й вартий ти?
Всевишній вибір залишає нам самим:
Кому літати, а кому - повзти.
******
Що користі із вуст коралу,
Із стегон вигону, із оксамиту шкіри,
Стрімких струмків волосся,
Очей вишень, крутого злету брів,
Якщо кохать мені в житті не довелося?
А буть коханою - і поготів.
Краса поволі потьмяніє , на слабкість обернеться сила,
На всіх живих чига могила,
Лише кохання мить
Їй відступитись назавжди велить.
******
Усим єством своїм, всією силою душі
Ти живиш ненависть свою до мене так,
Що аж несамовито твій тьмяніє погляд.
А обернися: хто з тобою поряд,
Коли заціпить гнів і запанує тиша?
Що в тиші тій собі залишиш?
Простить не можеш пристрасті - своїй служниці
Ти вибір, вдаліший за вибір свого пана.
Поміж лакуз, дуреп і солодкавих слів пустих
Не люба лицемірства їй омана,
Властива пристрастям пряма й правдива сила
На диво і відміну від їх панів - людей,
Хоч із панів ізрідка хто над собою запанує.
І все кругами ходять, раді
Себе самих збивати з пантелику, -
Самі у себе завше на заваді.
Вона мене не випуска із виду,
Мій подих ловить і хапає погляд мій.
А ти, притлумлюючи розум свій,
Шукатимеш лиш сліду. То що, -
В собі ти певен, чи у пристрасті своїй?
Велич і ницість, зраду і брехню,
Любов і дружбу описав Шекспір,
А я лиш тінню тіней можу викласти
Одну-єдину пристрасть,
Що бачу я частіше од усіх.
Коханню ми відводимо так мало, -
Лише одну хвилину, і - аби не більше,
Лиш тільки зблиск очей один,
Один лиш промінь крізь маленьку шпарку,
І жертвуєм лише жебрацький гріш,
Ми вівтарю його, поламаний і тьмяний,
Проте й за цим жалкуємо по тому,
Але ненависті ми віддаєм життя
І сили, і багатства - зразу, без вагань.
Так мало з нас було кохання - лише мить,
Ненависті ж - віки.
Охочіше за все
ненависті себе ми віддаємо, -
Просто залюбки!
******
Дивлюсь на тебе я, й крізь тебе ясно бачу,
Що ти упевнений - тебе кохаю досі я.
Яка дурниця, і яке це жалюгіддя!
Немов почесний гість, немов цариця,
Кохання в негостинні двері
Хіба постука вдруге? Ні, ов-ва!
Тепер лише байдужість по заслугах маєш.
Яка самонадіяність, і сліпота яка -
Ти відблиск тьмяний світляка
За смолоскип віддалений приймаєш.
******
Ти так любов’ю краєшся до жаби,
Коли довкола квітом буяє цілий сад
Хоч порівнянь ти сліпо уникаєш,
Але де ж правди діти? -
Тому ти журишся, що марно
Шукаєш у нікчемності принад,
І вперто сам собі вигадуєш обман,
І сум, і темряву зовеш осяяної днини,
Небесним світлом нехтуєш
Заради пня трухлявого.
На ньому так заціпило тобі,
Що думається враз: а може цього й вартий ти?
Всевишній вибір залишає нам самим:
Кому літати, а кому - повзти.
******
Що користі із вуст коралу,
Із стегон вигону, із оксамиту шкіри,
Стрімких струмків волосся,
Очей вишень, крутого злету брів,
Якщо кохать мені в житті не довелося?
А буть коханою - і поготів.
Краса поволі потьмяніє , на слабкість обернеться сила,
На всіх живих чига могила,
Лише кохання мить
Їй відступитись назавжди велить.
******
Усим єством своїм, всією силою душі
Ти живиш ненависть свою до мене так,
Що аж несамовито твій тьмяніє погляд.
А обернися: хто з тобою поряд,
Коли заціпить гнів і запанує тиша?
Що в тиші тій собі залишиш?
Простить не можеш пристрасті - своїй служниці
Ти вибір, вдаліший за вибір свого пана.
Поміж лакуз, дуреп і солодкавих слів пустих
Не люба лицемірства їй омана,
Властива пристрастям пряма й правдива сила
На диво і відміну від їх панів - людей,
Хоч із панів ізрідка хто над собою запанує.
І все кругами ходять, раді
Себе самих збивати з пантелику, -
Самі у себе завше на заваді.
Вона мене не випуска із виду,
Мій подих ловить і хапає погляд мій.
А ти, притлумлюючи розум свій,
Шукатимеш лиш сліду. То що, -
В собі ти певен, чи у пристрасті своїй?