уміння збудувати інфраструктуру як засаднича ознака цивілізації
знаєте, що найбільше відрізняє совкові країни (або в ширшому контексті нецивілізовані від цивілізованих)?
уміння будувати потрібну інфраструктуру там, де живе людина. важливо, щоб інфраструктура брала на себе завдання недорого і якісно зробити те, на що кожен витрачає свій час і зусилля за будь-яких обставин, і на що в принципі, витрачать не хоче.
наприклад, кожна людина пере, лагодить якісь речі, купує посуд, постіль, інші товари для дому, одяг і їжу.
ті, хто бере на себе задоволення цих потреб за мінімальну плати - завжди на плаву.
споконвіку в совку бит був найголовнішим лихом людини. замість того, щоб після роботи зайнятись чимось для власного задоволення чи розвитку, людина мусила боротись з битом - стояти в чергах у магазині, щоб купить кістки з ошмьотками м'яса, стояти в черзі в промтоварному, щоб купить прищепок чи капронових кришок, прати вручну постіль на дошці в тазу, і т.п.
але скажіть будь-ласка, якого біса людина, прийшовши з роботи, куди ходить в принципі для заробітку грошей, на які можна купувати необхідне, щоб забезпечити існування, мусить ще додатково працювать над боротьбою з побутом кожної вільної днини чи години?
з появою відеокасет і імпортних відеофільмів, мене найбільше дивували не половиє ігрища і мєртвяки, а американські пральні самообслуговування. приходиш, кидаєш монетку і за деякий час дістаєш свої речі випраними.
з системою диференційованої інфраструктури переїзд, зміна помешкання не є стихійним лихом, що дозволяє людині жити мобільно, займатися важливішими справами, аніж прання і відбілювання сорочки. тобто, маючи під боком кафе, де дешево і смачно можна поснідати і повечеряти, замість того щоб готувати, ти заощадиш купу часу і відчуєш саме життя, а не борсання під вантажем побутового дріб'язку, який намотується в якийсь сніжний вал і зносить тебе щодалі від власне, життя. іншими словами,
найголовніша перевага дрібної побутової інфраструктури - людина може розпоряджатись своїм часом, не виглядати неряхою і не потребує величезних капіталовкладень, щоб забезпечити себе на віки "усім необхідним". необхідне в людини уже є - її тіло і розум.
подивіться, як рояться у нас люди в будівельних супермаркетах, як ремонтують і як будують - все життя в хаті ремонт. все життя накопичують, щоб збудувать кам'яницю ніби будуть жити в ній 900 тисяч років, щоб в хаті було ВСЕ, як на випадок ядерної війни. а відключи їм тільки електрику і воду - і хана, пиздець, апокаліпсис. крім того, зробили ремонт - відвалилась плитка, бо просідає будинок. або з'їзджає фундамент, бо побудували на схилі чи на перехресті суперпотужних грунтових вод. сплошна іронія долі!
власне, тому я завжди захоплювалась пофігенським ставленням європейської молоді до тряпок і побутових приладів. вони звикли, що якщо в помешканні нема пралки, за рогом вулиці є пральня. вони не тупотять пріючи по супермаркетах, скуповлюючи і тягнучи додому мішки з буряком, морквою і картоплею, щоб щось приготувати нашвидкоруч, і вистачило на кілька днів. вони звикли, що все це має бути десь поряд, коштувати мінімум, і не варто з цього приводу створювати ажіотажу.
В будь-якому місті чи містечку величезною проблемою є відсутність власного житла або адекватної пропозиції по оренді. Найбільшим лихом це є для Києва. Просто якась споконвічна лотерея чи конкурс на виживання. При цьому, коли ти готовий викласти чималу суму, тобі все одно виноситимуть мозок ріелтори і господарі хатів.
Років сім тому чи вісім я жила на Пушкінській. І найбільше мене не влаштовувало те, що в тому районі нема де хліба свіжого купити. Цього літа я обдзвонила ціле місто, вишукуючи де відремонтувати дорогу праску. Була б дешева - я б її звісно, викинула та й дєлов. Але хотілось поремонтувать, я ж по пораді менеджера Філіпс купила, а не Вітьок який. Восени я обдзвонила весь Київ, щоб поставити кнопку на фотоапарат Соні. 4 січня вранці я обдзвонила 10 служб таксі, щоб викликати на вокзал.
Результат:
1. Я переїхала з Пушкінської на Позняки, і не шкодувала ні разу. Купую хліб і продукти в найближчих супермаркетах, хоч не завжди вони якісні, смачні, але завжди недешеві.
2. Я нарешті винайняла гарну квартиру з адекватною хазяйкою, де прожила в спокої і гармонії 5 років. На жаль, мушу шукати інше житло, і забутий АД повертається. Тільки тепер у мене ще й мінімальний бюджет.
3. Я занесла праску в сусідній з домом магазинчик "побутова техніка з Європи б/у", впросила дядька допомогти розібратись що з нею. Забрала через два місяці, заплативши за ремонт 20, але відколи принесла додому, праска знову не працює.
4. Я вставила кнопку і це коштувало місяць очікувань, 580 (!) грн. і два викинутих дні - щоб завести в єбєня і забрать з єбєнєй (вул. М. Вовчка, за Караваном)
6. Жодне таксі не приїхало, я витратила годину часу, купу грошей, очікуючи "пока надут машинку", щоб почуть що "машинкі нєт в етом районє", проводжаючи поглядом усі "машинки" (саме з телефонів на їх шашках я і довідувалась, шо оказуєця їх нєт), відійшла на 500 м, зловила грача і доїхала за 70 грн. в комфорті додому.
Тож я хочу сказати, що відімо, відсутність розумної інфраструктури для життя а не стяжатєльства посрєцтвом примітивних інстинктів (єбля, ужаси, уєбанщина) - (бутік, ночной клюб, казіно) - це якось генетично закладено в нас? вірніше, взагалі, нахуй винесено раціональне мислення, що елементарно необхідно людині, і що олігархів у нас меншість.
проперджені і забризкані лоєм хрущоби з поїдженим міллю бабушкіним мотлохом, яким краще вдавитись господарям, але не викинуть ні в коєм случає - це не тільки стан речей. це стан свідомості. все треба тримать, щоб забрать із собою в могилу. воно копилось поколіннями - дєдушкін кожух і бабушкіне трюмо. ізза них нікуди не їздили, ніде не жили - стерегли. з сусідами не спілкувались - щоб не обікрали. і жадібність ця коріниться насамперед - в тому, що дійсно, покоління бороли бит і бит їх руйнував і перемагав. приходили одні, і забирали це. інші - забирали інше. потім роками стояли на черзі, щоб купити. все життя - на бит!
вийдіть у себе на районі - що ви побачите? бутік елітной білизни (насправді - колючі китайські напівпластикові кружева і поролон). елітні меблі. елітні кахлі. елітний клуб, казіно (замасковане під інтернет-клуб), ригайлівка під пластиковим шатром, і всього два ларька з чіпсами і пивом.
а в кращому випадку, один ремонт взуття.
уміння будувати потрібну інфраструктуру там, де живе людина. важливо, щоб інфраструктура брала на себе завдання недорого і якісно зробити те, на що кожен витрачає свій час і зусилля за будь-яких обставин, і на що в принципі, витрачать не хоче.
наприклад, кожна людина пере, лагодить якісь речі, купує посуд, постіль, інші товари для дому, одяг і їжу.
ті, хто бере на себе задоволення цих потреб за мінімальну плати - завжди на плаву.
споконвіку в совку бит був найголовнішим лихом людини. замість того, щоб після роботи зайнятись чимось для власного задоволення чи розвитку, людина мусила боротись з битом - стояти в чергах у магазині, щоб купить кістки з ошмьотками м'яса, стояти в черзі в промтоварному, щоб купить прищепок чи капронових кришок, прати вручну постіль на дошці в тазу, і т.п.
але скажіть будь-ласка, якого біса людина, прийшовши з роботи, куди ходить в принципі для заробітку грошей, на які можна купувати необхідне, щоб забезпечити існування, мусить ще додатково працювать над боротьбою з побутом кожної вільної днини чи години?
з появою відеокасет і імпортних відеофільмів, мене найбільше дивували не половиє ігрища і мєртвяки, а американські пральні самообслуговування. приходиш, кидаєш монетку і за деякий час дістаєш свої речі випраними.
з системою диференційованої інфраструктури переїзд, зміна помешкання не є стихійним лихом, що дозволяє людині жити мобільно, займатися важливішими справами, аніж прання і відбілювання сорочки. тобто, маючи під боком кафе, де дешево і смачно можна поснідати і повечеряти, замість того щоб готувати, ти заощадиш купу часу і відчуєш саме життя, а не борсання під вантажем побутового дріб'язку, який намотується в якийсь сніжний вал і зносить тебе щодалі від власне, життя. іншими словами,
найголовніша перевага дрібної побутової інфраструктури - людина може розпоряджатись своїм часом, не виглядати неряхою і не потребує величезних капіталовкладень, щоб забезпечити себе на віки "усім необхідним". необхідне в людини уже є - її тіло і розум.
подивіться, як рояться у нас люди в будівельних супермаркетах, як ремонтують і як будують - все життя в хаті ремонт. все життя накопичують, щоб збудувать кам'яницю ніби будуть жити в ній 900 тисяч років, щоб в хаті було ВСЕ, як на випадок ядерної війни. а відключи їм тільки електрику і воду - і хана, пиздець, апокаліпсис. крім того, зробили ремонт - відвалилась плитка, бо просідає будинок. або з'їзджає фундамент, бо побудували на схилі чи на перехресті суперпотужних грунтових вод. сплошна іронія долі!
власне, тому я завжди захоплювалась пофігенським ставленням європейської молоді до тряпок і побутових приладів. вони звикли, що якщо в помешканні нема пралки, за рогом вулиці є пральня. вони не тупотять пріючи по супермаркетах, скуповлюючи і тягнучи додому мішки з буряком, морквою і картоплею, щоб щось приготувати нашвидкоруч, і вистачило на кілька днів. вони звикли, що все це має бути десь поряд, коштувати мінімум, і не варто з цього приводу створювати ажіотажу.
В будь-якому місті чи містечку величезною проблемою є відсутність власного житла або адекватної пропозиції по оренді. Найбільшим лихом це є для Києва. Просто якась споконвічна лотерея чи конкурс на виживання. При цьому, коли ти готовий викласти чималу суму, тобі все одно виноситимуть мозок ріелтори і господарі хатів.
Років сім тому чи вісім я жила на Пушкінській. І найбільше мене не влаштовувало те, що в тому районі нема де хліба свіжого купити. Цього літа я обдзвонила ціле місто, вишукуючи де відремонтувати дорогу праску. Була б дешева - я б її звісно, викинула та й дєлов. Але хотілось поремонтувать, я ж по пораді менеджера Філіпс купила, а не Вітьок який. Восени я обдзвонила весь Київ, щоб поставити кнопку на фотоапарат Соні. 4 січня вранці я обдзвонила 10 служб таксі, щоб викликати на вокзал.
Результат:
1. Я переїхала з Пушкінської на Позняки, і не шкодувала ні разу. Купую хліб і продукти в найближчих супермаркетах, хоч не завжди вони якісні, смачні, але завжди недешеві.
2. Я нарешті винайняла гарну квартиру з адекватною хазяйкою, де прожила в спокої і гармонії 5 років. На жаль, мушу шукати інше житло, і забутий АД повертається. Тільки тепер у мене ще й мінімальний бюджет.
3. Я занесла праску в сусідній з домом магазинчик "побутова техніка з Європи б/у", впросила дядька допомогти розібратись що з нею. Забрала через два місяці, заплативши за ремонт 20, але відколи принесла додому, праска знову не працює.
4. Я вставила кнопку і це коштувало місяць очікувань, 580 (!) грн. і два викинутих дні - щоб завести в єбєня і забрать з єбєнєй (вул. М. Вовчка, за Караваном)
6. Жодне таксі не приїхало, я витратила годину часу, купу грошей, очікуючи "пока надут машинку", щоб почуть що "машинкі нєт в етом районє", проводжаючи поглядом усі "машинки" (саме з телефонів на їх шашках я і довідувалась, шо оказуєця їх нєт), відійшла на 500 м, зловила грача і доїхала за 70 грн. в комфорті додому.
Тож я хочу сказати, що відімо, відсутність розумної інфраструктури для життя а не стяжатєльства посрєцтвом примітивних інстинктів (єбля, ужаси, уєбанщина) - (бутік, ночной клюб, казіно) - це якось генетично закладено в нас? вірніше, взагалі, нахуй винесено раціональне мислення, що елементарно необхідно людині, і що олігархів у нас меншість.
проперджені і забризкані лоєм хрущоби з поїдженим міллю бабушкіним мотлохом, яким краще вдавитись господарям, але не викинуть ні в коєм случає - це не тільки стан речей. це стан свідомості. все треба тримать, щоб забрать із собою в могилу. воно копилось поколіннями - дєдушкін кожух і бабушкіне трюмо. ізза них нікуди не їздили, ніде не жили - стерегли. з сусідами не спілкувались - щоб не обікрали. і жадібність ця коріниться насамперед - в тому, що дійсно, покоління бороли бит і бит їх руйнував і перемагав. приходили одні, і забирали це. інші - забирали інше. потім роками стояли на черзі, щоб купити. все життя - на бит!
вийдіть у себе на районі - що ви побачите? бутік елітной білизни (насправді - колючі китайські напівпластикові кружева і поролон). елітні меблі. елітні кахлі. елітний клуб, казіно (замасковане під інтернет-клуб), ригайлівка під пластиковим шатром, і всього два ларька з чіпсами і пивом.
а в кращому випадку, один ремонт взуття.