отчот про поїздку
корочі як не любити місто Львів, люблячи місто Київ, це загадка. тому я завше з приємністю відвідую. цього разу благословенний друзяка
amigo_mio водив в нові місця нєвіданного шарма. наприклад, один вечір ми сиділи в Жидівській кнайпі і їли мацу, фаршмак і прочій кошер, насолоджуючись своїм товариством і музикою, а другий вечір був фєєрієй.
потому шо я була доставлєна в ресторацію "Масони";. шо вам сказати, друзі. мегареспект і мегауважуха за концепт пану Герасимову і його хлопцям. особливо хлопцеві, який видає і реалізує ідеї в дизайні. все продумано - починаючи від бокалів, закінчуючи дизайном інтер'єру, який не просто чудовий, а створює атмосферу,- справжню, а не притягнуту за вуха.
щєтаю, що секрет і ноу-хау - наявність серйозної історичної (або етно-історичної) платформи, яка є в ідеї кожного закладу. а не фантазми якоїсь піар-манди з освітою педколеджа, як у каварні "фреска". тобто, на відміну від інших, в локалях цієї благодатної мережі, первинним є ідея, а вторинним - дизайн, а не навпаки - все крутиться навколо шифоньєра, старого креденса чи там ще якогось мотлоху.
потрапити в шифровану ресторацію "Масони" - стрьомно. ти заходиш в чиюсь квартиру, і опиняєшся на простій кухні якогось типа в домашньому халаті і капцях, який щойно зварив собі вареничків і хотів пригоститись, а тут ти заходиш до нього в кухню і оторопіло на нього дивишся. дверей, куди іти далі, не видно.
хитрий аміго на що тільки не піде, щоб розвєсті слабую женщіну. поки я знічено оглядалась, у дядька він питав чи вдома нєкій Степан. дядько, вєсьма хрупкой статури, сказав шо ніби був, але напевно, пішов, а аміго давай задвігать шо, мовляв, ось ми зайшли, хотіли на чарочку до Степана, провідать і заодне - тут відома блогер Зульфія, показуючи на мене, пока я знічено переминалась. дядько (подумав, напевно, шо я жидівочка і це жидівське прізвище, напевно - блоггер, ггг), але привітно всміхнувся у вуса,- ніби ека невідаль, відалі ми і знаєм, чули від Степана не раз.
якби я не знала лічно шельму аміго, не очікувала подвоха заздалегідь, понімая суть концептів локалів пана Герасимова, то я би звісно, була сконфужена вторгненням в кухонну ідилію дядька значно йомчє.
пройдя за шторку, ти потрапляєш в офігітєльно неочікуваної величини і висоти приміщення. в якім стоїть рояль 17 століття з натуральними костяними клавішами, і ніби тільки-но на ньому грали. така собі машина часу - звучить класична музика, горять свічки, панує атмосфера таємничости і шику.
>то ось що я сказати хочу - незважаючи на кількість гівноїдів, мегарагулів і жеманної крєвєткомєдвєдкі, Львів був, є і буде містом, яке генерує те, чого бракує Києву з усіма його вільними радикалами дурних грошей і квантами пересердя - ідею, гарний смак, концепт і атмосферу. причому без штучності, обману і вопіющєго маркетингу буцімто-доброжелатільності, коли її тобі, як кіло ковбаси, дорого продають.
там перед тобою не будуть запопадливо суєтітца, але ти відчуєш себе шляхетним паном або панею, а не таваріщєм чи гаспадінам рівно на суму замовлення і чайових за власне клієнтське терпіння. також вражає ще одна особливість нормального підходу до бізнесу, а не такого, як у нас заведено засовєчєной мандой в мозгах, - бистрєє винуть вложеноє і єбісь всьо коньом. в мозку ментально здорового бізнесмена бізнес - персоніфікований і не відірваний життєвий процес, різновид задоволення, частина особистості, а не так, що до 6 на роботі, а потім - життя до 7 ранку, а потім знов робота (пекло). тому є кайф і задоволення від продукту, який ти продаєш яким ти частуєш споживача, і споживач платить лояльністю - він кайфує, споживаючи, дегустуючи, а не намагається отримати задоволення з того, що є під девізом "аби не гірше".
таке враження, що львівські підприємці, які мають маленьку броварню чи коптильню, варили і коптили тільки для тебе. бо гімна вони не покладуть, щоб пересрати все, але щоб було побільше гімна. і що кухар - це твій брат, і за сумісництвом цар, бо вибирає для тебе найліпший продукт із своїх комор. і офіціанти - твої друзі, кайфують від того, скільки часу ти будеш оторопіло втикати в меню, будуть уважно тебе слухати і розповідати про страву так, як тільки фанат-нумізмат може розповідати про свої колекції монеток.
що й казати, - респект, друзі, уважуха і доземний уклін. (псот ні разу не заохочений і не проплачений. а навпаки, мої гастроескапади проплачєни дорогім аміго, який ніколи не позволяє женщінє платить в його присутності. шо за мальчєг. такого треба размножать поскорєй! як з казки Морозко, приїхала ще й з подарунками - аксесуарами і украшеньямі. це було б справедливо, якби я себе добре вела, а я же - вопіющє себе веду... ну це інша історія.) фотка ресторації не моя, з інтернету. я оробєла там фотографувати, - таке сильне емоційне враження на мене справив льокаль.
