якщо я є
Не пам'ятаю, коли побачила тебе вперше. Краще сказати, відчула. Мама сильно насварила мене, я подерла коліно, йшла по алеї і гірко плакала. Услід мама крикнула: "Дивись, зараз вилізе з куща вовк, і вхопить тебе за одне місце". Я плачу ще сильніше. Я розумію, що я окремо тепер.
Пам'ятаю лиш момент, в який я усвідомила, що знаю тебе не просто так. Мені сказали, що краще триматись подалі.
Бути подалі... Гіркотою своєї печалі я тепер повторюю цю фразу.
12. Смак цукрової вати, який налип мені на губи і ніс, вітер роздмухує моє волосся, підстрижене під каре, шия свербить від в'язаного мамою светра з натуральної вовни, весняний промінь сонця б'є в очі, я сиджу з мотком цукрової вати на каруселі, задираю голову і голосно сміюсь, липкими руками я намагаюсь прибрати волосся з обличчя, і раптом відчуваю дотик до свого волосся. Дотик не моєї руки. Я прийшла додому, серце б'ється так швидко.
15. Ми відпочиваємо на Світязі, мама дає мені тарель з свіжими сливами, щоби я занесла в сусідній будиночок. Я іду через високу густу траву, вечірнє сонце сліпить очі. Ти ходиш біля турніка в спортивному костюмі бронзового кольору чомусь з написом MONTANA, Твоє лице замагле, а очі зухвало дивляться. Широко так якось дивляться, прямо в мої очі. Я спотикаюсь, сливи скочуються з тарелі, стрімко котячись в траву на всі боки. Ти береш у мене з рук пусту тарель, я мовчу, сконфужена, виникає якась дурна пауза. Я відчуваю, що треба щось сказати, і не знаю, ти теж подумки підбираєш слова, - я відчуваю і це, але сама знову не можу сказать ні слова. "Дивись, яке сонце гарне надвечір", тицяєш ти пальцем кудись мені за плечі. Я дивлюсь в твоє лице і не дивлюсь, куди ти показуєш. Ми продовжуємо стояти якийсь час. Я не можу відірвати очей від тебе. Змушую себе оговтатись, промимрила щось типу "ага" і побігла назад, кущ боляче дряпонув литку.
Мені 19, я поїхала з подружкою на канікули. Нас дістають якісь жлоби на озері, ми тікаємо на протилежний берег, загаряємо, впевнені, що ніхто не слідкує за нами. Боязко оглядаючись, ми скидаємо ліфони і лягаємо на пісок. Мене не полишає відчуття, що на мене хтось дивиться, і йдучи у воду, я сором'язливо прикриваю засмаглою рукою тугі незасмаглі груди. А ти сидиш, посміхаючись, на протилежному березі, і дивишся у воєнний бінокль. Я не здогадувалась, але я відчувала, чесно. Особливо відчувала твою посмішку, коли ти дивишся, як я соромлюсь, і усміхаєшся. Ти думаєш "а вона чудна".
Мені 23. Я відпочиваю на морі, посварилась з приятельками, весь день шукала кімнату, щоби піти від них. Втомлена, сиджу на пірсі. Хвилі б'ють об бетон. Я так хотіла на поїхати на море з компанією, а в результаті сама-одна на цілім світі, і так звжди. Ніс червоніє, набираючись соплями сліз, сльози одна за одною швидко-швидко котяться по щоці. Повернувши голову вбік я бачу, що ти сідаєш поруч, своїми сліпучо-білими штанами на брудний бетон. Я швидко витираю ніс рукавом, розмазуючи соплі по щоці.
За десять хвилин я сміюсь до кольок, ми бовтаємо ногами в теплій морській воді. Ти вчиш мене кидати "жабки", у мене камінець підскакує чотири рази, в тебе - двадцять чотири. Ти раптом помічаєш: "у тебе якийсь несамовитий тонус у тілі", - яка дурня, думаєш ти і те саме думаю я, ніби впіймала тебе на гарячому. мені від цієї думки ніяково, я взуваюсь і іду геть.
Мені 28. Пізно ввечері я повертаюсь з невдалого побачення додому. Зупиняюсь біля під'їзду і шукаю ключі, намагаючись надати обличчю серйозного вигляду, мене трошки хитає від випитого, з сумки вивалюється пачка з прокладками, я завмираю над нею, хапаю, кидаю в сумку, проте вона вдаряється об край сумки і знову відскакує. Я нахиляюсь, краєм ока бачу ноги в чорних черевиках. На запитання "Вам допомогти?" я стискаю в руці кляті прокладки і біжу до дверей.
Мені 33, я іду по мощеній і натертій підошвами до блиску вуличці Дубровніка, фотографую дахи і провулки. Вітер зриває і несе чохол від позиченого фотоапарата, я перелякана біжу за ним, а його несе так швидко, що я усвідомлюю - мені його не впіймати. раптом бачу руку, яка ловить і подає мені чохол. "Хвала", - кажу чомусь хорватською і розумію, як по-дебільному це звучить зараз з моїх вуст. Рука затримує мою руку. Дихання переривається, темні окуляри падають і підскакують, вдарившись об плиту вулиці. Не розбились.
Стільки мільядів кроків позаду, мільйон попереду, фотоальбомні згадки всіх подорожей як можливої втечі не дають жодного заспокоєння. В кожному місті я відчуваю щемливий сум, мене тягне кудись далі, де я маю бути, а де це - я не знаю.
Часом я прокидаюсь на білих простирадлах, кімната залита жовтим сонцем, і я здивована, чому твоя рука не обіймає мене. Я щойно тримала свою руку в твоїй. Я прокидаюсь і усвідомлюю остаточно: Тебе немає поряд. Але ж хіба так може бути?
Мені 34, і скоро буде 35. Я заплющую очі і нюхаю білий бузок, пригнувши гілочку до обличчя. Наді мною травнева ніч і зорі.
Що швидше я біжу, намагаючись кудись встигнути, то більше розумію це безглуздя: я залишаюсь на місці. У мене нічогісінько немає, тільки якісь моменти. Це якийсь сон, від якого не вдається прокинутись.
Минає життя. І я не можу повірити, що тебе немає.
А особливо, неможливо змиритись з тим, що тебе ніколи не було.
Click to view