ой люлі, ой люлі, я була у Ворзе лі
вчора кумпанія непересічних творчєских менеджерів з крізісом вищого звєна в голові виїхала на пікнік до Ворзеля. Нє, ви не поняли. НЕ в уютненькому джипі з клімат-контролем, а на мор шруткє (Неологізм demiурга Ігуанечя). Компанія нада сказать зачьотна - в один час і одному місці зібрались четверо столь своєобичних людей, кожен по-своєму являє собою отдєльну планєту.
вчора при загадкових обставинах на періферії в глибокому снігу було втілено одвічне прагнення української інтелігенції об'єднатись без сварок о концепциї, коли до дій уже і не доходить. ура, товаріщі! виявляється, це можливо. поетому андронний коллайдер прошу щітать собитієм номер два.
повітря, краса засніженого лісу, крайня обострьонность внутрішнього міра, самокритики, самоаналізу, дискурсу і емфітевзису видлубали з глубін підсвідомості ментально-підсвідомий шлак, і процес проходив невимушено, пріятно і прі всєобщєм смєхє. ні, не накурились. ні, не напилися. ні, свального грєха не було. тільки матюки (я канєшна в усьому винна), імпровізоване розучіваніє і горлання колядок, інших предметів пісенного творчєства поєднане з журчанієм в откритих ротах недосмажених, а точніше, напівсирих шашликів но з очінь смачною чарівною грузинською приправою. кастрік розпалючали години дві, тщєтно - хмиз був облєдєнєвший. елєгантно поскакуючи довкола вогнища літєратурно матюкались нецензурной лайкой відносно кастріка, який не горить ніяк, дискутували на разні теми як понівечені вищою освітою і постійними мислями люди. в решті решт зажґлі кастріка, відправивши Євгенєя до населення по сухі дрова і з помощю пшикання адекалона. Висновок -і інтелігенція не должна бить отдалєна од населення. А повинна максимально зблизитись шоби єслі нада шугнуть по дрова а потім уже разжеч. В прямому і переносному сенсі.
Я помітила, шо Юрєй, Моріна і Євгєнєй роздмухують кастрік харашо, а я якто не дуже. Не візьмуть мене дудіть в духовий оркестр, ех. но я на піанінах себе покажу! з худшой сторони, канєшна.
літературні бдєнія і метафізика продовження банкєта з синдромом слов'янського нєрасставанія продовжувались на Позняках в атмосфері "з димком", коїм надовго провонявся уесь одяг.
пороблений висновок: а знаєте, ми перестали буть прощє, ми погрязлі в умовностях. чотири роки маючи в розпорядженні авто, я тричі була в лісі, і то все в теплу пору, а добре- тільки коли з Олькой. але тепер мєня нєостановіть. я понєла, шо я здатна на все. або майже на все. потренуюсь роздмухувать - і тоді на все.
такого гарного дня тут за останній рік я не пригадую. сам факт шо я поперлась взимку чорт зна куди на мор шруткє, без боязні застудитись і даже підбадьорювала справить малу нужду всіх присутніх - це вам не булька з носа, дорогенькі мої.
невсеремось.
вчора при загадкових обставинах на періферії в глибокому снігу було втілено одвічне прагнення української інтелігенції об'єднатись без сварок о концепциї, коли до дій уже і не доходить. ура, товаріщі! виявляється, це можливо. поетому андронний коллайдер прошу щітать собитієм номер два.
повітря, краса засніженого лісу, крайня обострьонность внутрішнього міра, самокритики, самоаналізу, дискурсу і емфітевзису видлубали з глубін підсвідомості ментально-підсвідомий шлак, і процес проходив невимушено, пріятно і прі всєобщєм смєхє. ні, не накурились. ні, не напилися. ні, свального грєха не було. тільки матюки (я канєшна в усьому винна), імпровізоване розучіваніє і горлання колядок, інших предметів пісенного творчєства поєднане з журчанієм в откритих ротах недосмажених, а точніше, напівсирих шашликів но з очінь смачною чарівною грузинською приправою. кастрік розпалючали години дві, тщєтно - хмиз був облєдєнєвший. елєгантно поскакуючи довкола вогнища літєратурно матюкались нецензурной лайкой відносно кастріка, який не горить ніяк, дискутували на разні теми як понівечені вищою освітою і постійними мислями люди. в решті решт зажґлі кастріка, відправивши Євгенєя до населення по сухі дрова і з помощю пшикання адекалона. Висновок -і інтелігенція не должна бить отдалєна од населення. А повинна максимально зблизитись шоби єслі нада шугнуть по дрова а потім уже разжеч. В прямому і переносному сенсі.
Я помітила, шо Юрєй, Моріна і Євгєнєй роздмухують кастрік харашо, а я якто не дуже. Не візьмуть мене дудіть в духовий оркестр, ех. но я на піанінах себе покажу! з худшой сторони, канєшна.
літературні бдєнія і метафізика продовження банкєта з синдромом слов'янського нєрасставанія продовжувались на Позняках в атмосфері "з димком", коїм надовго провонявся уесь одяг.
пороблений висновок: а знаєте, ми перестали буть прощє, ми погрязлі в умовностях. чотири роки маючи в розпорядженні авто, я тричі була в лісі, і то все в теплу пору, а добре- тільки коли з Олькой. але тепер мєня нєостановіть. я понєла, шо я здатна на все. або майже на все. потренуюсь роздмухувать - і тоді на все.
такого гарного дня тут за останній рік я не пригадую. сам факт шо я поперлась взимку чорт зна куди на мор шруткє, без боязні застудитись і даже підбадьорювала справить малу нужду всіх присутніх - це вам не булька з носа, дорогенькі мої.
невсеремось.