бути чи не бути
останнім часом у мене все менше часу на роздуми, і це засмучує.
випадково стала свідком, коли колишній приятель несподівано не виявився хуйлом, як всі колишні приятелі. це другий випадок в моєму житті з мені відомих. всього другий випадок.
і від цього у мене змішані почуття.
з одного боку, це гірко, що я не оточувала себе благородними чоловіками, власне тому я покарана ними і своїм соромом тепер за них теперішніх, і за себе - тодішню. Я ненавиджу себе в них тепер і зненавиділа їх колись у собі. Вони стали свідками моєї недалекоглядності, навіть низькості (адже я з ними зв"язалась, хоч і не назавжди, але на час, а час- наш безцінний скарб у житті), я купувалась так дешево і це потім коштувало мені так дорого. Я розмінювала золото почуттів на мідяки якихось незрозумілих і непотрібних влагаліщних страданій, заколихуючи свою свідомість, видавала явний самообман за кохання. Не приведи боже, колись, коли мого сліду на землі цій уже не буде, ці люди будуть розповідати "спогади" про мене. Думаю, саме це мала на увазі Ранєвская, коли висловлювалась про жах "воспомінаній соврємєнніков".
З іншого боку, мене щемить якийсь такий благородний біль про несподіванку - людський вчинок як ознака того, що я тоді не помилилась, проте каяття, що помилилась, якщо відштовхнула такий скарб.
у фільмі "Той самий Мюнхгаузен" за п"єсою Григорія Горіна в геніальній постановці Марка Захарова, пам"ятаєте, Марта, друга колишня дружина Мюнхгаузена була задіяна в шоу з метою врятувати свого колишнього чоловіка від смерті. І ось вона промовляє свої слова за сценарієм, але тут уже фарс стає недоречним - справа стосується честі і репутації чоловіка, якого вона кохала, і можливо, кохає (адже справжнє кохання не проходить ніколи), і чоловік цей йде на смерть з-за якоїсь дрібниці, але по суті -задля того, щоби не скомпрометувати себе, так би мовити "отвєчає за базар". Так, репутація Людини і Істина варті життя. Вона промовляє якісь речі, а Мюнхгаузен їй каже: не те. Вона каже: "я буду любити тебе", -- він каже: "забудь мене". Вона - "я буду чекати тебе", він каже: "не треба". І тут вона з усієї сили кричить йому: "вони хочуть зганьбити тебе, Карле! Вони підсипали тобі вологий порох!"
Я неодноразово згадувала цю геніальну сцену.
Кожен наступний день мого земного життя може стати останнім. Та що там день - кожна хвилина, секунда! Після смерті батька я ще гостріше це відчуваю. І все більше хочеться пережити знову подібне відчуття, коли колись небайдужа тобі людина не всереться і не нагадає тобі отим своїм смородом про себе і про тебе колись із ним...
І оця стійкість духу, коли хтось із вас, з якими я була хай на день, але близька, так нагадує оцей відчайдушний крик Марти, одночасно і вбивчий, і рятівний, що ви не повірите, - але я гірко плачу, коли дописую цей рядок.
Тому що цей другий вчинок може бути останнім.
І тому що часу на роздуми так мало, а часу змінитись і прожити інше, більш чутливе, наповнене життя - без розміну на дрібниці, - уже може і не бути зовсім.
випадково стала свідком, коли колишній приятель несподівано не виявився хуйлом, як всі колишні приятелі. це другий випадок в моєму житті з мені відомих. всього другий випадок.
і від цього у мене змішані почуття.
з одного боку, це гірко, що я не оточувала себе благородними чоловіками, власне тому я покарана ними і своїм соромом тепер за них теперішніх, і за себе - тодішню. Я ненавиджу себе в них тепер і зненавиділа їх колись у собі. Вони стали свідками моєї недалекоглядності, навіть низькості (адже я з ними зв"язалась, хоч і не назавжди, але на час, а час- наш безцінний скарб у житті), я купувалась так дешево і це потім коштувало мені так дорого. Я розмінювала золото почуттів на мідяки якихось незрозумілих і непотрібних влагаліщних страданій, заколихуючи свою свідомість, видавала явний самообман за кохання. Не приведи боже, колись, коли мого сліду на землі цій уже не буде, ці люди будуть розповідати "спогади" про мене. Думаю, саме це мала на увазі Ранєвская, коли висловлювалась про жах "воспомінаній соврємєнніков".
З іншого боку, мене щемить якийсь такий благородний біль про несподіванку - людський вчинок як ознака того, що я тоді не помилилась, проте каяття, що помилилась, якщо відштовхнула такий скарб.
у фільмі "Той самий Мюнхгаузен" за п"єсою Григорія Горіна в геніальній постановці Марка Захарова, пам"ятаєте, Марта, друга колишня дружина Мюнхгаузена була задіяна в шоу з метою врятувати свого колишнього чоловіка від смерті. І ось вона промовляє свої слова за сценарієм, але тут уже фарс стає недоречним - справа стосується честі і репутації чоловіка, якого вона кохала, і можливо, кохає (адже справжнє кохання не проходить ніколи), і чоловік цей йде на смерть з-за якоїсь дрібниці, але по суті -задля того, щоби не скомпрометувати себе, так би мовити "отвєчає за базар". Так, репутація Людини і Істина варті життя. Вона промовляє якісь речі, а Мюнхгаузен їй каже: не те. Вона каже: "я буду любити тебе", -- він каже: "забудь мене". Вона - "я буду чекати тебе", він каже: "не треба". І тут вона з усієї сили кричить йому: "вони хочуть зганьбити тебе, Карле! Вони підсипали тобі вологий порох!"
Я неодноразово згадувала цю геніальну сцену.
Кожен наступний день мого земного життя може стати останнім. Та що там день - кожна хвилина, секунда! Після смерті батька я ще гостріше це відчуваю. І все більше хочеться пережити знову подібне відчуття, коли колись небайдужа тобі людина не всереться і не нагадає тобі отим своїм смородом про себе і про тебе колись із ним...
І оця стійкість духу, коли хтось із вас, з якими я була хай на день, але близька, так нагадує оцей відчайдушний крик Марти, одночасно і вбивчий, і рятівний, що ви не повірите, - але я гірко плачу, коли дописую цей рядок.
Тому що цей другий вчинок може бути останнім.
І тому що часу на роздуми так мало, а часу змінитись і прожити інше, більш чутливе, наповнене життя - без розміну на дрібниці, - уже може і не бути зовсім.