угоразділо
чи бува у вас таке як у мене, га? ну, коли б тільки радіти, а тебе гризе якись такий страх від невизначеності. то ти думаєш - є гроші, але немає кохання і нема з ким, і від кого, і для кого.
А тут бац - тебе як по носі - є любов, і з ким, і хочеться від нього, але.
півтора року знати, рідко, але зустрічатись, частіше відмовляючись від зустрічі, бо тебе з ним єднає тільки "оце" (поклавши руку на що завгодно, ну давайте визнаємо, ми всі любимо гарний секс, але освіта, обліко моралє, роздуми про те, що треба мудрішати і думати головою, розсудливість - бо уже було, а потім шкодувала, а какби це не варіант - а треба би розум і все таке, але хто дасть 100% гарантій). Ну...
І тут ти, як блискавкою ошарашили, - розумієш, шо не тільки "це" єднає тебе з тим. І тебе раптом як ошпарить десь всередині, і ти в компанії іншого, прелєсного, красеня, під час прелюдії навіть, хапаєш телефон і дзвониш. Красень конєшно пішов, але тобі пофіг, ти шлеш вибачальну смс. Тут варто було би відвлоліктися на почуття ні в чому не повинного красеня, але де там мені до його почуттів.
Потім дзвінки йому і його тобі, смс, нічні розмови, довгоочікувані зустрічі, різні страданія і маніакальні веселощі, що змінюються печаллю і любовним хвилюванням.
Ой, карочє.
Люблю я. І він любе.
І хочем ми дітей один від одного.
І поставлено мені дедлайн - родить через два роки.
І я, саме главне, погодилась. А руки тремтять, потому шо погодитись і зробить було легко в 20. Погодитись і не зробити - в 18. А зараз (в 34) і погодитись важко, а ісполніть в 36 (через 2 роки) ще важче - і морально, і фізично, що там казать. Роки графіків, відміток, розмірковувань, коли все-таки у тебе "безпечний день", тремтіння в руці, коли в аптеці крізь віконечко купуєш фрау-тест, страшні картини із життя матері-одиначки без засобів до існування (а що, якщо не любить, а що дитині сказати - на питання - де тато і навіщо ти мене народила?). Короче, тепер не так страшно, бо любовна лихоманка все анестезує поки що, але...думки про непевне майбутнє - у нас обох ні капіталу, ні житла, ні відповідної постійності в доходах.
і в голові грає якесь регі блу (я вас молю, знайдіть мені цих норвежських реперів - на мьюзік радіо вони співають "reggae blue" чи щось подібно- ритмічне, але дуже-дуже красиве, і вимовляють так ніжно слово "darling",- зарази, і це мені так щось нагадує :)
Такий ось сумбур потому шо в суботу я була в Полтаві, було добре, і в неділю я приїхала абсолютно на автопілоті.
(Отчот про нрави в Полтаві буде як тільки но хвилинка вільна видасться, обіцяю отжеч)
Карочє, заспокойте мене чи навпаки, бо я збентежена сильно. І головне, я дуже, панчіно боялась все життя залетіти. І страх "небажано" завагітнити увійшов в звичку.
Шодєлодь.
Поднімітє мнє вєкі Знайдіть мені отеє реггі - молю вас.
А тут бац - тебе як по носі - є любов, і з ким, і хочеться від нього, але.
півтора року знати, рідко, але зустрічатись, частіше відмовляючись від зустрічі, бо тебе з ним єднає тільки "оце" (поклавши руку на що завгодно, ну давайте визнаємо, ми всі любимо гарний секс, але освіта, обліко моралє, роздуми про те, що треба мудрішати і думати головою, розсудливість - бо уже було, а потім шкодувала, а какби це не варіант - а треба би розум і все таке, але хто дасть 100% гарантій). Ну...
І тут ти, як блискавкою ошарашили, - розумієш, шо не тільки "це" єднає тебе з тим. І тебе раптом як ошпарить десь всередині, і ти в компанії іншого, прелєсного, красеня, під час прелюдії навіть, хапаєш телефон і дзвониш. Красень конєшно пішов, але тобі пофіг, ти шлеш вибачальну смс. Тут варто було би відвлоліктися на почуття ні в чому не повинного красеня, але де там мені до його почуттів.
Потім дзвінки йому і його тобі, смс, нічні розмови, довгоочікувані зустрічі, різні страданія і маніакальні веселощі, що змінюються печаллю і любовним хвилюванням.
Ой, карочє.
Люблю я. І він любе.
І хочем ми дітей один від одного.
І поставлено мені дедлайн - родить через два роки.
І я, саме главне, погодилась. А руки тремтять, потому шо погодитись і зробить було легко в 20. Погодитись і не зробити - в 18. А зараз (в 34) і погодитись важко, а ісполніть в 36 (через 2 роки) ще важче - і морально, і фізично, що там казать. Роки графіків, відміток, розмірковувань, коли все-таки у тебе "безпечний день", тремтіння в руці, коли в аптеці крізь віконечко купуєш фрау-тест, страшні картини із життя матері-одиначки без засобів до існування (а що, якщо не любить, а що дитині сказати - на питання - де тато і навіщо ти мене народила?). Короче, тепер не так страшно, бо любовна лихоманка все анестезує поки що, але...думки про непевне майбутнє - у нас обох ні капіталу, ні житла, ні відповідної постійності в доходах.
і в голові грає якесь регі блу (я вас молю, знайдіть мені цих норвежських реперів - на мьюзік радіо вони співають "reggae blue" чи щось подібно- ритмічне, але дуже-дуже красиве, і вимовляють так ніжно слово "darling",- зарази, і це мені так щось нагадує :)
Такий ось сумбур потому шо в суботу я була в Полтаві, було добре, і в неділю я приїхала абсолютно на автопілоті.
(Отчот про нрави в Полтаві буде як тільки но хвилинка вільна видасться, обіцяю отжеч)
Карочє, заспокойте мене чи навпаки, бо я збентежена сильно. І головне, я дуже, панчіно боялась все життя залетіти. І страх "небажано" завагітнити увійшов в звичку.
Шодєлодь.
Поднімітє мнє вєкі Знайдіть мені отеє реггі - молю вас.