Feb 09, 2007 23:01
Хто перед дверима Твоїми
Не писав гарячою кров"ю своєю,
Що фонтаном б"є із самого-самого
М"якого місця у серці: "кохаю",
Хто навіки забув смак густого плодового соку,
Котрий від зеленого, прадавнього древа набрався,
Не тремтів, не чекав, не тужив,
Хто не падав, не плазував, не тонув,
І під стрілами
Світової зневаги
Ранений, кривавий, не плівся,
Той товаришем бути не може,
Тим, кільком, хто шляхом солоним пліч-о-пліч іде,
Шляхом
Гірких моїх сліз.
Я тілом своїм
Перев"язую жорстокого годинника стріли,
І вони моє тіло розривають болюче й невпинно ходою.
Я стікаю на землю
Молодими літами і вродою.
Журавлиним ключем,
Як нитку на голки,
Нанизую путь.
У молочних, сліпих місяць-повні глухої очах,
Що в глибокій і чорній річковій воді
Видивляються слідів, так довго чеканих,
У прадавніх лісах і степах,
Так, здається я чую:
Мов волосся дівоче, трава шурхотить,
Тихо стелить навпомацки шлях,
По якому колись я до Тебе піду.
І навіки розсипавшись калини червоним намистом,
Під порогом Твоїм, одна, заночую.
соплі,
кохання,
сльози,
поезія