культурка-мультурка
вчора були на "Париж, любов моя" в к-трі "Київ". Нарешті там у них шось тріснуло, дзенькнуло і вони збагнули, що наш народ любить французьке кіно, хоч убий. Тому сьогодні-на сьогодні, за годину до сеансу квитка взяти неможливо - все розкуплено.
в цій низочці різних сюжетів, об"єднаних районами Парижу (дія в них відбувається на фоні певного якогось району) не погнушалісь знятись відомі актори, наприклад, Жерар Депардьє, Фанні Ардан, і ще троє відомих і заслужених, прізвищ їхніх я не пам"ятаю, хоча обличчя дуже добре знаю. Так ось, приємно, що там такі "заслужені" не гнушаються почтіть своєю грою молодіжні експерименти, які де в чому моуть бути навіть творчими екскрементами. Щодо останнього - замєчєна Жюльєт Бінош. В цієї акторки або нема розуму, або чуття, або їй катастрофічно не везе, тобто в неї може якесь маніакальне бажання знятись будь в чому. Після бездарного абсолютно пустого, на мій погляд, але претензійного фільму "Марія" вона знову знялась в поганенькму (теж на мій погляд і смак) сюжеті. Найбільше мені був незрозумілим сюжет про приїзд якогось дядьки до кореянки. За шо це - не ясно. Прикольно обіграний сюжет - про вампірів і про пару молодих англійців, які сперечаються на кладовищі.
Мені сподобалось найбільше: суто тільки в плані "режисерського жонглювання" -сюжет Тиквера (про сліпого парубка), сльозовичавлювальна драма про зарізаного негритянського хлопця (пустила сльозу), розлучення двох літніх людей, яке вони мали обговорити в ресторані (що значить все-таки пристрасть!), сюжет про бенефіс акторської пари (о, незрівнянна Фанні Ардан!).
Але найбільше мене душив слізьми останній сюжет - про поштарку з США, яка приїхала помилуватись Парижем. Я подумала про те, що ніхто ніколи ТАК не усвідомив і не показував найголовніший сюжет нашого життя, це почуття, яке притаманно кожному із нас. Це драма крізь сміх і зовнішню кумедність героїні, це монолог, який рано чи пізно усі ми промовимо самі собі. Це те, про що я так давно хочу вам сказати, і не можу ніяк підступитися з потрібного боку. Це геніально, коротко і ясно. Це маніфест сучасного французького кіно, яке дало свої паростки на геніальності попередніх кінематографістів, це те, за що ми так любимо його: сміх крізь сльози, невловима мить життя.
Я би дала 100 оскарів за поштарку. Все решта - так собі "мілєнько", -згідна з пані Грунею.
Доземний уклін за поштарку!