територія відчувань*
*Уявляю собі праведний гнів філологів від "відчувань" а не "відчуттів".
Я обіцяла, що буду писати про деякі свої рефлексії, пов'язані уже тепер не просто з роздумами, а і з практикою застосування гештальт-терапевтичних сеансів. Більшою мірою, сеанс покликаний підштовхнути до власної роботи. І ця внутрішня робота займає весь проміжок від сеансу до сеансу. Оскільки гештальт не допомагає позбутись склерозу, можливо, повторю те, що уже висловлювала. :)
Якщо умовно і узагальнено - є певна категорія людей, яка свої невдачі, тривоги і страхи пов'язує з відсутністю розуміння, що коїться. Такі люди намагаються все впорядкувати і проаналізувати, знайти причини і передумови всьому, що має статись чи сталося, і що непокоїть. Я належудо такої групи, і прийшла до того, що впорядкування і аналіз витіснили переживання відчуттів, які викликають події і явища. Терапевт пропонує мені більше переживати, аніж аналізувати, оскільки уже майже половину життя я тільки так і роблю - аналізую, і цим намагаюсь передбачати. Не те, щоб у мене не було багатої фантазії і всього, що доповнює природу переживань. Напевно, йдеться про синхронізованість і адекватність поля аналізу і поля відчування, переживання почуттів.
Я й подумати не могла, скільки людей стоять на іншому боці - живуть відчуттями, і саме ними пізнають довкілля і самих себе. Якщо ці люди переживають, не аналізуючи, вони з іншого боку, постійно стурбовані циклічністю або рекурсією подій одного типу і повною безпорадністю перед проявами насильства і примусу, які вміщені у виклики зовнішнього світу і соціальної адаптації.
Мій тип також стурбований подіями і "незавершеними гештальтами", оскільки аналіз і впорядкування з витісненням відчуттів як доповнюючого і важливого елемента є захисним механізмом, який моя свідомість випрацювала щоб не відчувати суму, а значить є неврозом. "Ніколи, ніколи не сумуватиму" - раз почута Лишегівська поетична фраза від Зої Навроцької буквально довела мене до сліз. І напевно, я сповнилась такими намірами ще задовго до того, як її почула. Десь у дитинстві я так вирішила. З тих пір я намагаюсь розвеселити оточуючих, аби й самій не стикатись із сумом - довічною формою людської рефлексії щодо власного буття.
Але не набридатиму з власними рефлексіями, я про інше. Про територію відчувань. Нещодавно Одуванов, представник іншого типу (другого), який постійно іронізує, що його шлях - відчувати страждання, висловив думку, яку я кручу на всі боки уже два тижні, а може й три. Про те, що всюди, де існує місто, урбанічтичне суспільство, поглинаючи ландшафт і дух природи, залишає на околиці соціального буття пустельників і самітників, - клошарів, бомжів, соціально неадаптованих людей, які живуть поряд в паралельній реальності. Це інше буття, і напевно, всі хто так-сяк адаптувались до життя кільки в консервній банці міст і магістралей, вихлопів і невидимих кайданів, що приковують до замкненого кола погоні від самого себе і природи до бетонної тюрми і безвиході, являють собою інший, нічим не кращий і не "успішніший" потік людської несвободи і застрягання. Саме тому, що комусь вдалося покинути свою природу і "адаптуватись" до жорстоких правил невідомо ким запущеної гри в "життя", мусять бути на противагу й ті, хто не переступив через себе внутрішньо, хоча зовні виглядає на дні соціальної піраміди. Вони адаптувались в умовах, які перші вважають нестерпним пеклом, хоча їхнє пекло може буть нестрепніше, бо люди "першого світу" обмінюють сутність речей на самі речі.
Іншими словами, розмаїття форм забезпечують ці "цапи-відбувайли" ілюзії соціальної адаптованості і влаштованості, це вибір і хрест, і за це їх не можна зневажати. Доволі примітивно зображати їх в образі відкупу, жертви іншої світобудови, але десь так і є.
Образ цих людей-єдинорогів, які завжди поряд, і завжди в паралельному вимірі, став ближче з усвідомленням крихкості кордону, який начебто відділяє один вимір від іншого. Сьогодні ти намацуєш і укріплюєш стіну, яка ніби відгороджує тебе від того виміру буття, але парадокс - що міцінішій кордони, то вони крихкіші, ілюзорніші, і все може розчинитись за секунду.
Коли у мене був за "цим" виміром важкий період життя, наближений до "того" (раз - і кордони ілюзоної успішності і захищеності похитнулись і почали розчинятись), не було засобів до існування, я дуже глибоко відчула цю самотність, цю власну недоречність і незастосунковість, коли ти стоїш один, посеред байдужого існування інших, здавалось би, всемогутня - все можеш і все вмієш, все відчуваєш і все вміщуєш. Але ти уже не там, а тут. І ти можеш пропасти посеред світу соціальної конкуренції несправжніх цінностей в речах, і від відчуття цього холодіють кінцівки пальців рук і ніг. Раптом перед тобою розчиняється глибочезна прірва -
ось вона, наскрізна, проходить через світ речей, прірва, що має кілька рівнів дна, як Дантівські небеса чи пекло - дзеркально протилежне. По суті, це буття не добре і не погане, а паралельне, де діють дещо інші закони, в тому числі фізичні, і навіть здається, закони гравітації "першого" виміру не діють для "іншого". І два виміри в одному житті завжди поряд, але не пересікаються. Важливо відчувати їх і не втрачати ні розуму, ні відчуттів. Якщо цей баланс взагалі можливий.
Якщо ви відвідували зоопарк, ви зрозумієте аналогію, яку тут же будує моя аналітична захисна уява - за ґратами стоїте ви, а на клаптику землі з того боку - в паралельному вимірі є істота, яка відчуває і мислить, але закута своєю системою координат. Закута тому, що ти, по цей бік грат відокремлюєшся, закута в свою систему координат. А безособистісному Спостерігачеві не збагнути, хто за ґратами - ви чи ця істота. Ви можете відчути сморід, застійне явище несвободи, в який переходить дух спиненого дикого вітру.
Ви спиняєте дух вітру, тому що вам його потрібно витіснити, аби не здуріти в світі речей, з яких ви робите цінності. Для своєї успішності і значущості завжди потрібно, щоб відібрати щось у когось, хто поряд, щоб хтось страждав. Розділення - ось воно і є лезом бритви.
Так, сморід від бомжа у підземному переході я теж відчуваю, але після роздумів над словами Одуванова, я не відчуваю осуду. Сморід позбувся провини.
Цей досвід став сам по собі цінністю, яку я охороняю, і без якої не може бути повноцінного індивідуального досвіду в вимірах проявленого і непроявленого світу.
Якою би реальністю ми не жили, від нас по суті, залишається тільки сморід. І то, не так вже й надовго.
Я використала фото для ілюстрації посту з цього проекту, дякую його автору Lee Jeffries.
Я обіцяла, що буду писати про деякі свої рефлексії, пов'язані уже тепер не просто з роздумами, а і з практикою застосування гештальт-терапевтичних сеансів. Більшою мірою, сеанс покликаний підштовхнути до власної роботи. І ця внутрішня робота займає весь проміжок від сеансу до сеансу. Оскільки гештальт не допомагає позбутись склерозу, можливо, повторю те, що уже висловлювала. :)
Якщо умовно і узагальнено - є певна категорія людей, яка свої невдачі, тривоги і страхи пов'язує з відсутністю розуміння, що коїться. Такі люди намагаються все впорядкувати і проаналізувати, знайти причини і передумови всьому, що має статись чи сталося, і що непокоїть. Я належудо такої групи, і прийшла до того, що впорядкування і аналіз витіснили переживання відчуттів, які викликають події і явища. Терапевт пропонує мені більше переживати, аніж аналізувати, оскільки уже майже половину життя я тільки так і роблю - аналізую, і цим намагаюсь передбачати. Не те, щоб у мене не було багатої фантазії і всього, що доповнює природу переживань. Напевно, йдеться про синхронізованість і адекватність поля аналізу і поля відчування, переживання почуттів.
Я й подумати не могла, скільки людей стоять на іншому боці - живуть відчуттями, і саме ними пізнають довкілля і самих себе. Якщо ці люди переживають, не аналізуючи, вони з іншого боку, постійно стурбовані циклічністю або рекурсією подій одного типу і повною безпорадністю перед проявами насильства і примусу, які вміщені у виклики зовнішнього світу і соціальної адаптації.
Мій тип також стурбований подіями і "незавершеними гештальтами", оскільки аналіз і впорядкування з витісненням відчуттів як доповнюючого і важливого елемента є захисним механізмом, який моя свідомість випрацювала щоб не відчувати суму, а значить є неврозом. "Ніколи, ніколи не сумуватиму" - раз почута Лишегівська поетична фраза від Зої Навроцької буквально довела мене до сліз. І напевно, я сповнилась такими намірами ще задовго до того, як її почула. Десь у дитинстві я так вирішила. З тих пір я намагаюсь розвеселити оточуючих, аби й самій не стикатись із сумом - довічною формою людської рефлексії щодо власного буття.
Але не набридатиму з власними рефлексіями, я про інше. Про територію відчувань. Нещодавно Одуванов, представник іншого типу (другого), який постійно іронізує, що його шлях - відчувати страждання, висловив думку, яку я кручу на всі боки уже два тижні, а може й три. Про те, що всюди, де існує місто, урбанічтичне суспільство, поглинаючи ландшафт і дух природи, залишає на околиці соціального буття пустельників і самітників, - клошарів, бомжів, соціально неадаптованих людей, які живуть поряд в паралельній реальності. Це інше буття, і напевно, всі хто так-сяк адаптувались до життя кільки в консервній банці міст і магістралей, вихлопів і невидимих кайданів, що приковують до замкненого кола погоні від самого себе і природи до бетонної тюрми і безвиході, являють собою інший, нічим не кращий і не "успішніший" потік людської несвободи і застрягання. Саме тому, що комусь вдалося покинути свою природу і "адаптуватись" до жорстоких правил невідомо ким запущеної гри в "життя", мусять бути на противагу й ті, хто не переступив через себе внутрішньо, хоча зовні виглядає на дні соціальної піраміди. Вони адаптувались в умовах, які перші вважають нестерпним пеклом, хоча їхнє пекло може буть нестрепніше, бо люди "першого світу" обмінюють сутність речей на самі речі.
Іншими словами, розмаїття форм забезпечують ці "цапи-відбувайли" ілюзії соціальної адаптованості і влаштованості, це вибір і хрест, і за це їх не можна зневажати. Доволі примітивно зображати їх в образі відкупу, жертви іншої світобудови, але десь так і є.
Образ цих людей-єдинорогів, які завжди поряд, і завжди в паралельному вимірі, став ближче з усвідомленням крихкості кордону, який начебто відділяє один вимір від іншого. Сьогодні ти намацуєш і укріплюєш стіну, яка ніби відгороджує тебе від того виміру буття, але парадокс - що міцінішій кордони, то вони крихкіші, ілюзорніші, і все може розчинитись за секунду.
Коли у мене був за "цим" виміром важкий період життя, наближений до "того" (раз - і кордони ілюзоної успішності і захищеності похитнулись і почали розчинятись), не було засобів до існування, я дуже глибоко відчула цю самотність, цю власну недоречність і незастосунковість, коли ти стоїш один, посеред байдужого існування інших, здавалось би, всемогутня - все можеш і все вмієш, все відчуваєш і все вміщуєш. Але ти уже не там, а тут. І ти можеш пропасти посеред світу соціальної конкуренції несправжніх цінностей в речах, і від відчуття цього холодіють кінцівки пальців рук і ніг. Раптом перед тобою розчиняється глибочезна прірва -
ось вона, наскрізна, проходить через світ речей, прірва, що має кілька рівнів дна, як Дантівські небеса чи пекло - дзеркально протилежне. По суті, це буття не добре і не погане, а паралельне, де діють дещо інші закони, в тому числі фізичні, і навіть здається, закони гравітації "першого" виміру не діють для "іншого". І два виміри в одному житті завжди поряд, але не пересікаються. Важливо відчувати їх і не втрачати ні розуму, ні відчуттів. Якщо цей баланс взагалі можливий.
Якщо ви відвідували зоопарк, ви зрозумієте аналогію, яку тут же будує моя аналітична захисна уява - за ґратами стоїте ви, а на клаптику землі з того боку - в паралельному вимірі є істота, яка відчуває і мислить, але закута своєю системою координат. Закута тому, що ти, по цей бік грат відокремлюєшся, закута в свою систему координат. А безособистісному Спостерігачеві не збагнути, хто за ґратами - ви чи ця істота. Ви можете відчути сморід, застійне явище несвободи, в який переходить дух спиненого дикого вітру.
Ви спиняєте дух вітру, тому що вам його потрібно витіснити, аби не здуріти в світі речей, з яких ви робите цінності. Для своєї успішності і значущості завжди потрібно, щоб відібрати щось у когось, хто поряд, щоб хтось страждав. Розділення - ось воно і є лезом бритви.
Так, сморід від бомжа у підземному переході я теж відчуваю, але після роздумів над словами Одуванова, я не відчуваю осуду. Сморід позбувся провини.
Цей досвід став сам по собі цінністю, яку я охороняю, і без якої не може бути повноцінного індивідуального досвіду в вимірах проявленого і непроявленого світу.
Якою би реальністю ми не жили, від нас по суті, залишається тільки сморід. І то, не так вже й надовго.
Я використала фото для ілюстрації посту з цього проекту, дякую його автору Lee Jeffries.