самолюбованіє єсть грєх
1. Скандал з блогом Білозерської - не цікавить. Не такий вже поганий блог, і стільки часу і зусиль, проте гординя авторки, націленої на визнання (а хто без гріха) дещо перехлиснув межу розумного, а тому вкинь жменьку гівна на вентилятор - і зразу все в друзки. Ну і що, як в Білозерської заберуть почесті, чи зміниться якісно її блог, її світогляд, її громадянська позиція? Навіть заздрісник, чи скаже - "а таки блог гівняний", і чи справді стане він різко гівняним і щезне безповоротно? Чи зміниться ставлення відданого читача, або й зєваки? Та ні. Білозерська, відверто наплюй на цю маячню, це маятники тебе досі тримають у полоні. Чим як не власною дурістю, можна завдати собі найбільшої шкоди? От нафіга було оце фотографування "бєлой госпожи" в незмінному леопардовому прінті з негром-чистильником? І добре би, якби іронія, але наскільки серйозний погляд, компенсаторна складова - жуть. Але це своя, рідна жуть. Не треба буть "піонєр-всєм рєбятам-прімєр", можна змінювати позицію, можна рости, можна помилятись, нікого не цікавлять бездоганні образи, а обгрунтована, втілена в житті, підкріплена аргументами власна позиція - ось що викликає резонанс, цікавість і емоційний відгук.
Тут не приз визначає оцінку, а навпаки, втрата його. Забрали приз і що - скиснути, здутись, похерить? Та подумаєш, судді хто? І не настільки говноєдським уже здається вчинок Шитмана-Володарського, скільки війна Білозерської за визнання. Блядь, яка суєта і говніще.
Треба іншого остерігатись, набагато частіше хороша і послідовна робота сходить на пси, тільки дай приз, визнання - все, часто на цьому все зупиняється. І автор переходить в позицію повільного піке з недовгим періодом адаптації до власної значущості, увєрованії, нетривалому періоді стагнації і паразитування на регалії, званні чи ще якійсь умовній хуйні, і глядиш - пшик. Не вмер Данило, так болячка задавали. Так що ситуація нагадує більше комедію ніж драму. Не кажучи про те, що я доволі давно висловила - виборювать призи чи звання чи сприймать серйозно рейтинги в блогах - це який рівень тупості і мілини, там уже і до маразму в стилі дорогого Лєоніда Ільїчя - рукою подати. Не знаю жодного конкурсу, жодної "експертної" оцінки, починаючи від Нобелівської премії і закінчуючи конкурсами краси "міс Мухосранський район", де б не було перекручень, блату і невиважених рішень в чийсь бік проти чийогось боку. Інтерес до блогу вимірюється не кількістю бото-віртуало друзів і безликих читачів-піддакувачів. Якщо відверто бігти за рейтингом, це значить, що єдина мета, - всім сподобатись. А відтак, де власна позиція? Ібігданщина з "літературними неграми", розцінками на рекламу і копі-паста - це по-моєму ацьки зухвала зневага до цих "тисяч і тисяч" підписчиків, які так само поверхнево пробіглись перед тим на десятку таких же безликих "капітанах очевидність" і пограли у "пєрвий нах!".
Який в цьому сенс? Через якихось 10 років ніхто не згадав нєкоєго апаша, якому піддакували, і який в російському жж-сегменті був лідером, а потім образився і пішов на іншу платформу. Суєта і відсутність живої людини за цією копі-пастою - як у Рея Бредбері віє якоюсь безвихіддю і пустотою зіжраного лангольєрами Кінга віртуального світу, не кажучи про реальність того, хто видає себе за творця - автора немає, аудиторія розбіглась, всесвіт думок розпався на випадкові уривки коду. Пости генерує бот, забутий всіма, який поступово вичерпує комбінації знаків, і зникне разом з останньою крапкою.
Тут не приз визначає оцінку, а навпаки, втрата його. Забрали приз і що - скиснути, здутись, похерить? Та подумаєш, судді хто? І не настільки говноєдським уже здається вчинок Шитмана-Володарського, скільки війна Білозерської за визнання. Блядь, яка суєта і говніще.
Треба іншого остерігатись, набагато частіше хороша і послідовна робота сходить на пси, тільки дай приз, визнання - все, часто на цьому все зупиняється. І автор переходить в позицію повільного піке з недовгим періодом адаптації до власної значущості, увєрованії, нетривалому періоді стагнації і паразитування на регалії, званні чи ще якійсь умовній хуйні, і глядиш - пшик. Не вмер Данило, так болячка задавали. Так що ситуація нагадує більше комедію ніж драму. Не кажучи про те, що я доволі давно висловила - виборювать призи чи звання чи сприймать серйозно рейтинги в блогах - це який рівень тупості і мілини, там уже і до маразму в стилі дорогого Лєоніда Ільїчя - рукою подати. Не знаю жодного конкурсу, жодної "експертної" оцінки, починаючи від Нобелівської премії і закінчуючи конкурсами краси "міс Мухосранський район", де б не було перекручень, блату і невиважених рішень в чийсь бік проти чийогось боку. Інтерес до блогу вимірюється не кількістю бото-віртуало друзів і безликих читачів-піддакувачів. Якщо відверто бігти за рейтингом, це значить, що єдина мета, - всім сподобатись. А відтак, де власна позиція? Ібігданщина з "літературними неграми", розцінками на рекламу і копі-паста - це по-моєму ацьки зухвала зневага до цих "тисяч і тисяч" підписчиків, які так само поверхнево пробіглись перед тим на десятку таких же безликих "капітанах очевидність" і пограли у "пєрвий нах!".
Який в цьому сенс? Через якихось 10 років ніхто не згадав нєкоєго апаша, якому піддакували, і який в російському жж-сегменті був лідером, а потім образився і пішов на іншу платформу. Суєта і відсутність живої людини за цією копі-пастою - як у Рея Бредбері віє якоюсь безвихіддю і пустотою зіжраного лангольєрами Кінга віртуального світу, не кажучи про реальність того, хто видає себе за творця - автора немає, аудиторія розбіглась, всесвіт думок розпався на випадкові уривки коду. Пости генерує бот, забутий всіма, який поступово вичерпує комбінації знаків, і зникне разом з останньою крапкою.