Тяжела і нєказіста, жизь совєцкого артіста.
Часом їду в метро чи де посеред магазину вдруг як прошибе, і сльози сцуко яаак бризнуть, чи в громадськім туалеті, чи як іду поночі додому крізь снігове футбольне поле, - прийде така фабула новели чи п'єси з візуалізацією, музичним оформленням і акторами, яким би ці ролі віддати, що душуся тими слізьми годинку-другую, не в змозі записати чи заснути. Починаю нервово жерти казна що з холодильника, по сто разів чай, обпікаючи язика, - все в надії, що попустить і забуду. Аж руки трусяться. Нєт, сволоч, таки потім як не запишу - так воно мені і сниться різно, поглиблюючись яскравішими деталями, і всяко вичигує на мене, потім хоп - як трішкін кафтан знов і знов показується. Обдумувала п'єсу одну, - "ЯВДВМ" - абревіатура назви. Досі не забулось, не пройшло.
Буває, дещо навіть в ворді й надрочу, а потім дивлюсь - брєд вийшов, хоч в голові все складено і гарно.
Багато років списувала на пмс-очний жалослівий брєд і викликані оним безсвязні сентиментальниє куплєти. Але дещо блеадь мене досі вражає, не втрачаючи актуальності, дещо починаю писать і не можу закінчити - перехоплює дух і бере відчай, що не асілю все до словечка продумать. Весь час, як до ліфта підхожу, вибудовується черговий діалог чи поворот, при цьому я те все роблю якось сама собою, не завжди усвідомлюючи те, що я взагалі-то ліфт чекаю. Можу так постояти і думаю - де ліфт? А я кнопку забула натиснути і витріщаючись на сам ліфт стою. Незручно, коли сусідка теж виходить і застає мене так, лякливо поглядаючи натискає кнопку виклику ліфта, якось так з докором, нарочіто. Мол, дура обкурена. Я од цього часто на зустрічі, найчастіше, наприклад, з Морсковою, запізнююсь.
Деякі початки перечитую - починаю редагувать до нескінченності. Або скорочую так, що короткий вірш виходить, типу танка чи хокку. Деякі читаю - ну охуєнно, хочеться вигукнуть: хто це писав? Познайомте скоріш, вот би подружитись з такою видатною людиною! Не вірю, що це я сама, ніби рукою хтось водив. Але на таких швидко батарейка сіда. Зупинишся - і уже не в сілах закінчити, хоч все осягається до кінця.
Сьогодні народилась нова фабула. Надрочила початок, коротко потім про то шо буде і чим закінчиться і які нашпигувать туди речі, плакала перед цим, аж опухла, полізла у теплу ванну - думала відпустить, ревіла в ванні, потім ковтала соплю во врємя, і послє тоґо. Шо характерно - що хотіла писать від імені одного персонажа, а получилось від другого. Ніби з тіла і душі знайомого написались переживання хлопця, від якого відмовився батько, ставши ним біологічно (несвідомо, звісно) і не ставши в реальності.
Як це боляче, сцуко.
Не невроз це у мене лі.
Буває, дещо навіть в ворді й надрочу, а потім дивлюсь - брєд вийшов, хоч в голові все складено і гарно.
Багато років списувала на пмс-очний жалослівий брєд і викликані оним безсвязні сентиментальниє куплєти. Але дещо блеадь мене досі вражає, не втрачаючи актуальності, дещо починаю писать і не можу закінчити - перехоплює дух і бере відчай, що не асілю все до словечка продумать. Весь час, як до ліфта підхожу, вибудовується черговий діалог чи поворот, при цьому я те все роблю якось сама собою, не завжди усвідомлюючи те, що я взагалі-то ліфт чекаю. Можу так постояти і думаю - де ліфт? А я кнопку забула натиснути і витріщаючись на сам ліфт стою. Незручно, коли сусідка теж виходить і застає мене так, лякливо поглядаючи натискає кнопку виклику ліфта, якось так з докором, нарочіто. Мол, дура обкурена. Я од цього часто на зустрічі, найчастіше, наприклад, з Морсковою, запізнююсь.
Деякі початки перечитую - починаю редагувать до нескінченності. Або скорочую так, що короткий вірш виходить, типу танка чи хокку. Деякі читаю - ну охуєнно, хочеться вигукнуть: хто це писав? Познайомте скоріш, вот би подружитись з такою видатною людиною! Не вірю, що це я сама, ніби рукою хтось водив. Але на таких швидко батарейка сіда. Зупинишся - і уже не в сілах закінчити, хоч все осягається до кінця.
Сьогодні народилась нова фабула. Надрочила початок, коротко потім про то шо буде і чим закінчиться і які нашпигувать туди речі, плакала перед цим, аж опухла, полізла у теплу ванну - думала відпустить, ревіла в ванні, потім ковтала соплю во врємя, і послє тоґо. Шо характерно - що хотіла писать від імені одного персонажа, а получилось від другого. Ніби з тіла і душі знайомого написались переживання хлопця, від якого відмовився батько, ставши ним біологічно (несвідомо, звісно) і не ставши в реальності.
Як це боляче, сцуко.
Не невроз це у мене лі.