Що таке "справжня помста", або як не слід писати.
Оксана Забужко поділилась на фейсбуку "прегарною статтею до 10-річчя від дня смерті Соломії Павличко". Кілька людей розшарили. Півтора десятки залайкали. А ви теж шаритеі лайкаєте, не читаючи, що всередині?
Бо я рекомендую таки читати, щоб збагнуть, як писати не треба - суцільно восторжений брєд. Щось подібне я читала в шкільному творі моєї екзальтованої однокласниці про Зою Космодем'янську десь році в 1988-ім.
Взяття тому творів покійниці на Кариби, - це промовистий маркер оцінки життя і доробку з боку поціновувачки, магістра державного управління. Якби це було написано зараз, можна було би припустити власну репліку панни магістра на есей Оксани Забужко про С. Павличко з "книги мап і людей", де поміж згадки про таланти покійної, також здебільшого йдеться про так і не куплену оповідачкою шубу з хутра норки (Свєта Пиркало, прєвєд!) і хороші черевики з американського магазину, а також авто і ресторан в пору суцільного дефіциту і пустих полиць, - але йдеться про 2009-й рік, коли п. Скоморощенко писала свій опус.
Варто було, уже почавши, сказати дрібку більше про пані Соломію (вічна пам'ять), якби ж її справді знати, або й, якщо уже невмоготу, - про з її книг прочитане, либонь в бік скорочення про себе і очевидного - про пост-колоніальний коїтус дискурс в сучасній національній культурі, про що за десять з лишком років до відкриття цієї таємниці панною Скоморощенко, уже вичерпно і без пафосу сказав Олександр Кривенко (вічна пам'ять). Мені здається, що справжня помста - це такі довгі панегірики ні про що типу "Я і Пушкін в міровой літєратурє".
Або, як казала улюблена всіма Фана Ранєвская - самое гадкое после смерти - воспоминания современников.
Найкраще, і що головне, лаконічніше ніж я про "прегарну статтю" висловились її коментатори - проскрольте донизу і уздрійте.
Бо я рекомендую таки читати, щоб збагнуть, як писати не треба - суцільно восторжений брєд. Щось подібне я читала в шкільному творі моєї екзальтованої однокласниці про Зою Космодем'янську десь році в 1988-ім.
Взяття тому творів покійниці на Кариби, - це промовистий маркер оцінки життя і доробку з боку поціновувачки, магістра державного управління. Якби це було написано зараз, можна було би припустити власну репліку панни магістра на есей Оксани Забужко про С. Павличко з "книги мап і людей", де поміж згадки про таланти покійної, також здебільшого йдеться про так і не куплену оповідачкою шубу з хутра норки (Свєта Пиркало, прєвєд!) і хороші черевики з американського магазину, а також авто і ресторан в пору суцільного дефіциту і пустих полиць, - але йдеться про 2009-й рік, коли п. Скоморощенко писала свій опус.
Варто було, уже почавши, сказати дрібку більше про пані Соломію (вічна пам'ять), якби ж її справді знати, або й, якщо уже невмоготу, - про з її книг прочитане, либонь в бік скорочення про себе і очевидного - про пост-колоніальний коїтус дискурс в сучасній національній культурі, про що за десять з лишком років до відкриття цієї таємниці панною Скоморощенко, уже вичерпно і без пафосу сказав Олександр Кривенко (вічна пам'ять). Мені здається, що справжня помста - це такі довгі панегірики ні про що типу "Я і Пушкін в міровой літєратурє".
Або, як казала улюблена всіма Фана Ранєвская - самое гадкое после смерти - воспоминания современников.
Найкраще, і що головне, лаконічніше ніж я про "прегарну статтю" висловились її коментатори - проскрольте донизу і уздрійте.