риторичне питання
Прочитала минулу дискусію щодо ставлення до подій під Крутами в strongowski. Я прихильник позиції Пріцака і критики Директорії, а найбільш виключного народництва перших державних очільників, зокрема, Грушевського.
На мою думку, коментарі відображають (з великою статистичною похибкою, бо насєлєніє не чуло і не хоче внікать) стан свідомості, підходи, перевагу емоцій над аналізом людей, які небайдужі до історії, в цілому навіть просто людей культурних і ерудованих. Скажімо, вони становлять 15% від маси. Думаючих і не закоснілих в догмі так десь максимум 5%.
Це відповідь на питання, в чому причини проблем з українською державністю без емоційного контексту.
Тут же хочу додати цитату того ж таки, Омеляна Пріцака, про те, що "ми українці, поки існує Україна". І це не пафос, це логіка. І я хочу аби ця логіка тривала. Деталі можна обговорювати, коригувати, випрацьовувати ідеї і механізми втілення. Сучасному українцеві, котрий вважає себе дещо вищим за категорію споживача, електорату і "насєлєнія" варто не хавать ідеологію, наче крихти з чужого стола, а бути в пошуку. Правильно задане питання - половина відповіді.
Я могла би написати досужу антитезу, що проте шекспірівські "Ромео і Джульєта" кілька століть є взірцем культурної спадщини, не втрачаючи актуальності щодо емоційного втілення романтичного кохання в поетичній формі і пра-сюжетом до будь-яких інших творів про це, але така відповідь була би надто пласкою у моєму ставленні до теми і повазі до Стронґовсього і його думки. Я частково погоджуюсь з ним, а якщо би він менше вклав емоцій, а більше дав деталей своєму висновку, я би погодилась з ним повністю. Я розумію, що він хоче сказати, оскільки щойно запитувала його приватно у чаті фб, тому згоджуюсь - день сурка в українській історії повинен перерватись з люстрацією злодіїв і разом з люстрацією пустих, недієздатних ідеологій.
Як приклад я наводила втілення гебреями історично сумнівної ідеї про державність на прикладі Ізраїлю, з використанням тих же романтичних і героїчних інструментів з конкретною метою. Можна критикувати, дискутувати, але принаймні в цілому, - у них вийшло, хоч буття це процес, а не результат. І державницька ідеологія має бути гнучкою і актуальною до потреб і умов, а не підвонювати мертвотною вєтхостю. Державотворення - це етапи, і ідея має бути адекватна етапу актуальному, а не пройденому.
Я хочу, щоб ті, хто теж міркує про це, зрозуміли: якщо ви не годні стати погоничами, будьте вівцями, але слухайте не вовка, а пастуха і довіряйте, не втрачаючи пильності. Це більш гідно, ніж прикидатись тим, ким не є.
Водночас, останній коментар в дискусії Стронґовського - за законами жанру, промовиста фінальна сцена в п'єсі, яку пише невидима рука - саме життя. Далі буде, бо має бути.
На мою думку, коментарі відображають (з великою статистичною похибкою, бо насєлєніє не чуло і не хоче внікать) стан свідомості, підходи, перевагу емоцій над аналізом людей, які небайдужі до історії, в цілому навіть просто людей культурних і ерудованих. Скажімо, вони становлять 15% від маси. Думаючих і не закоснілих в догмі так десь максимум 5%.
Це відповідь на питання, в чому причини проблем з українською державністю без емоційного контексту.
Тут же хочу додати цитату того ж таки, Омеляна Пріцака, про те, що "ми українці, поки існує Україна". І це не пафос, це логіка. І я хочу аби ця логіка тривала. Деталі можна обговорювати, коригувати, випрацьовувати ідеї і механізми втілення. Сучасному українцеві, котрий вважає себе дещо вищим за категорію споживача, електорату і "насєлєнія" варто не хавать ідеологію, наче крихти з чужого стола, а бути в пошуку. Правильно задане питання - половина відповіді.
Я могла би написати досужу антитезу, що проте шекспірівські "Ромео і Джульєта" кілька століть є взірцем культурної спадщини, не втрачаючи актуальності щодо емоційного втілення романтичного кохання в поетичній формі і пра-сюжетом до будь-яких інших творів про це, але така відповідь була би надто пласкою у моєму ставленні до теми і повазі до Стронґовсього і його думки. Я частково погоджуюсь з ним, а якщо би він менше вклав емоцій, а більше дав деталей своєму висновку, я би погодилась з ним повністю. Я розумію, що він хоче сказати, оскільки щойно запитувала його приватно у чаті фб, тому згоджуюсь - день сурка в українській історії повинен перерватись з люстрацією злодіїв і разом з люстрацією пустих, недієздатних ідеологій.
Як приклад я наводила втілення гебреями історично сумнівної ідеї про державність на прикладі Ізраїлю, з використанням тих же романтичних і героїчних інструментів з конкретною метою. Можна критикувати, дискутувати, але принаймні в цілому, - у них вийшло, хоч буття це процес, а не результат. І державницька ідеологія має бути гнучкою і актуальною до потреб і умов, а не підвонювати мертвотною вєтхостю. Державотворення - це етапи, і ідея має бути адекватна етапу актуальному, а не пройденому.
Я хочу, щоб ті, хто теж міркує про це, зрозуміли: якщо ви не годні стати погоничами, будьте вівцями, але слухайте не вовка, а пастуха і довіряйте, не втрачаючи пильності. Це більш гідно, ніж прикидатись тим, ким не є.
Водночас, останній коментар в дискусії Стронґовського - за законами жанру, промовиста фінальна сцена в п'єсі, яку пише невидима рука - саме життя. Далі буде, бо має бути.