di_k
in
ztaburetom
сім'я в аргентині
Дім пана Степана і сеньйори Магдалени, на прізвисько Чікі, я лишала, ніби хату батьків… Бережно запаковані бутерброди, з яблуками і солоденьким. На прощання обійнялися з усім сімейством, яке зібралося на вечерю: син з дружиною і шестимісячною Іринкою, подруга Нора з сином Факундо (принцом Магди), сфоткалися, взяли з мене слово написати як доїду і поїхали на вокзал. В автобус у Буенос-Айрес на станції сідала лише я.
Магда на прощання виконувала танець зі стрічкою, Льонька слав повітряні поцілунки, пан Степан махав рукою і мені здалися його очі трохи сумними.
Чи не найбільше чудо, яке стається в мандрах - це коли знаходиш рідних людей. У нас різна кров, різні батьківщини, різні мови, життя… але ця рідність відчувається понад якимись ознаками. Страшенно люблю такі зустрічі, але завжди трохи важко прощатися, бо ще один шматок серця лишається з цими людьми.
Коли я їхала сюди півтора тижні тому, в голові безперервно крутилися картинки рідного раю, я дуже скучила за українськими людьми, пейзажами, мовою, якою мені хотілося не лише з кількома друзями користуватися, а просто чути.
Я вже десь писала, що тут, в Чако, виникла певна містифікація дому. В першу чергу за рахунок людей. Їхнього стилю життя.
Пан Степан опікувався мною, а потім і Льонькою з Кірілом, як своїми дітьми. Ми жартували, що все, що він організував у себе в місті, для нашого виступу: великий зал з проектором і аудіо системою, готування вареників і капусти, гостей - як сина одружив.
Пан Степан ніколи не був на Україні, але все, що з нею пов’язано, любить страшенно. Його батьки вчили його і мови, і пісень, і як пекти хліб. Щодня він передивляється на сайті української діаспори нові повідомлення від тих, хто шукає свою сім’ю, що емігрувала на інший континент і пробиває всі знайомі прізвища Лінію свого батька він розшукав і сестра його цього року була в селі, звідки йде їх рід.
В одному з листів 50-річної давнини племінник пише його батькові про те, про се, а вкінці просить вислати джинси американських марок Levis i Wrangler собі дружині і сестрі, вказує зріст всіх і сто разів звиняється за своє прохання.
Ще ми сміялися з сатиричного журналу 30-х - «Мітла», де галичани Південної Америки без страху цензури висміюють радянський режим, складаючи про нього анекдоти і гороскопи.
В хаті є Кобзар, перекладений на іспанську, букварик емігрантів з діалектними словами і виразами: «Не забувайте далеку Батьківщину».
Хтось дав пану Степану подивитися фільм «Тарас Бульба», з чого він дуже радів - бо це про Україну. Роздивившись уважно упаковку, я виявила, що це якийсь старовинний голлівудський екземпляр 60-х.
В неділю спершу я, а потім Льонька ходили на радіо для української діаспори, де пан Степан веде програму. Музика, яку він ставив між нашими теревенями, мене віднесла на десяток років назад, коли я з подружкою їздила по Карпатських селах. Такі сучасні переробки на народні пісні під синтезатор (чи іоніку, як називають його мої батьки) там крутять в автобусах, як в Києві шансон.
В комп’ютер пана Степана полетіли записи «Піккардійської терції», «Мандрів» і «Перкалаби», фільми, ролики і фотографії з Обирку.
Ми взяли чесне слово, що він все ж вибереться до нас на Колядки Інтернешнл. Якщо вже гондурасці прилетять, то українці не можуть не глянути на пейзажі серця.
День з паном Степаном проходив дуже інтенсивно. Зранку - зустріч з інтендентом (головою) села, вдень - запис інтерв’ю, вечеря - в одному з сімейств українців. Всі розпитують, як там, вмовляють провести з ними деньок, але пан Степан - ні, нам завтра з інтендентом сусіднього міста зустрічатися, перс-конференція в міській раді, перемовини з громадою ще одного сусіднього міста.
В Сан Бернардо живуть найзаможніші українці: у одного - 600 корів, у іншого скількись там гектарів поля. Їм теж було цікаво чого в Україні вітають з хлібом і сіллю, яка освіта і чи можна купити там землі. Та коли справа дійшла до організації показу фільму і вистави в їхньому містечку, пани стали бідкатися: а чим же ми їх (тобто, нас артистів) годувати будемо, а ночувати де. Пан Степан розсердився страшне: вони у мене живуть, як привезу так і відвезу. Та по дорозі додому вирішив, що нічого скупердяям свято робити, вони все одно на тачках в його село приїдуть, тільки бабусь дев’яностолітніх шкода, їм би звістка з рідного дому дуже б серце зігріла, а приїхати за 40 км вони не зможуть. Сюди з України ніхто ніколи не приїжджав за останні, мабуть 70 років, всі переважно в Буенос Айресі.
- Саме ця компанія і закінчили життя нашої «Проствіти», тільки табличка на стіні лишилася, - нарікав пан Степан.
До кінця тижня я від’їлася на обідах з українцями, які, де б не жили, а поїсти смачно люблять, і виснажилася від всіх організаційний питань, які ми вирішували на пару з Магдою.
На останньому заряді енергії ми провели презентацію в двох містах в п’ятницю і суботу, а в неділю нарешті до нас дістався ледь притомний Льонька, що не спав в дорозі дві доби. За ним і Кіріл. І в понеділок гуляла вся округа з Шекспіром, Шевченком, варениками і капустою.
PS Примітка новій сім’ї: до Буенос Айреса доїхала добре. Автобус був напівпустий і дуже комфортний. Йшов дрібний дощик і я всю дорогу спала. Поселилася в хаті казкарки. Її будиночок теж казковий.
Наступного ранку приїхали Льонька з Магдою і дуже вподобали нашу нову домівку. Тут і живемо. З Кірілом і Аліскою - дівчиною, яка пропадала в Кордобі. Гріємося останні деньки. В понеділок їдемо до пінгвінів в Ушуайю.
Обіймаю всіх Біланів і всіх, всіх, кого тепер знаю в ваших краях.
Магда на прощання виконувала танець зі стрічкою, Льонька слав повітряні поцілунки, пан Степан махав рукою і мені здалися його очі трохи сумними.
Чи не найбільше чудо, яке стається в мандрах - це коли знаходиш рідних людей. У нас різна кров, різні батьківщини, різні мови, життя… але ця рідність відчувається понад якимись ознаками. Страшенно люблю такі зустрічі, але завжди трохи важко прощатися, бо ще один шматок серця лишається з цими людьми.
Коли я їхала сюди півтора тижні тому, в голові безперервно крутилися картинки рідного раю, я дуже скучила за українськими людьми, пейзажами, мовою, якою мені хотілося не лише з кількома друзями користуватися, а просто чути.
Я вже десь писала, що тут, в Чако, виникла певна містифікація дому. В першу чергу за рахунок людей. Їхнього стилю життя.
Пан Степан опікувався мною, а потім і Льонькою з Кірілом, як своїми дітьми. Ми жартували, що все, що він організував у себе в місті, для нашого виступу: великий зал з проектором і аудіо системою, готування вареників і капусти, гостей - як сина одружив.
Пан Степан ніколи не був на Україні, але все, що з нею пов’язано, любить страшенно. Його батьки вчили його і мови, і пісень, і як пекти хліб. Щодня він передивляється на сайті української діаспори нові повідомлення від тих, хто шукає свою сім’ю, що емігрувала на інший континент і пробиває всі знайомі прізвища Лінію свого батька він розшукав і сестра його цього року була в селі, звідки йде їх рід.
В одному з листів 50-річної давнини племінник пише його батькові про те, про се, а вкінці просить вислати джинси американських марок Levis i Wrangler собі дружині і сестрі, вказує зріст всіх і сто разів звиняється за своє прохання.
Ще ми сміялися з сатиричного журналу 30-х - «Мітла», де галичани Південної Америки без страху цензури висміюють радянський режим, складаючи про нього анекдоти і гороскопи.
В хаті є Кобзар, перекладений на іспанську, букварик емігрантів з діалектними словами і виразами: «Не забувайте далеку Батьківщину».
Хтось дав пану Степану подивитися фільм «Тарас Бульба», з чого він дуже радів - бо це про Україну. Роздивившись уважно упаковку, я виявила, що це якийсь старовинний голлівудський екземпляр 60-х.
В неділю спершу я, а потім Льонька ходили на радіо для української діаспори, де пан Степан веде програму. Музика, яку він ставив між нашими теревенями, мене віднесла на десяток років назад, коли я з подружкою їздила по Карпатських селах. Такі сучасні переробки на народні пісні під синтезатор (чи іоніку, як називають його мої батьки) там крутять в автобусах, як в Києві шансон.
В комп’ютер пана Степана полетіли записи «Піккардійської терції», «Мандрів» і «Перкалаби», фільми, ролики і фотографії з Обирку.
Ми взяли чесне слово, що він все ж вибереться до нас на Колядки Інтернешнл. Якщо вже гондурасці прилетять, то українці не можуть не глянути на пейзажі серця.
День з паном Степаном проходив дуже інтенсивно. Зранку - зустріч з інтендентом (головою) села, вдень - запис інтерв’ю, вечеря - в одному з сімейств українців. Всі розпитують, як там, вмовляють провести з ними деньок, але пан Степан - ні, нам завтра з інтендентом сусіднього міста зустрічатися, перс-конференція в міській раді, перемовини з громадою ще одного сусіднього міста.
В Сан Бернардо живуть найзаможніші українці: у одного - 600 корів, у іншого скількись там гектарів поля. Їм теж було цікаво чого в Україні вітають з хлібом і сіллю, яка освіта і чи можна купити там землі. Та коли справа дійшла до організації показу фільму і вистави в їхньому містечку, пани стали бідкатися: а чим же ми їх (тобто, нас артистів) годувати будемо, а ночувати де. Пан Степан розсердився страшне: вони у мене живуть, як привезу так і відвезу. Та по дорозі додому вирішив, що нічого скупердяям свято робити, вони все одно на тачках в його село приїдуть, тільки бабусь дев’яностолітніх шкода, їм би звістка з рідного дому дуже б серце зігріла, а приїхати за 40 км вони не зможуть. Сюди з України ніхто ніколи не приїжджав за останні, мабуть 70 років, всі переважно в Буенос Айресі.
- Саме ця компанія і закінчили життя нашої «Проствіти», тільки табличка на стіні лишилася, - нарікав пан Степан.
До кінця тижня я від’їлася на обідах з українцями, які, де б не жили, а поїсти смачно люблять, і виснажилася від всіх організаційний питань, які ми вирішували на пару з Магдою.
На останньому заряді енергії ми провели презентацію в двох містах в п’ятницю і суботу, а в неділю нарешті до нас дістався ледь притомний Льонька, що не спав в дорозі дві доби. За ним і Кіріл. І в понеділок гуляла вся округа з Шекспіром, Шевченком, варениками і капустою.
PS Примітка новій сім’ї: до Буенос Айреса доїхала добре. Автобус був напівпустий і дуже комфортний. Йшов дрібний дощик і я всю дорогу спала. Поселилася в хаті казкарки. Її будиночок теж казковий.
Наступного ранку приїхали Льонька з Магдою і дуже вподобали нашу нову домівку. Тут і живемо. З Кірілом і Аліскою - дівчиною, яка пропадала в Кордобі. Гріємося останні деньки. В понеділок їдемо до пінгвінів в Ушуайю.
Обіймаю всіх Біланів і всіх, всіх, кого тепер знаю в ваших краях.