В Аргентину!
19.02.2011
Санто Доме, Аргентина
327 день шляху
Сонце впало за обрій, тепер водії могли мене бачити не затуляючись пальцями, але що з того? Уже сім годин голосую на цій заправці і ніц. Все почалося з того, що злобна охорона заправки, вихована на штатівський манер неввічливо попросила мене піти. Хоч я і не зрозумів деталей цього супроводжуваного бризками слини монолога, але ясно почув «карона проібіда!».
«Карона» - по-португальськи автостоп, а «проібіда» - заборонена. Поки що ця заборона поширюється лише на деякі заправки і вантажівки і є наказом директора фірми, який звісно навчався веденню бізнесу в Північній Америці. Та мені добре відомо яку свободу пропагують американці і сумно бачити, що Бразилія іде по тій самій дорозі.
Темнішало і я став просити у Бога допомоги. Не у якогось конкретного бога з бородою чи без, а у всесвіту, який щомиті організовує випадкові зустрічі і збіги обставин по всьому світі-всесвіті. Я просив його послати мені ангела, в особі водія вантажівки, який вивезе мене з цієї зачаклованої заправки, а разом і з Бразилії.
Бог почув і ангел не забарився. Після семи годин невдалого стопу я абсолютно безсумнівно бачив у нього за спиною крила. Він не хотів мене забирати, не збирався їхати на кордон сьогодні, але раз Бог сказав робити нічого.
На кордоні San Borda о другій ночі глухо, як в танку. Окрім мене в цю пізньо-ранню пору з Бразилії в Аргентину переходило семеро яскраво нафарбованих дівчат на високих підборах і коротких спідницях. Оскільки вони були громадянами одної з двох країн паспорти у них не перевіряли і вони поцокотіли підборами у темряву.
Міграційними обох країн непідробно тішились видом українського паспорта проштампованого вздовж і впоперек різнокольоровими візами і печатками. Вони навіть без проблем дослухались до моєї пропозиції поставити свої печатки поверху прозорої еквадоріанської, яку не ставлять, а вдруковують у паспорт на прінтері.
Аргентинський міграційник трохи поламав голову над тим як внести паспортні данні у комп’ютер, бо робив це вперше. Він навіть начальникові телефонував.
- Тут у мене іноземець з України…
- Пропускай.
- Але він з паспортом, як його оформити?
Я попросив переказати вітання білорусу Кірилу, з яким ми розділились сьогодні зранку після місяця спільних пригод.
Пусті дороги тягнуться на кілометри від пропускного пункту. Знайшов стоянку вантажівок і спитав про дорогу. Молодий водій вмить скинув з себе сон, вийшов на поталу страшенно кусючим аргентинським комарам щоб все мені пояснити.
"Прямо до круга з пам’ятником 5 км, потім ще прямо 5 км. А потім ліворуч 3 км". Там є вантажівки в моєму напрямку. Дав на дорогу булок і порадив дочекатись поліцейського патруля, який може підкинути до траси.
Патруля чекати не довелось. Раптово з темряви виринуло авто. Ми свиснули. Машина стала. Я попросив підкинути і запропонував булку. Від булки шофер відмовився, але «адедо» (це уже по-іспанськи автостоп) без проблем.
Я ішов по роздільній смузі, яка блищала у світлі повного місяця. Дивні тварини з хропінням і сопінням розбігались по кущах. Кінь уважно дивився мені у слід. Це була Аргентина, до якої добирався 11 місяців.
На автостоянці мирно спали десятки вантажівок, переважно з парагвайськими номерами. Не дивлячись на багнюку заліз в прохолодний душ і знову відчув себе людиною готовою до спілкування. Пузатий охоронець і обидва заправщика виявились добродушними людьми. Вони старанно давали дурацькі поради мені, а заразом і дівчині, забув як звали, що хотіла їхати стопом в Бразилію без документів. Хоча їй і треба то всього картку, навіть не паспорт. Але вона явно шукала проблем на свою дев’ятнадцятирічну голову.
Мене скоро забрав Карлос-Люіс. Дружина якого має україно-німецьких батьків, а сам він італ’яно-парагвайських. Більше нічого з нашої бесіди не вловив. Прокинувся через сто кілометрів, коли Люіс сказав, що він звертає на іншу дорогу і тицяв мені сонному Біблію у подарунок. Я відмовився бо вона важка, а рюкзак маленький. Тоді він дав мені двадцять місцевих грошей і сказав добре поснідати. Чим я зараз і займаюсь.
Санто Доме, Аргентина
327 день шляху
Сонце впало за обрій, тепер водії могли мене бачити не затуляючись пальцями, але що з того? Уже сім годин голосую на цій заправці і ніц. Все почалося з того, що злобна охорона заправки, вихована на штатівський манер неввічливо попросила мене піти. Хоч я і не зрозумів деталей цього супроводжуваного бризками слини монолога, але ясно почув «карона проібіда!».
«Карона» - по-португальськи автостоп, а «проібіда» - заборонена. Поки що ця заборона поширюється лише на деякі заправки і вантажівки і є наказом директора фірми, який звісно навчався веденню бізнесу в Північній Америці. Та мені добре відомо яку свободу пропагують американці і сумно бачити, що Бразилія іде по тій самій дорозі.
Темнішало і я став просити у Бога допомоги. Не у якогось конкретного бога з бородою чи без, а у всесвіту, який щомиті організовує випадкові зустрічі і збіги обставин по всьому світі-всесвіті. Я просив його послати мені ангела, в особі водія вантажівки, який вивезе мене з цієї зачаклованої заправки, а разом і з Бразилії.
Бог почув і ангел не забарився. Після семи годин невдалого стопу я абсолютно безсумнівно бачив у нього за спиною крила. Він не хотів мене забирати, не збирався їхати на кордон сьогодні, але раз Бог сказав робити нічого.
На кордоні San Borda о другій ночі глухо, як в танку. Окрім мене в цю пізньо-ранню пору з Бразилії в Аргентину переходило семеро яскраво нафарбованих дівчат на високих підборах і коротких спідницях. Оскільки вони були громадянами одної з двох країн паспорти у них не перевіряли і вони поцокотіли підборами у темряву.
Міграційними обох країн непідробно тішились видом українського паспорта проштампованого вздовж і впоперек різнокольоровими візами і печатками. Вони навіть без проблем дослухались до моєї пропозиції поставити свої печатки поверху прозорої еквадоріанської, яку не ставлять, а вдруковують у паспорт на прінтері.
Аргентинський міграційник трохи поламав голову над тим як внести паспортні данні у комп’ютер, бо робив це вперше. Він навіть начальникові телефонував.
- Тут у мене іноземець з України…
- Пропускай.
- Але він з паспортом, як його оформити?
Я попросив переказати вітання білорусу Кірилу, з яким ми розділились сьогодні зранку після місяця спільних пригод.
Пусті дороги тягнуться на кілометри від пропускного пункту. Знайшов стоянку вантажівок і спитав про дорогу. Молодий водій вмить скинув з себе сон, вийшов на поталу страшенно кусючим аргентинським комарам щоб все мені пояснити.
"Прямо до круга з пам’ятником 5 км, потім ще прямо 5 км. А потім ліворуч 3 км". Там є вантажівки в моєму напрямку. Дав на дорогу булок і порадив дочекатись поліцейського патруля, який може підкинути до траси.
Патруля чекати не довелось. Раптово з темряви виринуло авто. Ми свиснули. Машина стала. Я попросив підкинути і запропонував булку. Від булки шофер відмовився, але «адедо» (це уже по-іспанськи автостоп) без проблем.
Я ішов по роздільній смузі, яка блищала у світлі повного місяця. Дивні тварини з хропінням і сопінням розбігались по кущах. Кінь уважно дивився мені у слід. Це була Аргентина, до якої добирався 11 місяців.
На автостоянці мирно спали десятки вантажівок, переважно з парагвайськими номерами. Не дивлячись на багнюку заліз в прохолодний душ і знову відчув себе людиною готовою до спілкування. Пузатий охоронець і обидва заправщика виявились добродушними людьми. Вони старанно давали дурацькі поради мені, а заразом і дівчині, забув як звали, що хотіла їхати стопом в Бразилію без документів. Хоча їй і треба то всього картку, навіть не паспорт. Але вона явно шукала проблем на свою дев’ятнадцятирічну голову.
Мене скоро забрав Карлос-Люіс. Дружина якого має україно-німецьких батьків, а сам він італ’яно-парагвайських. Більше нічого з нашої бесіди не вловив. Прокинувся через сто кілометрів, коли Люіс сказав, що він звертає на іншу дорогу і тицяв мені сонному Біблію у подарунок. Я відмовився бо вона важка, а рюкзак маленький. Тоді він дав мені двадцять місцевих грошей і сказав добре поснідати. Чим я зараз і займаюсь.