Новий Рік
Католицьке Різдво зустріло мене на Мачупікчу. Точніше в його околицях. Ми з Аліскою зажали бабло, навіть при тому що вибили студентську знижку це коштувало 21 бакс з носа. Та і що я там не бачив? Ось тут маса фоток є з усіх боків.
Перед самим уходом ми зустріли П’єра з Вайдою, які саме збирались підніматись на гору. Вони щойно приєднались до експедиції, їхні обличчя відразу обгоріли, новенькі і чисті речі і велетенські рюкзаки замастились. Вони були на першому етапі школи капітанів :)
Моє Мачуікчу відкрилось Різдвяним ранком добрими горцями з гарячим супом і дивовижними краєвидами. Мій шлях інків став коліями поміж скель.
Нарізавши довкола крижаного горбочка понад 50 км, сорок з яких по шпалах під дощем, ми врешті знову вибрались на автодорогу. Наступні п’ять днів ми з Аліскою день і ніч їхали на Південь, намагаючись встигнути на Новий Рік до Діани і малявки-Магди в Болівію.
Через те, що я весь час прагну мінімалізувати розміри свого рюкзака, як вася опинився в одних сандалях посеред Кардірєрів. Як тепер спати під тоненькою простинкою при нульових температурах? Москітна сітка, яку я купив під час подорожей Амазонією, безглуздо валялась в рюкзаку займаючи бодай не третину. Який дурний комар попреться в такий холод?
Стоплячи тачки від світанку до ночі ми змушені були щоразу шукати дешевий хостел, в яких звісно ніколи не було гарячої води.
Двадцять сьомого, як я і обіцяв міграційникам ми прибули на кордон, в містечко Десагвадеро. Набираю з автомата начальницю і кажу:
- Доброго дня пані Норма, мовляв, так і так «ун мучачо де Украніа, ке пасе фронтера ін сельва». Через п’ять хвилин буду на кордоні. Сподіваюсь ви не забули їх попередити?
- Ой, мля, - каже тітка, - забула, але нічьо, зараз звякну побистрячку…
Приходжу в офісіну міграційників. Там два мордатих дядька. До першого: «дзвонили вам щойно?». Ні. До другого. Теж ні. От бляха муха. Тут тітка ще в третє вікно сіла. Вони мене до неї. А та, ви по якому питанню, давайте свій паспорт і тп.
Даю паспорт і починаю пояснювати всю тєлєгу.
- Ви б краще набрали начальницю в столиці. Я у них п’ять годин провів. Вони в курсі всіх деталей.
- Я сама знаю, що мені робити. Це не мій обов’язок. Максимум мій «фавор», - роззлобилась від мого наскоку пані, - ваші папери («сальвакондукто») не мають юридичної сили. Тобто еквадоріанський це їхня справа, а перуанський вам виписали військові, а це ніякого відношення не має до міграційної служби.
- Саме так, я лише прошу вас тому, що моя іспанська не дозволяє мені швидко і чітко пояснити суть справи, а у генеральному офісі вони в курсі і обіцяли вас попередити.
Пані виходить. За десять хвилин вертається і каже, що, на жаль, нічим не може мені зарадити.
- Як це? Вони ж мені обіцяли, що не буде жодних проблем, що ви поставите мені печатку виходу і на цьому все.
- Так. Але зараз ми порадились з начальницею і сеньйором Карденом, - жестом показує вусатого, - і вони сказали, що, на жаль, у вашому випадку ми не можемо цього зробити. Єдине, що ви можете спробувати, перейти міст, і отримати Болівійську вхідну печатку. Оскільки печатку входу в Перу у вас немає, то вийде, що ви наче і не були у нас…
- Але ж вони мені нізащо її не поставлять без вашої печатки виходу!
- Ну, можливо, доведеться їм заплатити штраф…
- Який штраф? Наразі я не порушував їхнього законодавства!
- Ну штраф, ви розумієте…
Ми говорили ще хвилин десять. Вечоріло і я вирішив, що краще справді спробувати. А раптом вийде.
Перейшов місток, де бабки торгують в’язаними шапками і модними капелюшками і опинився у Болівії.
Спершу свій паспорт сунула Аліска. Перевіривши наявність болівійської візи їй видали зелений папірчик для заповнення. Пані у вікні прогорнула мій паспорт, але не побачивши необхідного штампу, почала шукати знову.
- А де ваша перуанська печатка?...
Я розумів, що номер не пройде. Став пояснювати. Пані відразу перенаправила мене до офіцера. Той був дуже заклопотаний. Постійно приходили нові люди з автобусів. Він одним вухом слухав мої заплутані пояснення. Завів до начальника, який взагалі ні фіга не зрозумів і сухо сказав, що без печатки Перу у Болівію не пустять. Так я опинився між кордонів двох країн, жодна з яких не хотіла мене пускати.
Головне, що ситуацію підігрівала транспортна революція, про яку писав Кірил. Я уточнив чи справді транспорт у країні заблоковано. Але у відповідь почув, що це станеться лише завтра. Тобто сьогодні ще можна проскочити якомога далі!
Лишаю Аліску з рюкзаками і табуретом у Болівії, а сам біжу назад через міст у Перу.
- Вони мене без вашої печатки не пускають.
- Ви в Болівії куди, додому?
- Ні, Парагвай, Бразилія, Аргентина, Чілі.
- Тобто у Перу не вертатиметесь?
- Не планую.
- Тоді ми вам можемо поставити депортацію.
- Дякую! - тут я запалав, - ставте! Може мої «папірчики» і не мають юридичної сили, але це не моя помилка, це помилка ваших служб, взаємини між якими мене не стосуються. Так військові виписали мені цей документ. Але міграційників там і близько не було. Я звернувся до єдиних представників влади. Це були не «якісь там люди», а начальник батальйону. До того ж, перед тим як залишити Еквадор, я проконсультувався у міграційній службі. Вони пояснили мені як зробити все грамотно. Я зробив, не припустившись жодної помилки. І врешті що? Ви хочете мене депортувати? Давайте!
Тітку прорубило. «Я розумію, що це не ваша помилка, однак ми не можемо…»
- Ви хочете, щоб Болівійці поставили мені вхідну печатку, без вашого виходу, чому тоді ви самі не можете поставити мені вхід і одразу вихід? Тим більше, що для Болівійців я просто порушник, а для вас я маю відповідні документи про перетин кордону у сельві.
Тітка подумала. Порадилась з дядьками. Порадилась з начальницею по телефону. І врешті сказала: «Добре, але…»
Але полягало в тому, що я маю віддати їй оригінали своїх «папірчиків», аби в разі чого не лишилося слідів і відксерити дві сторінки паспорту. Я відразу прийняв умови. Добре, що в кишені лишилось кілька перуанських копійок. Крім необхідних сторінок паспорту на всяк випадок відксерив собі на пам'ять «сальвокондукто»…
Хлоп! Хлоп! - мені поставили вхід і вихід. Знову перебіг міст. Болівійці викатали шари.
- Скільки ти їм заплатив?
Як я не пояснював баригам, що не всі люди корупціонери вони не вірили.
- Поки не скажеш скільки заплатив, печатку не поставим, - заявив начальник.
- Зараз ми разом перейдемо міст і запитаємо. Якщо виявиться, що я сказав правду ти мені заплатиш. Іде?
На таку перспективу в них не було аргументів. Я отримав свою печатку. І ми встигли вскочити в останній автобус до Ла Пазу. Там виявилось, що транспортна революція існує більше на словах. Щоправда проїзд подорожчав на 30-50%. Нічний і холодний Ла Паз зустрів нас повішеними на стовбах небіжчиками...
Гори, холод і туман стали нашими супутниками. Картину крижаних ночей і світанків доповнював мій живіт, який вже другий тиждень поводив себе вкрай непристойно.
Останньою крапкою була злива у Потосі, яка застала нас у відкритому кузові пікапу. Мокрі до нитки, ми приїхали в найвисокогорніше місто Болівії. З рота валила пара, зуб стукотіли. Всі автобуси на Таріху вже пішли.
- Якщо я виберусь з цієї халепи, то більше в гори не ногою, поки не буде необхідних шмоток!
В напівкоматозі ми знайшли готель з гарячою водою. Окріп лився на голову, але ноги лишались крижаними. На світанку ми одягнулись в усе мокре і вийшли на трасу. Температура була не на багато вище нуля. Спершу по кілька кілометрів, потім більше, ми одурілі від холоду, вибрались з цього міста. Асфальт закінчився і дорога почала спускатись.
В містечку Кабарго, де саме проходила велогонка було настільки тепло, що я радів наче наново народився. Ми зупинили фуру до Таріхи. Користуючись наявністю безкоштовної робочої сили водії вирішили заїхати по пісок на річку. Поки я вантажив мішки, мєнти перекрили трасу і почався велопробіг.
Уявляю якою несподіванкою для велосипедистів була поява нашої вантажівки, що випускаючи чорні клуби диму виринула з кущів і поїхала на зустріч гонщикам. Звісно наша машина була єдиним транспортним засобом.
По дорозі до нас підсіла піні з десятьма мішками кавунів. За погрузку і розгрузку я отримав два кавуна, які ми дружньо з’їли.
Не розписуючи деталей, скажу лише що останній шматок дороги проходив десь під самим небом, шалений холод, туман і безкінечні хвилини при швидкості п’ять кілометрів на годину.
І ось внизу показались вогні Таріхи. А ще за дві години я обійняв свою красуню дружину і малюсіньку сплячу доцю.
Вчора був Новий Рік. Зранку ми пішли на пошту і відправили діду Морозу листа на Україну. Магда розповідала йому про те, що слухалась маму і тата, багато мандрувала і вивчила англійську і іспанську мови. За свої успіхи просила фломастери і щось солоденьке.
Перед самим-самим, приїхав наш божевільно-прекрасний фін Юко!
Ми накупили гору їжі, наварили пєльмєнів і запивали їх шампанським. Знайшли навіть ялинку з ліхтариками, під яку Дід Мороз навалив всім гору подарунків. Магдиному захвату не було меж. Вона розгортала кольорові упаковки до другої ночі: «А тут що?»… «Солоденьке!»… «А тут, що?...» «Фломастери!» - радісна малявка заснула з вірою в справедливого Дідусю Мороза.
Я теж, бо мені він подарував шкарпетки з вишивкою «Права нога Льоньки» і жовті труси «Leo Poldo».
- Дідусю, ти видно щось поплутав, а я замовляв леза для бритви, а не барабанні палички. вони походу були не для мене. Кому передати?
Перед самим уходом ми зустріли П’єра з Вайдою, які саме збирались підніматись на гору. Вони щойно приєднались до експедиції, їхні обличчя відразу обгоріли, новенькі і чисті речі і велетенські рюкзаки замастились. Вони були на першому етапі школи капітанів :)
Моє Мачуікчу відкрилось Різдвяним ранком добрими горцями з гарячим супом і дивовижними краєвидами. Мій шлях інків став коліями поміж скель.
Нарізавши довкола крижаного горбочка понад 50 км, сорок з яких по шпалах під дощем, ми врешті знову вибрались на автодорогу. Наступні п’ять днів ми з Аліскою день і ніч їхали на Південь, намагаючись встигнути на Новий Рік до Діани і малявки-Магди в Болівію.
Через те, що я весь час прагну мінімалізувати розміри свого рюкзака, як вася опинився в одних сандалях посеред Кардірєрів. Як тепер спати під тоненькою простинкою при нульових температурах? Москітна сітка, яку я купив під час подорожей Амазонією, безглуздо валялась в рюкзаку займаючи бодай не третину. Який дурний комар попреться в такий холод?
Стоплячи тачки від світанку до ночі ми змушені були щоразу шукати дешевий хостел, в яких звісно ніколи не було гарячої води.
Двадцять сьомого, як я і обіцяв міграційникам ми прибули на кордон, в містечко Десагвадеро. Набираю з автомата начальницю і кажу:
- Доброго дня пані Норма, мовляв, так і так «ун мучачо де Украніа, ке пасе фронтера ін сельва». Через п’ять хвилин буду на кордоні. Сподіваюсь ви не забули їх попередити?
- Ой, мля, - каже тітка, - забула, але нічьо, зараз звякну побистрячку…
Приходжу в офісіну міграційників. Там два мордатих дядька. До першого: «дзвонили вам щойно?». Ні. До другого. Теж ні. От бляха муха. Тут тітка ще в третє вікно сіла. Вони мене до неї. А та, ви по якому питанню, давайте свій паспорт і тп.
Даю паспорт і починаю пояснювати всю тєлєгу.
- Ви б краще набрали начальницю в столиці. Я у них п’ять годин провів. Вони в курсі всіх деталей.
- Я сама знаю, що мені робити. Це не мій обов’язок. Максимум мій «фавор», - роззлобилась від мого наскоку пані, - ваші папери («сальвакондукто») не мають юридичної сили. Тобто еквадоріанський це їхня справа, а перуанський вам виписали військові, а це ніякого відношення не має до міграційної служби.
- Саме так, я лише прошу вас тому, що моя іспанська не дозволяє мені швидко і чітко пояснити суть справи, а у генеральному офісі вони в курсі і обіцяли вас попередити.
Пані виходить. За десять хвилин вертається і каже, що, на жаль, нічим не може мені зарадити.
- Як це? Вони ж мені обіцяли, що не буде жодних проблем, що ви поставите мені печатку виходу і на цьому все.
- Так. Але зараз ми порадились з начальницею і сеньйором Карденом, - жестом показує вусатого, - і вони сказали, що, на жаль, у вашому випадку ми не можемо цього зробити. Єдине, що ви можете спробувати, перейти міст, і отримати Болівійську вхідну печатку. Оскільки печатку входу в Перу у вас немає, то вийде, що ви наче і не були у нас…
- Але ж вони мені нізащо її не поставлять без вашої печатки виходу!
- Ну, можливо, доведеться їм заплатити штраф…
- Який штраф? Наразі я не порушував їхнього законодавства!
- Ну штраф, ви розумієте…
Ми говорили ще хвилин десять. Вечоріло і я вирішив, що краще справді спробувати. А раптом вийде.
Перейшов місток, де бабки торгують в’язаними шапками і модними капелюшками і опинився у Болівії.
Спершу свій паспорт сунула Аліска. Перевіривши наявність болівійської візи їй видали зелений папірчик для заповнення. Пані у вікні прогорнула мій паспорт, але не побачивши необхідного штампу, почала шукати знову.
- А де ваша перуанська печатка?...
Я розумів, що номер не пройде. Став пояснювати. Пані відразу перенаправила мене до офіцера. Той був дуже заклопотаний. Постійно приходили нові люди з автобусів. Він одним вухом слухав мої заплутані пояснення. Завів до начальника, який взагалі ні фіга не зрозумів і сухо сказав, що без печатки Перу у Болівію не пустять. Так я опинився між кордонів двох країн, жодна з яких не хотіла мене пускати.
Головне, що ситуацію підігрівала транспортна революція, про яку писав Кірил. Я уточнив чи справді транспорт у країні заблоковано. Але у відповідь почув, що це станеться лише завтра. Тобто сьогодні ще можна проскочити якомога далі!
Лишаю Аліску з рюкзаками і табуретом у Болівії, а сам біжу назад через міст у Перу.
- Вони мене без вашої печатки не пускають.
- Ви в Болівії куди, додому?
- Ні, Парагвай, Бразилія, Аргентина, Чілі.
- Тобто у Перу не вертатиметесь?
- Не планую.
- Тоді ми вам можемо поставити депортацію.
- Дякую! - тут я запалав, - ставте! Може мої «папірчики» і не мають юридичної сили, але це не моя помилка, це помилка ваших служб, взаємини між якими мене не стосуються. Так військові виписали мені цей документ. Але міграційників там і близько не було. Я звернувся до єдиних представників влади. Це були не «якісь там люди», а начальник батальйону. До того ж, перед тим як залишити Еквадор, я проконсультувався у міграційній службі. Вони пояснили мені як зробити все грамотно. Я зробив, не припустившись жодної помилки. І врешті що? Ви хочете мене депортувати? Давайте!
Тітку прорубило. «Я розумію, що це не ваша помилка, однак ми не можемо…»
- Ви хочете, щоб Болівійці поставили мені вхідну печатку, без вашого виходу, чому тоді ви самі не можете поставити мені вхід і одразу вихід? Тим більше, що для Болівійців я просто порушник, а для вас я маю відповідні документи про перетин кордону у сельві.
Тітка подумала. Порадилась з дядьками. Порадилась з начальницею по телефону. І врешті сказала: «Добре, але…»
Але полягало в тому, що я маю віддати їй оригінали своїх «папірчиків», аби в разі чого не лишилося слідів і відксерити дві сторінки паспорту. Я відразу прийняв умови. Добре, що в кишені лишилось кілька перуанських копійок. Крім необхідних сторінок паспорту на всяк випадок відксерив собі на пам'ять «сальвокондукто»…
Хлоп! Хлоп! - мені поставили вхід і вихід. Знову перебіг міст. Болівійці викатали шари.
- Скільки ти їм заплатив?
Як я не пояснював баригам, що не всі люди корупціонери вони не вірили.
- Поки не скажеш скільки заплатив, печатку не поставим, - заявив начальник.
- Зараз ми разом перейдемо міст і запитаємо. Якщо виявиться, що я сказав правду ти мені заплатиш. Іде?
На таку перспективу в них не було аргументів. Я отримав свою печатку. І ми встигли вскочити в останній автобус до Ла Пазу. Там виявилось, що транспортна революція існує більше на словах. Щоправда проїзд подорожчав на 30-50%. Нічний і холодний Ла Паз зустрів нас повішеними на стовбах небіжчиками...
Гори, холод і туман стали нашими супутниками. Картину крижаних ночей і світанків доповнював мій живіт, який вже другий тиждень поводив себе вкрай непристойно.
Останньою крапкою була злива у Потосі, яка застала нас у відкритому кузові пікапу. Мокрі до нитки, ми приїхали в найвисокогорніше місто Болівії. З рота валила пара, зуб стукотіли. Всі автобуси на Таріху вже пішли.
- Якщо я виберусь з цієї халепи, то більше в гори не ногою, поки не буде необхідних шмоток!
В напівкоматозі ми знайшли готель з гарячою водою. Окріп лився на голову, але ноги лишались крижаними. На світанку ми одягнулись в усе мокре і вийшли на трасу. Температура була не на багато вище нуля. Спершу по кілька кілометрів, потім більше, ми одурілі від холоду, вибрались з цього міста. Асфальт закінчився і дорога почала спускатись.
В містечку Кабарго, де саме проходила велогонка було настільки тепло, що я радів наче наново народився. Ми зупинили фуру до Таріхи. Користуючись наявністю безкоштовної робочої сили водії вирішили заїхати по пісок на річку. Поки я вантажив мішки, мєнти перекрили трасу і почався велопробіг.
Уявляю якою несподіванкою для велосипедистів була поява нашої вантажівки, що випускаючи чорні клуби диму виринула з кущів і поїхала на зустріч гонщикам. Звісно наша машина була єдиним транспортним засобом.
По дорозі до нас підсіла піні з десятьма мішками кавунів. За погрузку і розгрузку я отримав два кавуна, які ми дружньо з’їли.
Не розписуючи деталей, скажу лише що останній шматок дороги проходив десь під самим небом, шалений холод, туман і безкінечні хвилини при швидкості п’ять кілометрів на годину.
І ось внизу показались вогні Таріхи. А ще за дві години я обійняв свою красуню дружину і малюсіньку сплячу доцю.
Вчора був Новий Рік. Зранку ми пішли на пошту і відправили діду Морозу листа на Україну. Магда розповідала йому про те, що слухалась маму і тата, багато мандрувала і вивчила англійську і іспанську мови. За свої успіхи просила фломастери і щось солоденьке.
Перед самим-самим, приїхав наш божевільно-прекрасний фін Юко!
Ми накупили гору їжі, наварили пєльмєнів і запивали їх шампанським. Знайшли навіть ялинку з ліхтариками, під яку Дід Мороз навалив всім гору подарунків. Магдиному захвату не було меж. Вона розгортала кольорові упаковки до другої ночі: «А тут що?»… «Солоденьке!»… «А тут, що?...» «Фломастери!» - радісна малявка заснула з вірою в справедливого Дідусю Мороза.
Я теж, бо мені він подарував шкарпетки з вишивкою «Права нога Льоньки» і жовті труси «Leo Poldo».
- Дідусю, ти видно щось поплутав, а я замовляв леза для бритви, а не барабанні палички. вони походу були не для мене. Кому передати?