"Як Жити Щасливо..."
От уже понад п’ять років таскаю по світі табуретки і ще не зустрічав людини, яка б після кількох перших запитань не поставила найхвилюючіше: "дєньгі откуда?"
Переважно я відморожуюсь про верблюда, що мій дядько Біл Гейтс тощо. Але оскільки це питання хвилює і хвилюватиме багатьох читачів цього журналу спробую дати на нього відповідь. При чому не сам, а друзів моїх теж прошу висловитись.
Перед усім, наша банда складається з дуже різних людей. Серед нас немає алігархів, але є такі які роздарували все, здали свою хату і поїхали. Є такі, що півроку з зарплати відкладали, є такі що з останнього проекту отримали, є такі що позичили всякі є. Але головний прикол тут в тому, що ці люди повірили у здійсненність своїх найзаборониніших «мамою-матрицею» мрій.
Слівце «матриця» я запозичів з одноіменного фільму. І додав до нього доброти. Бо це не щось погане. Це щось нормальне.
«Мама-матриця» це те що пропонує тобі високу зарплату, комфортну машину, теплу квартиру. Ця добра мамуля переконує тебе і власній важливості на роботі чи навчанні. Все, аби синочок лишався в дома. Бо «там» дуже небезпечно.
Коли ти вперше рвеш ці нитки і стрибаєш у вільний політ, почуваєш себе з крилами.
Відмовившись від насолод, котрі під видом мрій нав’язує соціум, стаєш свого роду аскетом. Хоча це з якого боку глянути.
На острові у Карибському морі я щойно їв свіжовиловлених лангустів. Ти можеш собі це дозволити? Каріби? Лангусти? Ні. Бо думаєш це коштує грошей. А це коштує не грошей, а часу.
Так от, щоб туди потрапити на острів з індіанцями і пальмами потрібно попрацювати на вантажному кораблі, коли до мокрого від поту тіла прилипає борошно, а прісної води щоб помитись немає. Спати на діжках з бензином, бо корабель завантажений по вінця всіляким крамом, а у діжок найрівніша поверхня. Виставу зіграти для індіанців - вони хату дали. Не хата, а палац з пальмових гілок. З двома гамаками. Допомогти індіанцю хату будувати - от лангустами пригостив. Ми ледь упливли з того острова нарешті. Так само працюючі, але чекали 11 днів. Бо час це життя.
А люди вірять, що час це гроші. Цей мислевірус міцно сидить в головах. В цьому сенсі можна визнати повну перемогу капіталізму. А ми тоді типу партизанимо.
Ми з друзями свого роду комуністи. Віримо у взаємини без бабла, більше того з «Табуретом до океану» це Практичний Комунізм.
Ідея проекту полягає в тому, щоб зібравши у кулак власну волю залишити насиджене місце з гарною зарплатою та м’якою постіллю отримавши в замін каремат, тотальну непередбачуваність дня завтрашнього і табуретку.
Що їсти? де спати? Чим доїхати? щодня ти відповідаєш на всі ці запитання. І згодом починаєш розуміти, що завтра все одно настане. Незалежно від того де і як ти провів ніч, що їв. Що там, де хоч щось ходить, їздить, плаває чи літає можемо пройти. І ми ідем ідем помаленьку по планеті.
Щось все одно кожен витрачає. Хто скільки я не знаю. Сам зараз намагаюсь зовсім по мінімуму. Доларів на 50 в місяць. Це важко, але в іншому випадку треба шукати роботу чи що. Поки це не сталось економно. Звів свої потреби до мінімума. Солодкого хочу до смерті. Але терплю. Дорого коштуватиме. Свободою платитиму.
Це гра що ми граєм полягає в тому щоб віднести чотири табурета на чотири океани. Почалась з одними людьми, приєднались інші. І так потихеньку з усього світу життєлюби-оптимісти стягуються. Бо життя полюбому прекрасне, хоч ти собі як не накручуй.
Більшість людей (не кажу всі, але інших я поки не зустрічав), що вони мають страх перед Днем Втрати Всіх Грошей. Так це значний день, але не поганий. Коли ти приймаєш таке рішення в тебе адреналін по всьому тілу пробиває такий, що аж підстрибуєш. А потім рюкзак, в який всі свої нажиті шмотки, холодильники, пралки, улюблені книжки і мішку не покладеш. А за цим крок на вулицю.
В кишені паспорт (з візами США, Канади і Мексики - наслідки великої війни яку ми ретельно описали в цьому журналі), квиток на літак і конвертик.
В конвертику 33 американськи бакси і 33 американські центи.
Кожному з пацанів такий самий конвертик був. Дружаня Гена підігнав.
Так ми почали наш рух і вже скоро як вісім місяців в дорозі.
Канада - США - Мексика - Гватемала - Гондурас - Нікарагуа - Коста-Ріка - Панама - Колумбія - скільки коштує такий досвід? Сотні тисяч тугриків. Але мені не потрібні тугрики моє щастя в пізнанні.
Стомився писати. За пафос простіть, я це люблю. Щасливого польоту
Переважно я відморожуюсь про верблюда, що мій дядько Біл Гейтс тощо. Але оскільки це питання хвилює і хвилюватиме багатьох читачів цього журналу спробую дати на нього відповідь. При чому не сам, а друзів моїх теж прошу висловитись.
Перед усім, наша банда складається з дуже різних людей. Серед нас немає алігархів, але є такі які роздарували все, здали свою хату і поїхали. Є такі, що півроку з зарплати відкладали, є такі що з останнього проекту отримали, є такі що позичили всякі є. Але головний прикол тут в тому, що ці люди повірили у здійсненність своїх найзаборониніших «мамою-матрицею» мрій.
Слівце «матриця» я запозичів з одноіменного фільму. І додав до нього доброти. Бо це не щось погане. Це щось нормальне.
«Мама-матриця» це те що пропонує тобі високу зарплату, комфортну машину, теплу квартиру. Ця добра мамуля переконує тебе і власній важливості на роботі чи навчанні. Все, аби синочок лишався в дома. Бо «там» дуже небезпечно.
Коли ти вперше рвеш ці нитки і стрибаєш у вільний політ, почуваєш себе з крилами.
Відмовившись від насолод, котрі під видом мрій нав’язує соціум, стаєш свого роду аскетом. Хоча це з якого боку глянути.
На острові у Карибському морі я щойно їв свіжовиловлених лангустів. Ти можеш собі це дозволити? Каріби? Лангусти? Ні. Бо думаєш це коштує грошей. А це коштує не грошей, а часу.
Так от, щоб туди потрапити на острів з індіанцями і пальмами потрібно попрацювати на вантажному кораблі, коли до мокрого від поту тіла прилипає борошно, а прісної води щоб помитись немає. Спати на діжках з бензином, бо корабель завантажений по вінця всіляким крамом, а у діжок найрівніша поверхня. Виставу зіграти для індіанців - вони хату дали. Не хата, а палац з пальмових гілок. З двома гамаками. Допомогти індіанцю хату будувати - от лангустами пригостив. Ми ледь упливли з того острова нарешті. Так само працюючі, але чекали 11 днів. Бо час це життя.
А люди вірять, що час це гроші. Цей мислевірус міцно сидить в головах. В цьому сенсі можна визнати повну перемогу капіталізму. А ми тоді типу партизанимо.
Ми з друзями свого роду комуністи. Віримо у взаємини без бабла, більше того з «Табуретом до океану» це Практичний Комунізм.
Ідея проекту полягає в тому, щоб зібравши у кулак власну волю залишити насиджене місце з гарною зарплатою та м’якою постіллю отримавши в замін каремат, тотальну непередбачуваність дня завтрашнього і табуретку.
Що їсти? де спати? Чим доїхати? щодня ти відповідаєш на всі ці запитання. І згодом починаєш розуміти, що завтра все одно настане. Незалежно від того де і як ти провів ніч, що їв. Що там, де хоч щось ходить, їздить, плаває чи літає можемо пройти. І ми ідем ідем помаленьку по планеті.
Щось все одно кожен витрачає. Хто скільки я не знаю. Сам зараз намагаюсь зовсім по мінімуму. Доларів на 50 в місяць. Це важко, але в іншому випадку треба шукати роботу чи що. Поки це не сталось економно. Звів свої потреби до мінімума. Солодкого хочу до смерті. Але терплю. Дорого коштуватиме. Свободою платитиму.
Це гра що ми граєм полягає в тому щоб віднести чотири табурета на чотири океани. Почалась з одними людьми, приєднались інші. І так потихеньку з усього світу життєлюби-оптимісти стягуються. Бо життя полюбому прекрасне, хоч ти собі як не накручуй.
Більшість людей (не кажу всі, але інших я поки не зустрічав), що вони мають страх перед Днем Втрати Всіх Грошей. Так це значний день, але не поганий. Коли ти приймаєш таке рішення в тебе адреналін по всьому тілу пробиває такий, що аж підстрибуєш. А потім рюкзак, в який всі свої нажиті шмотки, холодильники, пралки, улюблені книжки і мішку не покладеш. А за цим крок на вулицю.
В кишені паспорт (з візами США, Канади і Мексики - наслідки великої війни яку ми ретельно описали в цьому журналі), квиток на літак і конвертик.
В конвертику 33 американськи бакси і 33 американські центи.
Кожному з пацанів такий самий конвертик був. Дружаня Гена підігнав.
Так ми почали наш рух і вже скоро як вісім місяців в дорозі.
Канада - США - Мексика - Гватемала - Гондурас - Нікарагуа - Коста-Ріка - Панама - Колумбія - скільки коштує такий досвід? Сотні тисяч тугриків. Але мені не потрібні тугрики моє щастя в пізнанні.
Стомився писати. За пафос простіть, я це люблю. Щасливого польоту