Как это было
Чекаєте захоплюючу історію?
Отак я перетнула кордон, отримавши печатку і трохи кишенькових грошей:
А якщо серйозно...
Вже коли я йшла в бік Нікарагуа, до мене підійшов міняла, тикаючи в обличчя грошима і голосно вигукуючи їх назву. Я, ображена Коста Рікою, гаркнула на нього. "Ке пасо?"(що сталося) - поцікавився хлопець з пачкою купюр. Розказала. Міняла відповів, що інспектори просто хочуть бабла як всі нормальні люде - 100 баксів ("мінімум"), і все зроблять. "Маю на все про все 30". Спочатку він м'явся, казав, що за 30 неможливо, але, порадившись з друганами, згодився. Забрав мій паспорт і пішов по кабінетах, мені наказав чекати на вулиці.
- Ага, а потім я ні тебе не знайду ні паспорта. Піду з тобою.
- Не можна, - суворо сказав хлопець - Чекай мене тут. Перевдягнися, щоб тебе поліція не почала перевіряти і не тушуйся. Книжку почитай чи щось на кшталт. Я прийду за годину.
- За годину???
- Ну це тобі не коників з гів.. глини ліпить, це серйозна справа. До речі, печатка коштує 30. І ще мені мінімум 15 за роботу.
- Чувак, я тобі півгодини розпиналася-розказувала, що маю 30 баксів УСЬОГО! І ти погодився. А печатка не може коштувати 30 баксів, сам розумієш. Це не хліб і не тапки. Це печатка, поставлена до паспорта.
- Ну добре, що тоді я отримаю за свої труди?... - історія набирала нових обертів. Хлопець не міг нічого мені заподіяти, проте ситуацію треба було якось розлулити. Мій паспорт усе ще був у нього.
- Можу тобі корали подарувати з Карибського моря. Більше нічого не маю. Я тобі одразу пояснила це. Якщо ти одного разу не отримаєш за свою роботу грошима - воно тобі повернеться іншим чином. Усе повертається...
В складні або екстремальні життєві моменти маю таку звичку - укладати угоди з Всесвітом. Цього разу я загадала, що якщо все буде добре, якщо владнається з візою, печаткою і переходом кордону, якщо успішно доберуся до своїх - маю зробити дещо. Дещо складне, заради чого доведеться подолати себе. Дещо важливе і корисне для декого.
За півгодини я отримала паспорт з печаткою. Не без адреналіну, звісно: конспірація, всі діла. Виглядала печатка не дуже. Я б намалювала кращу. Але окрім самої печатки, дані внесли в базу, і на виході я проблем не матиму. "А якщо матиму - розкажу, хто тут займається художньою самодіяльністю" - про всяк випадок пригрозила я і почалапала до стоянки фур. На автобус грошей не лишилося.
"Ола! Хтось з вас їде в напрямку Хако?" - спитала я, підійшовши до компанії водіїв. Але одразу зрозуміла, що даремно. Голодні очі бидлуватих чоловіків різного віку давали зрозуміти, що вони зараз усі ладні зі мною їхати, от тільки у Хако я не потраплю. Перебиваючи один одного, вони почали щось мені вигукувати і показувати кожен на свою фуру. Ой, даремно...
Трохи подалі стояв чоловічок, який ніяк не відреагував на мої слова. До нього я й підійшла. Ще раз запитала, розказала, познайомилися. "Мій друг їхатиме зараз. Я його попрошу, він тебе підвезе".
Незабаром з'явився і друг. Армандо, гондурасець. Виявився він классним дядьком, хоча іспанською розмовляв жахливо і швидко. Проте за два дні ми подружилися.
В той самий день до Хако я не дісталася. Доїхали до міста Ліберія, там заночували. Водій у фурі, а я у кімнаті охоронців торгового центру, які теж виявилися гарними людьми. Начальник охорони, 18-річний хлопчисько, симпатичний на вигляд, розпитав мене, як же я опинилася в чужому місті одна без грошей. Вислухавши, показав мені затишну кімнатку, де я мала спати. А коли я прокинулась, запропонував відвезти мене прийняти ванну і поїсти до нього додому. "Дякую, але маю їхати".
Світ не без добрих людей!
Я знайшла свого аміго-водія, і ми рушили до Сан Хосе, де я хотіла зустріти білорусів.
Дорогою Армандо розказував про себе, про сім'ю, про життя, небезпеки у країні, а коли прибули до столиці, увесь день провозився зі мною. То в пошуках інтернету, який не працює по вихідних, то відвіз до друзів у гості, накормив, і піклуючись про мою безпеку, посадив на автобус. Район, звідки відрпавлялися автобуси був дійсно стрьомний.
2 години шляху , і ось я в Хако, в дружній компанії рідних табуретників, де Сєрьога з Колюнею волають "Щедрика". Завтра буду купатися в океані і почну виконувати "кармічне зобов'язання-обіцянку" :))
Отак я перетнула кордон, отримавши печатку і трохи кишенькових грошей:
А якщо серйозно...
Вже коли я йшла в бік Нікарагуа, до мене підійшов міняла, тикаючи в обличчя грошима і голосно вигукуючи їх назву. Я, ображена Коста Рікою, гаркнула на нього. "Ке пасо?"(що сталося) - поцікавився хлопець з пачкою купюр. Розказала. Міняла відповів, що інспектори просто хочуть бабла як всі нормальні люде - 100 баксів ("мінімум"), і все зроблять. "Маю на все про все 30". Спочатку він м'явся, казав, що за 30 неможливо, але, порадившись з друганами, згодився. Забрав мій паспорт і пішов по кабінетах, мені наказав чекати на вулиці.
- Ага, а потім я ні тебе не знайду ні паспорта. Піду з тобою.
- Не можна, - суворо сказав хлопець - Чекай мене тут. Перевдягнися, щоб тебе поліція не почала перевіряти і не тушуйся. Книжку почитай чи щось на кшталт. Я прийду за годину.
- За годину???
- Ну це тобі не коників з гів.. глини ліпить, це серйозна справа. До речі, печатка коштує 30. І ще мені мінімум 15 за роботу.
- Чувак, я тобі півгодини розпиналася-розказувала, що маю 30 баксів УСЬОГО! І ти погодився. А печатка не може коштувати 30 баксів, сам розумієш. Це не хліб і не тапки. Це печатка, поставлена до паспорта.
- Ну добре, що тоді я отримаю за свої труди?... - історія набирала нових обертів. Хлопець не міг нічого мені заподіяти, проте ситуацію треба було якось розлулити. Мій паспорт усе ще був у нього.
- Можу тобі корали подарувати з Карибського моря. Більше нічого не маю. Я тобі одразу пояснила це. Якщо ти одного разу не отримаєш за свою роботу грошима - воно тобі повернеться іншим чином. Усе повертається...
В складні або екстремальні життєві моменти маю таку звичку - укладати угоди з Всесвітом. Цього разу я загадала, що якщо все буде добре, якщо владнається з візою, печаткою і переходом кордону, якщо успішно доберуся до своїх - маю зробити дещо. Дещо складне, заради чого доведеться подолати себе. Дещо важливе і корисне для декого.
За півгодини я отримала паспорт з печаткою. Не без адреналіну, звісно: конспірація, всі діла. Виглядала печатка не дуже. Я б намалювала кращу. Але окрім самої печатки, дані внесли в базу, і на виході я проблем не матиму. "А якщо матиму - розкажу, хто тут займається художньою самодіяльністю" - про всяк випадок пригрозила я і почалапала до стоянки фур. На автобус грошей не лишилося.
"Ола! Хтось з вас їде в напрямку Хако?" - спитала я, підійшовши до компанії водіїв. Але одразу зрозуміла, що даремно. Голодні очі бидлуватих чоловіків різного віку давали зрозуміти, що вони зараз усі ладні зі мною їхати, от тільки у Хако я не потраплю. Перебиваючи один одного, вони почали щось мені вигукувати і показувати кожен на свою фуру. Ой, даремно...
Трохи подалі стояв чоловічок, який ніяк не відреагував на мої слова. До нього я й підійшла. Ще раз запитала, розказала, познайомилися. "Мій друг їхатиме зараз. Я його попрошу, він тебе підвезе".
Незабаром з'явився і друг. Армандо, гондурасець. Виявився він классним дядьком, хоча іспанською розмовляв жахливо і швидко. Проте за два дні ми подружилися.
В той самий день до Хако я не дісталася. Доїхали до міста Ліберія, там заночували. Водій у фурі, а я у кімнаті охоронців торгового центру, які теж виявилися гарними людьми. Начальник охорони, 18-річний хлопчисько, симпатичний на вигляд, розпитав мене, як же я опинилася в чужому місті одна без грошей. Вислухавши, показав мені затишну кімнатку, де я мала спати. А коли я прокинулась, запропонував відвезти мене прийняти ванну і поїсти до нього додому. "Дякую, але маю їхати".
Світ не без добрих людей!
Я знайшла свого аміго-водія, і ми рушили до Сан Хосе, де я хотіла зустріти білорусів.
Дорогою Армандо розказував про себе, про сім'ю, про життя, небезпеки у країні, а коли прибули до столиці, увесь день провозився зі мною. То в пошуках інтернету, який не працює по вихідних, то відвіз до друзів у гості, накормив, і піклуючись про мою безпеку, посадив на автобус. Район, звідки відрпавлялися автобуси був дійсно стрьомний.
2 години шляху , і ось я в Хако, в дружній компанії рідних табуретників, де Сєрьога з Колюнею волають "Щедрика". Завтра буду купатися в океані і почну виконувати "кармічне зобов'язання-обіцянку" :))